Вовк (Canis lupus L.) — хижий ссавець із роду пес (Canis) родини псових (Canidae), що добуває їжу самостійно активним пошуком та переслідуванням жертв. Усюди основною здобиччю вовків є копитні тварини: у тундрі — дикі та свійські північні олені; у лісовій зоні — лосі, сарни, дикі свині, свійські вівці, корови, коні; у степу та пустелі — антилопи різних видів та вівці; у горах — дикі та свійські кози. Також відомий як сірий вовк, сірко, дикий собака або дикий пес.
Етимологія слова «вовк»
Слово «вовк» походить від . Схоже звучать назви цієї тварини в інших слов'янських мовах: , , , , , , , , полаб. våuk, в.-луж. wjelk, н.-луж. wel'k.
Праслов'янське слово *vьlkъ походить від (*ulkos), похідними від якого є назви цього звіра майже у всіх індоєвропейських мовах: , , давньоіндійське vŕ̥kas, авестійське vǝhrka-, осетинське Уӕрхӕг (ім'я одного з героїв осетинського епосу), горг, горган, , , , , албанське ujk (з ранішого ulk), тохарське Б walkwe, (вимова дуже змінилася під впливом слова αλωπός — «лис»). Латинське lupus, очевидно, запозичене зі спорідненої сабінської мови, питомо латинське «вовк» мало бути *volquus або *vulcus, *volcus (можливо, звідси й ім'я римського бога Вулкана). З латинського lupus також походять , , провансальське lop, , .
Індоєвропейська назва вовка *wĺ̥kʷos за походженням пов'язана з дієсловами *wel- («рвати») чи *welk- («тягти», «цупити»), або утворене від прикметника *wl̥kʷós («небезпечний»). Назва звіра відбиває всю небезпеку, яку вовк являв для скотарських індоєвропейських племен. Непереконливою є точка зору, яка виводить індоєвропейську назву з кореня *vel- («буланий», «сіро-жовтий»).
Зовнішня будова Зовнішній вигляд вовка свідчить про його міць та пристосування до тривалого бігу при переслідуванні своїх жертв. Дорослий вовк зазвичай більший за вівчарку: довжина тіла з головою і без хвоста досягає 135—160 см, хвіст —40—52 см. Висота в плечах 80—95 см. Вага зазвичай 45—60 кг. У літературі згадуються вовки вагою, начебто, до 90 кг; але серед багатьох сотень точно зважених вовків з Євразії та Північної Америки маса жодного не перевищувала 79 кг, а таких нараховувалось 3 чи 4 особини.
Забарвлення та розміри вовків піддаються сильній індивідуальній та географічній мінливості. Тільки на території Євразії нараховується 10—15 підвидів, і десь стільки ж в Північній Америці. Найбільші вовки трапляються в крайній півночі ареалу, в лісотундровій та тундровій зонах, найменші — на півдні. Перші забарвлені в дуже світлі тони, а взимку практично зовсім біліють. В лісовій зоні мешкають вовки найбільш посилено забарвлених підвидів, тоді як на півдні, в пустелях, їх змінюють тварини тьмяно-жовтого кольору.
Розповсюдження
Вовк розповсюджений досить широко — трапляється в Європі, Азії та Північній Америці. У Євразії зустрічається на Піренейському півострові, в Італії, скандинавських країнах, в країнах Балканського півострова, Румунії, і далі — практично в усій північній та центральній Євразії аж до Чукотського півострова; але в багатьох частинах ареалу є досить рідкісним. В історичні часи вовк мешкав у Японії, та був там знищений. На північноамериканському континенті сучасна південна межа ареалу вовка приблизно збігається із кордоном США та Канади (див. карту). В Україні вовк трапляється на всій території, зокрема в степовій зоні та в Криму.
