Насильство проти (стосовно, щодо) жінок (англ. Violence against women, VAW), також гендерно-зумовлене, -орієнтоване, -базоване, насильство на основі статі чи гендерне насильство (англ. sexual and gender-based violence, SGBV) — це «будь-який акт насильства за ознакою статі, що завдає або може завдати фізичної, сексуальної чи психологічної шкоди або страждання жінкам, включаючи погрози здійснення таких актів, примус чи свавільне обмеження свободи, незалежно від того, відбувається це в суспільному чи особистому житті» (ст. 1 Декларації про усунення насильства проти жінок ГА ООН, 1993).
Подібно визначається насильство проти жінок і у Стамбульській конвенції Ради Європи (головному міжнародному комплексному законодавчому інструменті боротьби з насильством проти жінок та домашнім насильством), де є одним із ключових понять. Відмінність полягає у додатковому визнанні насильства проти жінок одночасно «порушенням прав людини та формою дискримінації», а також включає, крім трьох названих різновидів, ще й економічну шкодуК О Н В Е Н Ц І Я Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами. Довідник для членів парламенту . Київ, К. І. С., 2014 рік..
Насильство проти жінок, зокрема домашнє — одна з найсерйозніших і найпоширеніших форм порушення прав людини в Європі, універсальна за віком, класом та походженням. Кожна п'ята жінка лише в Європі пережила чи ризикує його пережити. Страждають не лише потерпілі, але й діти, що стають свідками насильства. Фінансові витрати через насильство проти жінок — біля 34 млрд євро на країну РЄ щорічно (555 євро на душу населення). При цьому збір точних даних ускладнений, оскільки про більшість випадків не повідомляється через соціальний тиск, таке насильство розслідують погано, рідко доводять до суду та часто обмежуються мінімальним покаранням, а нечутливе ставлення слідства та суду часто ретравмує постраждалих. Через брак захисту повідомлення про насильство підвищують його ризики.
Сучасні інструменти боротьби з насильством проти жінок, засновані на глобальних дослідженнях та кращих практиках подолання — це Стамбульська конвенція (Україна була серед авторок Конвенції, підписала її 7 листопада 2011 року, ратифікувала — 20 червня 2022 року) та Шведська модель протидії проституції, для якої законодавство України частково відповідне з 2005 року, коли штраф за сутенерство було замінено позбавленням волі від 3 до 15 років.
Визначення У Декларації про усунення насильства проти жінок, прийнятій ООН у 1993 році, постановляється, що «насильство проти жінок є втіленням історично нерівних владних відносин між чоловіками та жінками, котрі призвели до домінування чоловіків та дискримінації жінок чоловіками та до недопускання повноцінного розвитку жінок; і тому насильство проти жінок є одним із ключових соціальних механізмів, з допомогою котрих жінок примушують до позиції підлеглості стосовно чоловіків». Декларація класифікує насильство проти жінок у три категорії: насильство, що відбувається в родині (домашнє насильство), таке, що відбувається в суспільстві, і насильство, яке чинить чи виправдовує держава.
Міжамериканська конвенція про попередження, покарання та ліквідацію насильства проти жінок (Inter-American Convention on the Prevention, Punishment, and Eradication of Violence against Women) визначає насильство проти жінок як «будь-яку засновану на гендері дію чи поведінку, що призводить до смерті, фізичної, сексуальної чи психологічної шкоди чи страждань жінок як у публічній, так і в приватній сфері».
Протокол Мапуту (протокол про права жінок Африканської хартії прав людини і народів) успадкував ширше визначення насильства проти жінок як «всіх вчинених щодо жінок актів, що завдають чи можуть завдати їм фізичної, сексуальної, психологічної та економічної шкоди, включаючи погрози такими актами; чи самочинне обмеження чи позбавлення фундаментальних свобод в особистому чи публічному житті під час миру та протягом ситуацій збройних конфліктів чи війни».
