Вибори до Європейського парламенту відбуваються кожні п'ять років на основі загального виборчого права; маючи понад 400 мільйонів потенційних виборців, вони є другими за величиною демократичними виборами у світі після .
До 2019 року до Європейського парламенту, який обирається напряму з 1979 року, обиралися 751 депутат (євродепутат). Після виходу Великої Британії з ЄС у 2020 року кількість євродепутатів, включаючи президента, становить 705. Жодна інша інституція ЄС не обирається прямим голосуванням; Рада Європейського Союзу та Європейська рада мають лише опосередковану легітимність через національні вибори.European Parliament: Welcome europarl.europa.eu Хоча європейські політичні партії мають право вести виборчу кампанію в масштабах усього ЄС, кампанії все одно проходять у формі національних виборчих перегонів, де рекламуються національні делегати від національних партій.
Дні голосування тривають 4 дні поспіль, з четверга по неділю, в період між 7 квітня та 10 липня. Останні вибори відбулися в 2024 році, а наступні пройдуть у 2029 році.
Розподіл місць Розподіл місць для кожної держави-члена базується на принципі , тому, хоча чисельність населення кожної країни враховується, менші держави обирають більше євродепутатів, ніж пропорційно їхньому населенню. Оскільки кількість євродепутатів, що обираються кожною країною, визначається в результаті переговорів щодо договорів, точної формули розподілу місць між державами-членами не існує. Будь-які зміни в цій конфігурації не можуть відбутися без одностайної згоди урядів усіх країн.The European Parliament: electoral procedures europarl.europa.euThe election of members of the European Parliament European Navigator +Зміни у розподілі місць у Європейському парламенті між Ніццьким та Лісабонським договорами(розраховано для цілей європейських виборів 2009 року)Держава-член2007 Ніцца2009 Ніцца2014 Лісабон2014 + Хорватія99999696787274747872737378727373545054545450515135333332272526262422222124222221242222212422222124222221191820201817191818171817141313131413131314131313–––111312121113121211989877886666666666665566Всього:785736751751Курсивом виділено країни, що поділялися на субнаціональні виборчі округи, за винятком Франції, яка перейшла до загальнонаціонального голосування у 2019 році.
Виборча система
Єдиної виборчої системи для обрання євродепутатів не існує; натомість кожна держава-член вільна обирати власну систему з урахуванням певних обмежень:
Система має бути різновидом пропорційного представництва — або за партійними списками, або за системою єдиного перехідного голосу. Виборча територія може бути поділена на округи, якщо це загалом не вплине на пропорційний характер виборчої системи.The European Elections europarl.europa.eu Виборчий бар'єр, якщо він встановлений, не може перевищувати 5%. Починаючи з виборів 2024 року може бути введений мінімальний поріг від 2% до 5% для виборчих округів із кількістю місць понад 35, якщо Рішення Ради (ЄС, Євратом) 2018/994 від 13 липня 2018 року буде схвалено всіма державами ЄС відповідно до їхніх конституційних вимог.
Відмінності голосування за країнами Більшість держав-членів Європейського Союзу обирають своїх євродепутатів у єдиному виборчому окрузі, що охоплює всю країну, використовуючи . Проте існує велика різноманітність виборчих процедур: деякі країни використовують метод найбільшого середнього пропорційного представництва, деякі — , одні мають відкриті списки, інші — закриті. Крім того, квоти підрахунку голосів та виборчий бар'єр відрізняються залежно від країни. Країни з кількома виборчими округами:
Бельгія розділена на три виборчі округи: нідерландськомовну виборчу колегію, франкомовну виборчу колегію та німецькомовну виборчу колегію. Перші дві обирають євродепутатів за пропорційною системою партійних списків, але німецькомовний округ має лише одного представника, який тому обирається за непропорційним методом. Ірландія розділена на три виборчі округи і використовує систему єдиного перехідного голосу. Велика Британія історично, аж до свого виходу зі Союзу, була розділена на виборчі округи, що представляли Шотландію, Уельс, Північну Ірландію та кожен із регіонів Англії. У Північній Ірландії застосовувався один перехідний голос, тоді як в інших округах — партійні списки. До 1999 року в Англії, Шотландії та Уельсі використовувалася мажоритарна система відносної більшості.
