Самогубство Миколи Хвильового, українського літератора й одного з лідерів Розстріляного відродження, сталося 13 травня 1933 року у будинку «Слово» у Харкові. Воно знаменувало крах ідеї націонал-комунізму та початок кінця епохи Розстріляного відродження.

На початку 1930-х років радянська влада чинила все більший тиск на Хвильового й інших письменників. Навесні 1933 року Хвильовий їздив у села, де побачив наслідки Голодомору й повернувся з цієї подорожі морально розбитим. У ніч з 12 на 13 травня в будинку «Слово» заарештували друга Хвильового Михайла Ялового. 13 травня, коли в гостях у Хвильового були його друзі-письменники, Хвильовий вийшов до свого кабінету, де вбив себе пострілом у скроню з пістолета. Він залишив дві передсмертні записки, адресовані товаришам-письменникам і його пасербиці Любові Уманцевій.

У наступні місяці радянська влада заарештувала багатьох найталановитіших письменників будинку «Слово». Самогубство знайшло відображення в різноманітних мистецьких творах як одна з найтрагічніших сторінок історії Розстріляного відродження.

Передісторія Думки про самогубство з'являлись у Хвильового ще в 1920-ті роки. У 1924 році він жалівся в листі до Микола Зерова, що ніяк не може застрелитися: «Два рази ходив у поле, але обидва рази повертався живим і невредимим: очевидно боягуз я великий, нікчема». У той час Хвильовий звільнився з Головполітосвіти й працював слюсарем на паротягобудівному заводі, «ніби з метою „освіжитися“ від задушливої непівської атмосфери». Невідомий інформатор радянських спецслужб повідомляв, що в 1927 році під час поїздки в Європу Хвильовий говорив: «В Україні робиться щось страшне. Держимордівський, великодержавницький дух розпоясався так, як англієць у Китаї, і я готовий накласти на себе руки, щоб показати, що тут насправді діється».

Деякі дослідники вважають, що в останні роки життя Хвильовий мав депресію через погіршення стосунків із радянською владою й усвідомлення руху країни під проводом комуністів до великих репресій. Зіпсувалися і стосунки Хвильового з його дружиною Юлією Уманцевою, і деякі знайомі називали це однією з можливих причин його самогубства. Утім психіатр Семен Глузман стверджує, що демонстративність самогубства Хвильового може свідчити лише про суспільно-політичні, а не особисті любовні мотиви.

Взимку 1932—1933 років на вулицях Харкова з'явилося багато голодних селян, які шукали в місті їжу, копирсалися в смітниках і помирали, сидячи під парканами. Іван Сенченко згадує, що в цей час Хвильовий «посірів, став маленький, поводився, як загнаний звірок», і багато випивав — і з друзями, і сам, все розстібаючи комір сорочки, «немов йому душно було». Цілоночні гульбища Хвильового і його друзів Сенченко порівнює з «учтами під час чуми».

Навесні 1933 року Микола Хвильовий та Аркадій Любченко побували у селах на ПолтавщиніЩо їли письменники під час Голодомору // Віктор Цвіліховський. 28 листопада 2015. , де на власні очі побачили трагедію Голодомору. Любченко згадує, як вони з Хвильовим побували в Гамаліївці (нині Миргородський район) й побачили, як селяни на ланах визбирували гниле торішнє зерно; як людина випрошувала в іншої людини одне єдине зернятко, щоб бодай щось з'їсти; як селянин щоночі міцно барикадувався зі зброєю в хліву, щоб вберегти корову; як в селі було темно й тихо, бо весь керосин вже спалили, а всіх кішок і собак з'їли; як орали поле знесиленими коровами, а подекуди замість них впрягалися в ярмо такі ж знесилені селяни — «тіні людей, що хиталися од вітру». Їм розповіли, що «вже три чверти села нема». Приблизно наприкінці квітня Любченко захворів на тиф і залишився в лікарні в Полтавській області, а Хвильовий повернувся до Харкова. За спогадами Любченка, Хвильовий казав:

У ніч з 12 на 13 травня 1933 року заарештували Михайла Ялового. Як Хвильовий згадує в передсмертній записці, цієї ж ночі він знищив свій нескінчений роман: не тому, що не хотів, щоб його надрукували, а просто щоб переконати себе, що «уже знайшов у собі силу волі» для самогубства. Імовірно, йдеться про роман Хвильового «Комсомольці», про роботу над яким повідомляла преса й доля рукопису якого невідома. Наступного дня було 13 травня. Хвильовий дуже любив число 13, про що неодноразово згадував у своїх текстах. Народився він теж 13-го числа, а тепер 13-го ж числа вирішив померти.

Події 13 травня 1933 року Хвильовий побував у Лідії Вовчик-Блакитної, дружини заарештованого Михайла Ялового. Та порадила Хвильовому зателефонувати високопосадовцям стосовно арешту її чоловіка, але Хвильовий цього так і не зробив.