Стамбульська конвенція постановляє: «під насильством проти жінок розуміється злочин проти прав людини чи їх порушення as та форма дискримінації жінок».
Поширеність та статистика
Насильство проти жінок, зокрема домашнє насильство, — одна з найсерйозніших форм порушення прав людини в Європі.
Це один із найпоширеніших злочинів: кожна п'ята жінка в Європі — жертва насильства в минулому, теперішньому чи стане нею у майбутньому. Фінансові витрати через насильство проти жінок високі — орієнтовно 34 млрд євро на країну РЄ щорічно, відповідно 555 євро на душу населення Насильство проти жінок є універсальним за віком, класом та походженням. Правопорушники та жертви існують серед усіх верств населення. Страждають не лише потерпілі, але й діти, що стають свідками насильства, також зазнають травм. Від насильства страждають жінки будь-якого віку та походження, хоча деякі особливо вразливі. Про більшість випадків насильства проти жінок не повідомляється. Отримання точної статистики є ускладненим, оскільки таке насильство вважають приватною справою, і багато жінок не бажають повідомляти про нього, або ж піддаються на тиск сімей чи громади. Заниження звітних показників доповнюється поганою організацією розслідувань, судового переслідування та системи покарань. Багато справ не доходять до суду, а якщо і доходять, то кривдники дістають мінімальне покарання. Нечутливе ставлення до жертв під час слідства та судового процесу часто стає причиною повторної віктимізації. Це знеохочує жінок повідомляти про випадки насильства, особливо враховуючи те, що через нестачу достатнього захисту такі повідомлення підвищують ризик наражання жертви на подальше насильство. Від домашнього насильства страждають в основному жінки та дівчата. У більшості випадків кривдники — чоловіки. Тоді як деякі чоловіки можуть страждати від домашнього насильства, його частота та жорстокість набагато менші за насильство проти жінок, і чоловіки можуть стати жертвами насильства у відповідь на скоєне ними насильство. Як показують дослідження, існує зв'язок між фізичним насильством над дітьми та домашнім насильством проти жінок; інші види домашнього насильства, як-от жорстоке поводження з літніми людьми та з чоловіками, менш досліджені.
Причини та фактори
Насильство проти жінок — наслідок нерівноправності між жінками та чоловіками в суспільстві, його підживлює культура нетерпимості та заперечення. Водночас воно — причина та наслідок нерівних правоможних відносин між жінками та чоловіками в суспільстві. У результаті дисбалансу правоможностей, дискримінація та певне мізогінне ставлення до жінок ускладнюють їхні можливості уникнути насильницьких ситуацій. Громада та органи влади не завжди сприймають серйозно пережите жінками насильство, посилюючи їхню вразливість щодо подальшого насильства та навіть вбивств.
Відтворенню гендерованого насильства проти жінок сприяють:
Глобальна гендерна нерівність та системна дискримінація жінок (наприклад, в освіті, неоплачуваній роботі, на ринку праці, в спорті), що загострює жіночу бідність та гендерний розрив в оплаті праці, роблячи жінок вразливою стратою насильства. Гендерна сліпота законодавства і нестача правової та політичної бази щодо забезпечення прав жінок та карності насильства проти жінок у більшості країн, і брак доступу жінок до влади, щоб розробляти такі інструменти. Гендерні стереотипи та застарілі гендерні ролі — уявлення про прийнятну та «правильну» поведінку і риси чоловіків та жінок, якими виправдовують насильство (зокрема, чоловікам приписується і толерується вищий рівень агресії, а від жінок очікується терплячість, заборона на вираз агресії); Культурні норми, соціальний тиск на постраждалих та свідків (звинувачення жертви): «соціальний тиск такий сильний, що багато жертв сприймають насильство як невідворотне явище в житті і не повідомляють про нього. Інших потерпілих, які мають відвагу звертатися по допомогу до органів влади, нерідко відсилають назад, не сприймаючи їх серйозно»; Мізогінія у масмедіа. Сексуальна об'єктивація жінок патріархальними культурами, зокрема, в індустріях порнографії та проституції, а також у медіа, рекламі, відеоіграх); Культура зґвалтування — уявлення та практики суспільного заохочення поведінки, що конвергує з сексуальним насильством; включно з толеруванням насильства в освіті, міфами про зґвалтування та романтичне кохання, звинуваченням постраждалих.
