Демократи́чна па́ртія США () — американська лівоцентристська ліберальна політична партія, одна з двох головних політичних сил США (разом з Республіканської партією США), що створюють двопартійну систему. Є однією з найдавніших політичних партій у світі. Її неофіційний символ — віслюк (символ упертого подолання перешкод), її колір — синій.

Засновниками партії вважаються Томас Джефферсон (вважається таким, що заклав основи партії у 1792) і Ендрю Джексон (перший президент США, обраний як кандидат від цієї партії у 1828).

У 1828—1860 демократи домінували на політичній сцені США, іноді поступаючись владою вігам. Але з початку Громадянської війни (1861) і аж до 1912 керівною партією практично завжди була заснована Авраамом Лінкольном Республіканська партія США; єдиний політик-демократ, що обирався в ці роки президентом, — Гровер Клівленд.

У XX столітті Демократична партія знайшла друге дихання і дала таких видатних президентів, як Вільсон, Ф. Рузвельт і Кеннеді. Кінець XX століття і початок XXI, попри два президентські терміни демократа Клінтона в 1993—2001 — це час нового відходу партії на другий план і переважання республіканців як у легіслатурах штатів, так і в Конгресі.

Після виборів 2022 року Демократична партія має меншість місць у Палаті представників і більшість у Сенаті, а також поступається республіканцям за кількістю губернаторів штатів і контрольованим законодавчим зборам штатів.

Історія Чиновники Демократичної партії часто простежують її походження натхненням Демократично-республіканської партії, заснованої Томасом Джефферсоном, Джеймсом Медісоном та іншими впливовими опонентами федералістів у 1792 р. Ця партія також надихнула вігів та сучасних республіканців. Сучасна Демократична партія справді виникла в 1830-х роках з обранням Ендрю Джексона. З моменту висування Вільяма Дженнінгса Брайана в 1896 році, партія загалом позиціонувала себе зліва від Республіканської партії з економічних питань. Вони були більш ліберальними з питань громадянських прав з 1948 року. Що стосується зовнішньої політики, то обидві сторони кілька разів змінювали свою позицію.

Демократична партія розвинулася з республіканської або Джефферсонівської республіканської партії, організованої Томасом Джефферсоном та Джеймсом Медісоном в опозицію до Федералістичної партії Александра Гамільтона та Джона Адамса. Демократично-республіканська партія виступає за республіканство; слабкий федеральний уряд; права держав; аграрні інтереси (особливо південні плантатори); суворе дотримання Конституції; він виступав проти національного банку, тісних зв'язків з Великою Британією, а також бізнесу та банківських інтересів. Демократично-республіканська партія прийшла до влади на виборах 1800 року.

Після війни 1812 р. Федералісти практично зникли і єдиною національною політичною партією, що залишилася, були демократи-республіканці. Епоха однопартійного правління в США, відома як Ера добрих почуттів, тривала з 1816 р. До початку 1830-х років, коли партія вігів стала національною політичною групою, яка конкурувала з демократ-республіканцями.

1828—1860 Демократично-республіканська партія розкололася щодо вибору наступника президента Джеймса Монро. Фракція, яка підтримувала багато старих принципів Джефферсонівської демократії, очолювана Ендрю Джексоном та Мартіном ван Бюреном, стала сучасною демократичною партією.

За платформами державних та національних партій стояв широко розповсюджений політичний світогляд, який характеризував демократів: Демократи представляли широке коло поглядів, але поділяли фундаментальну прихильність до Джефферсонівської концепції аграрного суспільства. Вони розглядали центральний уряд як ворога особистої свободи. «Корумпована угода» 1824 року посилила їхні підозри щодо політики Вашингтона. Джексонівці боялися концентрації економічної та політичної влади. Вони вважали, що втручання уряду в економіку приносить користь групам із особливими інтересами та створювало корпоративні монополії, які віддавали перевагу багатим. Вони прагнули відновити незалежність особи — ремісника та звичайного фермера — припинивши федеральну підтримку банків та корпорацій та обмеживши використання паперової валюти, якій вони довіряли. Їх визначення належної ролі уряду, як правило, було негативним, а політична влада Джексона значною мірою виражалася в негативних діях. Він застосував право вето більше, ніж усі попередні президенти разом взяті. Джексон та його прихильники також виступали проти реформи як руху. Реформатори, які прагнуть перетворити свої програми на законодавство, вимагають активнішого уряду. Але демократи прагнули протистояти таким програмам, як реформа освіти в середині створення системи державної освіти. Наприклад, вони вважали, що державні школи обмежують свободу особистості, втручаючись у батьківську відповідальність і підриваючи свободу віросповідання, замінюючи церковні школи. Також Джексон не поділяв гуманітарні проблеми реформаторів. Він не співчував американським індіанцям, ініціювавши вилучення черокі по сліді сліз

На момент свого створення Демократична партія була партією «простої людини». Вона виступала проти скасування рабства.

Протистоячі фракції на чолі з Генрі Клейем допомогли утворити партію Вігів. Демократична партія мала невелику, але вирішальну перевагу перед вігами до 1850-х років, коли віги розпалися через питання рабства. 1854 року, розлючений законом Канзас-Небраска, демократи проти рабства покинули партію і приєдналися до Північних вігів, щоб утворити Республіканську партію.