Вовк у країнах Європи :
Швеція — 270 особин. Тенденція зростання. Виплата компенсацій за збитки і коштів для забезпечення захисту.З 1966 р. популяція вовків у Швеції перебувала під охороною держави. Однак, в 2010 р. експерти заявили, що кількість вовків у лісах перевищує норму (у Швеції максимально допустиму кількість вовків у лісах країни встановлено на законодавчому рівні, вона становить 210 особин. В 2011 р. видали всього 27 ліцензій на відстріл хижаків. Польща — близько 2 000 особин. Тенденція зростання. Вид, що охороняють. Полювання не дозволено. Компенсації платять.A. Bereszynski, 2003. Wilk (Canis lupus Linnaeus, 1758) w Polsce I jego ochrana. — Poznan: Wydawnictwo Academii Rolniczej. — Р. 49–71. Латвія — 600 особин. Тенденція до зниження. У 90-х роках було 900 особин. Компенсації не платяться. Словаччина — 350—400 особин. Вид охороняється за рядом винятків. Компенсація виплачується. Естонія — 200 особин. Тенденція до зниження. У 1990-х роках було 500. Компенсація виплачується.Тваринники Естонії пропонують виплачувати їм компенсацію за задертих овець, кіз і корів, які вирощуються на м'ясо, у потрійному розмірі. Це пояснюється втратами потомства, яке фермери не отримають від загиблих тварин.В Естонії в цілому збиток, нанесений вовками, був компенсований 99 ходатаям у сумі 71122 євро; компенсацію за задертих рисями стадних тварин отримали 8 прохачів у сумі 1453 євро, а збиток, заподіяний ведмедями, компенсували 27 бджолярам в сумі 14565 євро. Німеччина — 35–60 вовків. Вид, що охороняється. Компенсацій немає.На рубежі другого тисячоліття вовки повернулися до Саксонії, переселившись із Польщі. Почалося з однієї єдиної сім'ї, тепер у ФРН живуть уже 60 особин, причому в Саксонії, Бранденбурзі та Саксонії-Ангальт помічені вже 7 зграй, а одинаки з'являлися в Мекленбурзі-Передній Померанії, Баварії, Гессені і Нижній Саксонії. Абсолютно реалістичне припущення про те, що недалекий той день, коли вони розселяться по всій країні, вважає фахівець з диких вовків Ільке Райнгард. Франція — 80–100 особин. Вид, що охороняється. Компенсації виплачуються. Білорусь — 1 500—2 000. Мисливський вид. Компенсації не виплачуються. До недавнього часу виплачувалися винагороди за здобич, але треба уточнювати, адже пройшов цикл внесення змін до законодавства. Україна — 2 600—2 700. Мисливський вид. Компенсація за завдані збитки не виплачується. Фінляндія — 120—140 вовків. Полювання дозволено в місцях розведення оленів. Компенсація виплачується. Великий приплив вовків із території Карелії. Чехія — 20–30 особин. Захищений вид. Компенсації збитків немає.
Всупереч поширеній думці, сучасний вовк не є безпосереднім предком сучасного свійського собаки; це радше сестринські групи; безпосередній предок сучасного собаки вимер.
Екологія Вовк відрізняється великою екологічною пластичністю. Він живе в найрізноманітніших ландшафтах, віддаючи перевагу відкритому степу, напівпустелі, тундрі, лісостепу, і за можливості уникає суцільних лісових масивів. Причиною того є достаток корму, насамперед наявність диких та свійських копитних тварин, а також умови полювання на них, особливо взимку, коли на розподіл та чисельність хижака вирішальним чином впливає висота снігового покриву.
Річ у тім, що в пухкому глибокому снігу в лісах вовки занадто провалюються та не можуть догнати лося або оленя. Становище змінюється тільки навесні, під час витривалих настів, котрі легко витримують хижаків, але провалюються під копитними тваринами. Загалом, полювання вовків на відкритій місцевості в середньому є набагато вдалішим, ніж в суцільному лісі.
Для вовків звичайним є родинний спосіб життя. Пари у них утворюються на невизначено довгий строк, практично на все життя. Основу вовчої зграї зазвичай складають батьки з виводком цьогорічних молодих вовків, до якого можуть приєднуватися торішні «прибулі» тварини та холості самці. У зграї лише зрідка буває більше ніж 10—12 особин. Найбільша постійна зграя була зафіксована на Алясці і складалася з 36 вовків. Інколи окремі зграї об'єднуються, що трапляється в місцях скупчення диких або свійських копитних, але такі об'єднання завжди бувають лише тимчасовими; у Казахстані в такому вовчому об'єднанні одного разу було зафіксовано 42 вовки.
