Президе́нт Європе́йської комі́сіїСлужити Європі. Популярно про установи Європейського Союзу. / Представництво Європейської комісії в Україні, Білорусі і Молдові. — К.: К. І. С., 2000. — 40 с.Фонтен П. Європа у 12 уроках. — К.: Представництво Європейського Союзу в Україні, 2013. — 86 с. ISBN 978-92-9238-120-2 doi: 10.2871/58805 (), також відомий як президе́нт Коле́гії коміса́рів — голова Європейської комісії, виконавчої гілки влади Європейського Союзу (ЄС). Президент Комісії очолює кабінет комісарів, який називають Колегією. Президент має право розподіляти портфелі між комісарами, перетасовувати їх або звільняти за необхідності. Колегія керує державною службою комісії, встановлює політичний порядок денний та визначає законодавчі пропозиції, які вона розробляє. Комісія є єдиним органом, який може пропонувати або складати законопроєктів, які стануть законами ЄС.
Нинішній склад Європейської комісії був затверджений Європейським парламентом 27 листопада 2019 року. Замість попереднього президента Європейської комісії Жозе Мануела Дурау Баррозу на цю посаду на п'ятирічний термін було призначено Жана-Клода Юнкера. 16 липня 2019 року на посаду президента Європейської комісії була обрана Урсула фон дер Ляєн (приступила до виконання обов'язків 1 грудня 2019 року).
Президент Комісії також представляє ЄС за кордоном разом із Високим представником Союзу з питань закордонних справ та політики безпеки. Ця посада була заснована у 1958 році. Кожен новий президент висувається Європейською радою та обирається Європейським парламентом на п'ятирічний термін. Президент Комісії також щорічно звертається до Європейського парламенту з промовою про стан справ у Союзі.
У липні 2019 року Європейська рада висунула кандидатуру Урсули фон дер Ляєн на посаду наступниці Жан-Клода Юнкера, і 16 липня Європейський парламент обрав її 13-м президенткою Європейської комісії. Фон дер Ляєн обійняла посаду 1 грудня 2019 року після схвалення Європейським парламентом призначеної нею Колегії комісарів і була переобрана 18 липня 2024 року.
Історія
Заснування
Нинішню Комісію було створено Римським договором у 1957 році; вона також замінила Вищий орган влади та Комісію Євратому у 1967 році. Першим президентом комісії був Вальтер Гальштайн (див. Комісія Гальштайна), який розпочав консолідацію європейського права та почав впливати на національне законодавство. Національні уряди спочатку мало звертали увагу на його адміністрацію, і президенту довелося на ранніх етапах підтверджувати повноваження комісії. За допомогою Європейського Суду Справедливості до комісії почали ставитися серйозніше.
У 1965 році Гальштайн висунув свої пропозиції щодо Спільної сільськогосподарської політики, яка б надала Спільноті власні фінансові ресурси, водночас надаючи більше повноважень Комісії та Парламенту та позбавляючи права вето щодо сільського господарства в раді. Ці пропозиції негайно викликали негативну реакцію з боку Франції. Гальштайн знав, що пропозиції будуть суперечливими, і особисто взяв на себе відповідальність за їх розробку, переосмисливши рішення комісара з питань сільського господарства. Однак він отримав підтримку Парламенту завдяки своїм пропозиціям щодо розширення його повноважень, а також представив свою політику Парламенту за тиждень до того, як подав їх до ради. Він мав на меті продемонструвати, як, на його думку, має керуватися Спільнота, сподіваючись створити хвилю проєвропейських настроїв, достатньо велику, щоб подолати заперечення держав-членів. Однак це довело, що, незважаючи на свої минулі успіхи, Гальштайн був надмірно впевнений у своїх ризикованих пропозиціях.