Німеччина, Італія та Польща використовують іншу систему, за якої партіям розподіляють місця на основі їхнього загальнонаціонального результату, як і в державах з єдиним виборчим округом, але ці місця надаються кандидатам із регіональних списків. Коли відома кількість місць для кожної партії, вони передаються кандидатам у регіональних списках на основі кількості голосів, отриманих у кожному регіоні в межах загальнонаціонального результату партії. Ці підрозділи не є виборчими округами у строгому сенсі, оскільки вони не впливають на те, скільки всього місць отримає кожна партія, а є округами, які члени парламенту представляють після обрання. Кількість депутатів від кожного регіону визначається динамічно після виборів і залежить від явки виборців у кожному регіоні. Регіон із високою явкою принесе більше голосів тамтешнім партіям, що призведе до більшої кількості обраних євродепутатів від цього регіону.
Європейські політичні партії У Європейському Союзі діє багатопартійна система, що включає низку ідеологічно різноманітних європейських політичних партій. Оскільки жодна європейська партія ніколи не здобувала владу самостійно, їхні афілійовані парламентські групи в Європейському парламенті співпрацюють для ухвалення законодавства. Через те, що за результатами європейських виборів не формується загальноєвропейський уряд, довгострокових коаліцій не існує.
Європейські партії мають виключне право проводити кампанії на європейських виборах; їхнім парламентським групам суворо заборонено агітувати та витрачати кошти на будь-яку діяльність, пов'язану з кампанією. Кампанії відрізняються залежно від держави-члена, оскільки вибори представників до Європейського парламенту регулюються національним законодавством. Наприклад, європейська партія може купувати необмежену кількість рекламного ефірного часу в Естонії, тоді як у Швеції їй заборонено будь-яку форму платної реклами.
Напередодні виборів до Європарламенту 2014 року європейські політичні партії вирішили висунути кандидатів на посаду президента Європейської комісії, відомих як «Spitzenkandidaten» або «провідні кандидати». Кожен провідний кандидат очолював загальноєвропейську кампанію своєї європейської партії. Попри відсутність юридичного зобов'язання Європейської ради пропонувати Європейському парламенту провідного кандидата від найсильнішої партії як свого номінанта на посаду президента Комісії, передбачалося, що Рада прийме рішення виборців. Справді, після перемоги Європейської народної партії (ЄНП) на виборах 2014 року її провідний кандидат Жан-Клод Юнкер був номінований Радою, а згодом затверджений Європейським парламентом. Проте після виборів 2019 року Рада номінувала Урсулу фон дер Ляєн замість провідного кандидата від ЄНП Манфреда Вебера; Європейський парламент пізніше затвердив цю номінацію.
Двома найбільшими європейськими політичними партіями є правоцентристська Європейська народна партія та лівоцентристська Партія європейських соціалістів (ПЄС). Вони також формують дві найбільші парламентські групи: Групу ЄНП та S&D, разом із національними партіями, які не є членами європейських партій, але представлені в Європарламенті.
Існує безліч інших європейських партій і груп, що охоплюють увесь політичний спектр. Іноді дві або більше європейські партії входять до однієї групи, як-от члени Європейської партії зелених та Європейського вільного альянсу, які засідають разом у групі «Зелені — Європейський вільний альянс». Депутати Європейського парламенту, які не входять до жодної парламентської групи, відомі як незалежні.