Вовки досить сильно прив'язані до лігва, і полюють в межах чітко визначеного, хоча й досить великого, району. Якщо їх не переслідують, вони вперто тримаються в уподобаній місцевості. До того ж ділянки окремих родин ізольовані одна від одної, ніколи не перекриваються, і суворо охороняються своїми господарями. Межі своєї території вовки позначають за допомогою сечових точок та випорожнень на визначених, звичайно добре помітних, пунктах: на окремих купинах, кущах, біля окремо стоячих дерев, стовпів та інше. Цей «нюховий телефон» слугує важливим і точним засобом взаємного інформування тварин, запобігаючи зіткненням між господарями ділянки та прибульцями, а в період розмноження, навпаки, сприяючи зустрічі самців та самок. Площі ділянок окремих зграй дуже розрізняються: у східній Європі радіус окремої ділянки становить 100 до 300 кілометрів.
Спосіб життя
Вовки активні переважно в нічні години, але іноді їх можна зустріти і вдень. Про свою присутність вони дають знати голосним виттям, що дуже відрізняється за своїм характером у дорослих самців, вовчиць та молодих, а також залежно від ситуації. Річ у тому, що за допомогою різного роду завивань вовки обмінюються інформацією про наявність здобичі, появу інших вовків на території зграї, появу людей та інші важливі події. Вовки мають також досить розвинену міміку — вирази їхньої морди, пози та положення хвоста можуть бути вельми різноманітними, що віддзеркалює емоційний стан тварин та має першорядне значення для встановлення контактів між особинами або, навпаки, запобігання сутичок. Із органів чуття у вовків найрозвиненішим є слух, дещо слабшими — зір та нюх.
Добре розвинена вища нервова діяльність сполучається у вовків з силою, спритністю, невтомністю, швидкістю бігу та іншими фізичними даними, що значно підвищують можливості цього хижака у боротьбі за виживання. Він без видимих зусиль може нести в зубах вівцю, тримаючи її перед собою або закинувши за спину. Зазвичай вовк розвиває швидкість до 55—60 км/год, але на полюванні його швидкість може бути і 65 км/год, у надзвичайних випадках легко може розвинути і 70–75 км/год, а стометрову відстань перед нападом здатний подолати за 4,5 секунди тобто зі швидкістю в 85 км/год, але довго з такою швидкістю бігти хижак не може"Крисенко С. М."Ілюстрована енциклопедія // Тваринний світ / Автор-упорядник В. П. Товстий. —Харків: видавництво «Промінь»,2009. — С.92. — С.92 . Вовк здатний здійснювати переходи до 60—80 км за ніч, а в середньому за добу (в лісовій зоні) проходити понад 20 км.
В тундрі, а також в горах, вовки здійснюють сезонні кочування за стадами диких та свійських копитних. Іноді спостерігається помітне збільшення кількості вовків в деякій місцевості внаслідок різкого погіршення умов існування в сусідніх районах.
Вовк — типовий хижак, що здобуває їжу самостійно активним пошуком та переслідуванням жертв. Повсюди основу харчування вовків складають копитні тварини: в тундрі — дикі та свійські північні олені; в лісовій зоні — лосі, сарни, дикі свині, свійські вівці, корови, коні; в степу та пустелі — антилопи різних видів та вівці; в горах — дикі та свійські кози.
Поряд з великими тваринами в харчуванні вовків велику роль відіграють дрібні — зайці, дикі кролі, мишоподібні гризуни. В теплу пору року вовки ловлять дуже велику кількість польових мишей, лемінгів та інших тваринок такого ґатунку, і на цій їжі добре вгодовуються і навіть жиріють до зими. Влітку вовки не втрачають нагоди з'їсти кладку яєць птахів, що гніздяться на землі, пташенят в гнізді, а іноді ловлять навіть водоплавних птахів. Здобиччю вовків також можуть стати лисиці, єнотоподібні собаки, єноти та інші невеликі хижаки, а також свійські собаки, за якими вовки часто полюють спеціально, навіть витягуючи їх ночами з будки на подвір'ї. Зрідка, зголоднілі взимку вовки, можуть нападати на сплячих у барлогу ведмедів. Також серед вовків спостерігаються випадки канібалізму.
На відміну від деяких інших хижих тварин, вовки часто повертаються до недоїдених решток своєї здобичі, особливо в голодний час. Не гидують вони також трупами домашньої худоби, а на морських узбережжях — тушами тюленів та інших морських тварин, викинутих на берег.
В степах та пустелях звичайною їжею вовків є різноманітні плазуни та сарана (в роки масового виплоду).