У відповідь на пропозиції та дії Гальштайна тодішній президент Франції Шарль де Голль, який скептично ставився до зростання наднаціональної влади комісії, звинуватив Гальштайна в тому, що він діє так, ніби є главою держави. Франція зрештою відкликала свого представника з ради, що спровокувало сумнозвісну «кризу порожнього крісла». Хоча це питання було вирішено в рамках «Люксембурзького компромісу», Гальштайн став цапом-відбувайлом за кризу. Рада відмовилася продовжувати його термін, незважаючи на те, що він був найдинамічнішим лідером до Жака Делора.
1967–1985 Діяльність Гальштейна дійсно перетворила Комісію на впливову інституцію. У 1970-х роках її голови брали участь у реалізації найважливіших політичних проєктів того часу, таких як Європейський валютний союз. У 1970 році президент Жан Рей забезпечив власні фінансові ресурси Спільноти, а в 1977 році президент Рой Дженкінс став першим президентом Комісії, який відвідав саміт G7 від імені Спільноти.
Однак через такі проблеми, як нафтова криза 1973 року та енергетична криза 1979 року, економічні труднощі знизили пріоритет європейської інтеграції, і лише президент намагався підтримувати цю ідею. Держави-члени мали перевагу і створили Європейську раду для обговорення актуальних проблем, проте рада не змогла забезпечити реалізацію великих проєктів, таких як Спільна сільськогосподарська політика. Спільноти вступили в період через економічні труднощі та розбіжності щодо бюджету Спільноти, і на час Комісії Торна президент не зміг здійснювати свій вплив у будь-якій значній мірі.
Президенталізм
Однак ситуація в Комісії почала виправлятися за часів президентства Жака Делора. Його вважають найуспішнішим президентом, якому приписують заслугу в тому, що він надав Спільноті чіткий напрямок руху та динамізм. «International Herald Tribune» відзначила роботу Делора наприкінці його другого терміну в 1992 році: «Пан Делор врятував Європейську Спільноту від занепаду. Він прийшов, коли європеїзм був у найгіршому стані. Хоча він був маловідомим (за межами Франції) міністром фінансів і колишнім депутатом Європарламенту, він вдихнув життя та надію в ЄС та в пригнічену Брюссельську Комісію. Під час свого першого терміну, з 1985 по 1988 рік, він згуртував Європу навколо заклику єдиного ринку, а коли його було призначено на другий термін, він почав закликати європейців до набагато амбітніших цілей економічного, валютного та політичного союзу».
Але Делор не лише змінив Спільноту, а й сигналізував про зміни в посаді президента. До свого приходу до влади президент Комісії все ще був першим серед рівних; коли він залишив посаду, він був беззаперечною іконою та лідером Спільноти. Його перебування на посаді призвело до сильного президентства та сильної Комісії, оскільки президент набував більшої ваги. Наступні договори закріпили цю зміну, надавши президенту контроль над розподілом портфелів та можливість вимагати відставки комісарів. Коли президент Романо Проді вступив на посаду з новими повноваженнями Амстердамського договору, преса назвала його першим прем'єр-міністром Європи. Робота президента Делора розширила повноваження Парламенту, підтримкою якого він користувався. Однак пізніші комісії не користувалися такою ж підтримкою, і в 1999 році Європейський парламент використав свої повноваження, щоб змусити Комісію Сантера піти у відставку.
Парламентський нагляд
Історично Рада призначала голову Комісії та весь її склад одноголосно без участі Парламенту. Однак, з укладенням Договору про Європейський Союз у 1993 році, Європейський парламент, орган, обраний безпосередньо громадянами Європейського Союзу, отримав право консультуватися з питань призначення голови та накладати вето на комісію в цілому. Парламент вирішив тлумачити своє право на консультації як право вето на голову, що Рада неохоче прийняла. Це право вето було формалізовано в Амстердамському договорі. Ніццький договір змінив голосування Ради з одноголосного на таке, що потребувало лише кваліфікованої більшості. Це означало, що вага Парламенту в цьому процесі зросла, що призвело до квазіпарламентської системи, де одна група могла перебувати в уряді. Це стало очевидним, коли у 2004 році було висунуто численні кандидати, і голоси правоцентристів перемогли ліві групи, Францію та Німеччину. Жозе Мануель Баррозу, обраний того року президентом Комісії, був змушений відмовитися від свого вибору комісарів через погрозу Парламенту не схвалити його Комісію.