Ставлення, упередження, гендерні стереотипи та звичаї чи традиції, засновані на гендерній нерівності, впливають на моделі поведінки, що сприяють насильству.
Історія
Боротьбою з насильством проти жінок так дівчат займається від свого зародження феміністичний рух та теорія. Фемінізм другої хвилі 1960-х, що розвинувся після здобуття базових громадянських прав для жінок суфражизмом, зробив своїм фокусом насильство проти жінок: у першу чергу сексуальне й репродуктивне: зґвалтування та домагання, обмеження доступу до безпечних абортів. Закладена в цей час теорія фемінізму, особливо радикального, структурно аналізувала насильство проти жінок в концептах патріархату та гендеру. Ці дані збагатила галузь гендерних досліджень (зокрема, жіночих). З усвідомленням загроз та масштабів гендерної нерівності світовою спільнотою заходи з захисту жінок та дівчат перейшли в законодавчу сферу та на міжнародний рівень. Наразі міжнародні договори та кращі підходи в сфері протидії насильству імплементуються у вигляді державних гендерних політик, найефективнішою з яких є гендерний мейнтримінг.
1979: Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок (CEDAW), «білль про права» жінок — міжнародний договір, укладений Генеральною Асамблеєю ООН 3 вересня 1981 року і ратифікований 189 державами. Ще понад 50 країн ратифікували конвенцію з урахуванням заяв і застережень. 1973: Декларація ООН про захист жінок і дітей при надзвичайних обставинах та під час збройних конфліктів: виходячи з того, що жінки та діти завжди є жертвами війни, громадських заворушень та інших надзвичайних ситуацій, що змушує їх відчувати «нелюдські страждання і, як наслідок, зазнавати серйозної шкоди» через «придушення, агресію, колоніалізм, расизм, чужоземне панування та іноземне підпорядкування». Документ особливо забороняє напади та бомбардування цивільних, використання проти них хімічної та біологічної зброї. Конвенція вимагає дотримання Женевського протоколу (1925) та Женевської конвенції (1949) та вжити заходів для припинення «переслідувань, тортур, каральних заходів, поводження, що принижує гідність, та насильства», особливо якщо вони спрямовані проти жінок та дітей, а також визнання «в'язниць, тортур, стрілянини, масових арештів, колективного покарання, знищення житла та насильницьких виселень» злочинами. Також декларація закріплює невід'ємні права (доступ до їжі, право на притулок та медичне обслуговування) жінок та дітей у надзвичайній ситуації. 1993: Декларація ООН про усунення насильства проти жінок вводить термін «насильство проти жінок»: «будь-який акт насильства за ознакою статі, що має або може мати своїм результатом фізичну, статеву чи психологічну шкоду або страждання жінкам, включаючи погрози здійснення таких актів, примушування чи свавільне позбавлення свободи, будь то в суспільному чи особистому житті». Постановляється, що «насильство проти жінок є втіленням історично нерівних владних відносин між чоловіками та жінками, котрі призвели до домінування чоловіків та дискримінації жінок чоловіками та до недопускання повноцінного розвитку жінок; і тому насильство проти жінок є одним із ключових соціальних механізмів, з допомогою котрих жінок примушують до позиції підлеглості стосовно чоловіків». Насильство проти жінок класифікується у три категорії: домашнє насильство, таке, що відбувається в суспільстві, і насильство, яке чинить чи виправдовує держава.