1860—1900 Демократи розкололися щодо вибору наступника президента Джеймса Бюкенена по північній та південній лінії, оскільки фракції партії надали дві окремі кандидатури на пост президента на виборах 1860 р., в яких Республіканська партія здобула перемогу. Радикали, що провокували боротьбу з рабством, провели виїзд як на демократичну конвенцію в Інституті Чарлстона в квітні, так і на конвенцію в Балтіморі в червні, коли національна партія не прийме резолюцію, що підтримує поширення рабства на території, навіть якщо виборці цих територій не хотіли цього. Ці південні демократи висунули на посаду віцепрезидента, який обіймав посаду за рабство, Джон. К. Брекенрідж з Кентуккі, президентом і генералом Джозефом Лейном, колишнім губернатором штату Орегон, на посаду віцепрезидента. Північні демократи висунули сенатора Стівена А. Дугласа з штату Іллінойс на посаду президента та колишнього губернатора Джорджії Гершель В. Джонсон на посаду віцепрезидента, в той час як деякі південні демократи приєдналися до партії Конституційного союзу, підтримавши її кандидатури (які обидва були видатними лідерами вігів), Джон Белл штату Теннессі для президента та політичного діяча, державного діяча та педагога Едварда Еверетта з Массачусетсу на посаду віцепрезидента. Цей розрив демократів призвів до перемоги республіканців, і Авраам Лінкольн був обраний 16-м президентом США.

З початком громадянської війни в Америці північні демократи поділилися на демократів війни та демократів миру. Американські конфедеративні штати, чиє політичне керівництво, багато в чому розглядало політичні партії як негативні для доброго управління, і, отже, Конфедерація не мала або, принаймні, жодної з широкою організацією притаманне іншим американським партіям. Більшість демократів війни воювали на виборах президента-республіканця Авраама Лінкольна та Партії національного союзу республіканців на виборах 1864 р., які містили Ендрю Джонсона в республіканському квитку, хоча він був демократом з Півдня. Джонсон замінив Лінкольна в 1865 році, але він залишився незалежним від обох сторін.

Демократи отримали користь від обурення білих південників Реконструкції після війни та наслідків ворожості до Республіканської партії. Після того, як викупителі закінчили реконструкцію в 1870-х і після часто вкрай жорстокого безправ'я афроамериканців на чолі з такими білими верховенськими демократичними політиками, як Бенджамін Тілман з Південної Кароліни у 1880-х та 1890-х роках, Південь, голосуючи за демократа, став відомий як «Суцільний Південь». Хоча республіканці перемогли на всіх виборах, окрім двох президентських, демократи залишалися конкурентоспроможними. У партії домінували про-бізнес-бурбонські демократи на чолі з Семюелем Дж. Тільденом та Гровером Клівлендом, які представляли торгові, банківські та залізничні інтереси; виступали проти імперіалізму та закордонної експансії; боролися за золотий стандарт; протиставлений біметалізму; і спрямовані проти корупції, високих податків і тарифів. Клівленд був обраний на два непослідовних президентських термінах у 1884 та 1892 роках.

1900—1930

Аграрні демократи, що вимагають вільного срібла, скинули Бурбонських демократів у 1896 році та висунули Вільяма Дженнінгса Брайана на пост президента (номінація, повторена демократами в 1900 та 1908 роках). Брайан проводив бурхливу кампанію, що атакувала східні грошові інтереси, але він програв республіканцю Вільяму Маккінлі.

Демократи взяли під контроль Палату в 1910 році і обрали Вудро Вільсона президентом у 1912 році (коли республіканці розкололися) та 1916 р. Вільсон фактично змусив Конгрес зупинити питання тарифів, грошей та антимонопольного права, які панували в політиці протягом 40 років, з новими прогресивними законами. Він не зміг прийняти Версальський договір (який передбачав приєднання до Ліги Націй). Слабка партія була глибоко розділена такими питаннями, як ККК та заборона у 1920-х роках. Однак він організував нових етнічних виборців у північних містах.

1930—1960

Велика депресія 1929 р., Що сталася при президенті республіканці Герберта Гувера, і республіканського конгресу створили підґрунтя для більш ліберального уряду, оскільки демократи контролювали Палату представників майже безперебійно з 1930 по 1994 рік і виграли більшість президентських виборів до 1968 року. Франклін Д. Рузвельт, обраний президентом у 1932 р., вийшов з урядовими програмами під назвою «Новий курс». Лібералізм Нова Угода означав регулювання бізнесу (особливо фінансів та банківської справи) та сприяння профспілкам, а також федеральним витратам на допомогу безробітним, допомогу фермерам, які перебувають у неблагополучному стані, та розпочати масштабні проєкти громадських робіт. Це поклало початок американській державі добробуту. Опоненти, які підкреслили опозицію до профспілок, підтримку бізнесу та низькі податки, почали називати себе «консерваторами».

До 1980-х років Демократична партія була коаліцією двох партій, розділених лінією Мейсона — Діксона: ліберальних демократів на Півночі та культуроконсервативних виборців на Півдні, які хоч і отримали користь від багатьох проєктів громадських робіт Нової Угоди, які виступали проти збільшення громадянських прав ініціативи, які обстоюють ліберали Північного Сходу. Поляризація посилилась після смерті Рузвельта. Південні демократи утворили ключову частину двопартійної консервативної коаліції в союзі з більшістю республіканців Середнього Заходу. Економічно-активістська філософія Франкліна Д. Рузвельта, яка сильно вплинула на американський лібералізм, сформувала більшу частину економічного порядку денного партії після 1932 року. З 1930-х до середини 1960-х ліберальна коаліція Нової Угоди зазвичай контролювала президентство, тоді як консервативній коаліції зазвичай був підконтрольний Конгрес.