Потім в гості до Хвильового, в його квартиру № 9 на 3-му поверсі 1-го під'їзду будинку «Слово», прийшли його друзі Микола Куліш та Олесь Досвітній. За іншими джерелами серед гостей також могли бути Майк Йогансен, можливо, Юрій Смолич, Григорій Епік, Іван Дніпровський, Іван Сенченко. Оскільки була субота, пасербиця Хвильового Любов Уманцева пішла до школи, а його дружина Юлія Уманцева була вдома. Друзі пили чай, Хвильовий співав під гітару пісню на вірш Пушкіна. Письменники обговорювали арешт Ялового й вирішили домагатися прийому прокурора Верховного суду УСРР Лева Ахматова. Коли письменники вирішили розходитися, Хвильовий вийшов до свого кабінету, де й застрелився. Інші джерела повідомляють, що письменники планували йти в парк, щоб продовжити розмову без сторонніх вух, а Хвильовий зайшов до кабінету, обіцяючи взяти свій новий рукопис, щоб почитати його друзям. Микола Куліш першим кинувся на звук пострілу. Хвильовий сидів у кріслі за своїм робочим столом з простріленою скронею. Час був близько опівдні. Невдовзі до квартири збіглося багато мешканців будинку «Слово».

Хвильовий залишив 2 передсмертні записки. Одну з них він адресував товаришам-письменникам:

Іншу записку він адресував своїй пасербиці Любові Уманцевій, яку він лагідно називав Любистком: Друзі встигли прочитати ці передсмертні записки, однак потім міліція їх конфіскувала. Любов Уманцева вперше почула точний текст адресованої їй записки лише в кінці 1980-х років, після реабілітації Миколи Хвильового, на вечері його пам'яті.

За спогадами Юрія Бедзика, сина письменника Дмитра Бедзика, тіло Хвильового знесли вниз на матраці Йогансен, Підмогильний, Смолич, Бедзик і ще хтось і під наглядом міліціонера поклали у кузов вантажівки, після чого вантажівка з міліціонером у кузові виїхала з двору.

Юрій Бедзик згадує, що куля наскрізь пробила голову Хвильового й вилетіла в шибку, розбивши, але не вибивши скло. Заклеєне папером, це скло залишалось у шибці аж до початку Німецько-радянської війни. За іншою інформацією, куля не вийшла наскрізь і застрягла в черепі Хвильового, утворивши на лівій скроні велику ґулю. Натомість отвір від кулі на правій скроні прикрили просякнутою кров'ю ватою.

Реакції сучасників За спогадами Володимира Куліша, Остап Вишня, повернувшись з полювання й дізнавшись про самогубство Хвильового, невтішно плакав і весь час повторював: «На кого ж ти нас, Григоровичу, покинув? Що вони з тобою зробили? Що вони з тобою зробили?..» Володимир Куліш припускає, що ці слова могли бути одним з приводів арешту Остапа Вишні.

Після самогубства Хвильового дружина Миколи Куліша Антоніна, побоюючись за життя чоловіка, попросила його віддати їй зброю. Куліш відмовився, але пообіцяв дружині, що не вчинить, як Хвильовий.

За спогадами Юрія Самброса, нарком освіти УРСР Микола Скрипник, почувши про самогубство Хвильового, «…здригнувся весь від якоїсь потаємної внутрішньої думки. Вражений, проказав рикаючим, хрипким голосом лише одне коротке слово: „Вже?“ — й мовчки, згорбившись, пішов до свого кабінету». За два місяці Скрипник, звинувачений у націоналістичному ухилі за активне проведення українізації, теж застрелився у своєму кабінеті. Журнал «Більшовик України» писав на початку 1934 року: «Скрипник та очолюваний ним ухил продовжували лінію українських фашистів Шумського-Хвильового».

Похорон і доля могили Хвильового поховали 15 травня на міському цвинтарі. Посадовці у своїх промовах звинувачували Хвильового у зневірі й малодушності. Остап Вишня проголосив: «Микольцю, ми за тебе помстимося!» Деякі молоді письменники ридали.

У 1970-х роках кладовище вирішили знестиНарыжная Л. Прогулки по Харькову: парк неупокоенных душ // Харьков: Комментарии. — 2012. — 10 березня., а на його місці розбили Молодіжний парк. Могила Хвильового втрачена. Натомість у парку тепер встановили символічний пам'ятний знак (кенотаф) на честь Хвильвого.

Наслідки Одразу після самогубства Хвильового почалися масові арешти мешканців будинку «Слово». За спогадами Володимира Куліша, «…­будинок притих, не чути було навіть дитячого галасу, здавалося, в будинку ніхто не живе. Це трохи й відповідало правді, бо з кожною ніччю все менше й менше ставало мешканців. За рік „Слово“ перестало існувати…»

У культурі

Свої юнацькі враження від самогубства Хвильового Володимир Куліш описав у книзі спогадів «Слово про будинок „Слово“» (1966). Юрій Андрухович розмірковує про це самогубство в оповіданні «Харків» зі збірки «Лексикон інтимних міст» (2011). Самогубство описано в документальному фільмі «Будинок „Слово“» (2017). Самогубство Хвильового є однією з ключових сцен фільму «Будинок „Слово“: Нескінчений роман» (2021). За сюжетом, у ніч перед самогубством Хвильовий спалює свій роман про сучасників, який намагався написати протягом усього фільму. У музичному альбомі «Ти [Романтика]» (2024) мистецького проєкту МУР та однойменному театральному мюзиклі самогубству Хвильового присвячено трек «Записка Хвильового», текст якого містить багато запозичень з передсмертної записки, а закінчується звуком пострілу.

Примітки