Фракції
Європейська народна партія — консерватори та християнські демократи Прогресивний альянс соціалістів і демократів — соціал-демократи і соціалісти — Європейські консерватори та реформісти — консерватори Оновити Європу — ліберали, центристи Зелені — Європейський вільний альянс — зелені, регіоналісти Ліві в Європейському парламенті — ліві соціалісти
Незалежні депутати Європейського парламенту — поза фракцій
Явка виборців Аналіз, проведений у 1980 році Карлгайнцом Райфом та Германом Шміттом, показав, що європейські вибори проводилися навколо національних питань і використовувалися виборцями для покарання своїх урядів у середині їхнього терміну, що де-факто робило вибори до Європейського парламенту національними виборами другого рівня.Reif, K. and Schmitt, H. (1980) 'Nine Second-Order National Elections: A Conceptual Framework for the Analysis of European Election Results'. European Journal of Political Research, Vol. 8, No. 1, pp. 3–45. Деякі експерти також називають це явище «пастками покарання», коли виборці використовують вибори до Європейського парламенту та інші референдуми щодо європейської інтеграції як спосіб покарати уряди за погані економічні показники. Існує також дослідження, яке показало, що виборці схильні обирати кандидатів від партії на європейському рівні, якщо ця партія має історію просування конкретних питань, які їх хвилюють. Це пов’язано з другою теорією, що пояснює поведінку виборців, і стосується так званого «голосування за ставленням», за яким вважається, що виборці діють на основі свого ставлення до європейської інтеграції. Це аналогічно до американської двопартійної системи в тому сенсі, що голосування щодо питань та законодавства в Парламенті вимагає лише голосу «за» чи «проти», що означає, що виборці голосують за варіанти чи кандидатів, які є близькими до їхніх ідеалів.
Явка постійно знижувалася на всіх виборах в ЄС з 1979 по 2014 рік. Однак на виборах 2019 року явка зросла до найвищого рівня з 1994 року, склавши 51%. У 2009 році загальна явка становила 43%, знизившись з 45,5% у 2004 році. У Британії явка становила лише 34,3%, що менше порівняно з 38% у 2004 році. Незважаючи на падіння нижче 50% у період між 1999 та 2014 роками, явка не була такою низькою, як на проміжних виборах у США, яка зазвичай падає нижче 40%. Однак порівнянню з явкою виборців у США заважає той факт, що президент США обирається на окремих і прямих виборах (президентська система), тоді як президента Європейської комісії обирається Європейським парламентом (парламентська система), що надає виборам до Європейського парламенту значної ваги. Дехто, як-от колишній президент Європейського парламенту Пет Кокс, також відзначав, що явка на виборах 1999 року була вищою, ніж на попередніх президентських виборах у США.Mulvey, Stephen (21 November 2003) The EU's democratic challenge BBC NewsQ&A: European elections, BBC News 21 July 2004 Німецький євродепутат запропонував, щоб партії ЄС висували своїх головних кандидатів на посаду президента Європейської комісії з метою підвищення явки. Це сталося на виборах 2014 року, коли кандидата від ЄНП Жана-Клода Юнкера було остаточно обрано після того, як ЄНП здобула найбільше місць.
Станом на 2024 рік, ГЕРБ (Болгарія), ХДС (Хорватія), ДІСІ (Кіпр), ХДС/ХСС (Німеччина), Лейбористська партія (Мальта) та Соціал-демократична партія Швеції перемагали на всіх європейських виборах у своїх країнах.
Результати Список виборів (за винятком ) 2029 2024 – ЄС 27 2019 – ЄС 28 2014 – ЄС 28 2013 – 2009 – ЄС 27 2007 – та 2004 – ЄС 25 1999 – ЄС 15 1996 – та 1995 – 1994 – ЄС 12 1989 – ЄС 12 1987 – та 1984 – ЄС 10 1981 – 1979 – ЄС 9Список виборів за державою Історичні відсотки (місць) у загальносоюзних виборах трьох найбільших груп за регіонами:Europe Politique: Parlement européen (in French)