У 2009 році Європейська народна партія (ЄНП) підтримала Баррозу своїм кандидатом на посаду голови Комісії, і згодом ЄНП зберегла за собою позицію найбільшої партії на виборах того року. Соціалісти відповіли, пообіцявши висунути свого кандидата-суперника на майбутніх виборах. Парламент знову змусив Баррозу внести зміни до запропонованого ним складу Комісії,Mahony, Honor (19 January 2009). але зрештою отримав згоду. Однак в обмін на схвалення Парламент змусив Баррозу піти на деякі поступки щодо представництва Парламенту на зустрічах Комісії та міжнародних засіданнях. 7 вересня 2010 року Баррозу вперше виступив перед Парламентом із зверненням про стан справ у Союзі в стилі США, яке було зосереджено переважно на економічному відновленні ЄС та правах людини. Промова стала щорічною.Rettman, Andrew (7 September 2010).
Призначення
Стаття 17 Договору про Європейський Союз, зі змінами, внесеними Лісабонським договором, визначає процедуру призначення президента та його команди.Article 17 of the Treaty on European Union (Lisbon amended), (PDF) Eur-Lex Європейська рада голосує посиленою кваліфікованою більшістю за кандидата на посаду президента, враховуючи останні європейські вибори. Згідно зі статтею 238 Договору про функціонування Європейського Союзу, кваліфікована більшість у цьому випадку є «посиленою кваліфікованою більшістю», оскільки Європейська Рада голосує за пропозицію, яка не надходить від Європейської комісії чи Високого представника Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки.Article 238 of the Treaty on the Functioning of the European Union
Ця пропозиція потім подається до Парламенту, який повинен схвалити або накласти вето на призначення. Якщо абсолютна більшість членів Європарламенту підтримує кандидата, його обирають. Потім президент разом із радою пропонує свою команду Парламенту для розгляду. Парламент зазвичай наполягає на тому, щоб кожен із них з'явився перед парламентським комітетом, який відповідає його потенційному портфелю, на публічні слухання. Потім Парламент голосує за комісію в цілому; якщо його схвалять, Європейська рада, діючи кваліфікованою більшістю, призначає президента та його команду на посаду.Article 17 of the Treaty on European Union (Lisbon amended), (PDF) Eur-Lex
Прозорість Впровадження принципу кваліфікованої більшості в Раді призвело до збільшення кількості висунутих кандидатів, водночас спостерігається посилення політизації через залучення Європейського парламенту та зміну напрямку політики ЄС — від створення єдиного ринку до його реформування. Однак, незважаючи на це, вибір у Раді залишається значною мірою за зачиненими дверима. Під час призначення Сантера обговорення проводилися за зачиненими дверима («приватно» з латинського «в залі»), а медіа покладалися на витоки інформації зсередини. Депутати Європарламенту були обурені цим процесом, суперечили духу консультацій, який приніс новий договір ЄС. Депутат Європарламенту Полін Грін, лідер групи соціалістів, заявила, що її група вважає, що «Парламент повинен відмовитися схвалювати практику, яка так заплямує демократичний процес». Подібні угоди були укладені в 1999 та 2004 роках, коли призначення Сантера повторилося, коли Баррозу був призначений в результаті серії таємних зустрічей між лідерами без публікації прес-релізів щодо переговорів. Це було різко розкритиковано депутатами Європарламенту, такими як лідер групи ALDE Грем Вотсон, який назвав процедуру «килимовим ринком Юстуса Ліпсіуса», що породжує лише «найменший спільний знаменник»; тоді як співлідер фракції «Зелені» та «Європейський свободний альянсу» Даніель Кон-Бендіт запитав Баррозу після його першої промови: «Якщо ви найкращий кандидат, чому ви не були першим?».
Вибори