Зовнішня політика Європейського Союзу здійснюється або за допомогою Спільної зовнішньої політики та політики безпеки з керівництва Європейської ради, або шляхом міжнародних економічних переговорів, виконаних Європейською комісією. Провідним дипломатом ЄС в обох сферах була Верховний представник Кетрін Ештон , наразі її місце зайняла Могерінні. Частина оборонного співробітництва відбувається в рамках Спільної політики безпеки та оборони.

Країни-члени Європейського Союзу мають високий ступінь інтеграції, але зовнішня політика має міждержавний характер. Усі 28 країн-членів переважно самостійно контролюють свої міжнародні відносини. Однак Союз набуває все більшої політичної ваги як єдиний політичний блок, і існують спроби одноголосно виступати щодо різних політичних питаннях, особливо в галузі торгівлі та енергетики.

Дипломатичні представництва Історія Найвищий керівний орган Європейської спільноти з вугілля та сталі (ЄСВС), попередника Європейського Союзу, відкрив своє перше представництво в Лондоні 1955, через три роки неєвропейські країни почали акредитувати свої представництва в Брюсселі при цьому Об'єднанні. США з самого початку були гарячими прихильниками ЄОВС, і міністр закордонних справ США Дін Ачесон направив Жану Монне листа від імені президента Трумена, що підтверджував повне дипломатичне визнання ЄОВС з боку США. Незабаром після цього в ЄОВС був акредитований посол США, який очолив друге закордонне представництво для встановлення дипломатичних відносин з інститутами Співтовариства.

Кількість делегацій почала зростати в 1960-их після злиття виконавчих органів трьох Європейських співтовариств (і об'єднань) в єдине Співтовариство. До останнього часу деякі держави проявили стриманість у визнанні повного статусу дипломатичного представництва делегацій ЄС. Стаття 20 Маастрихського договору вимагає, щоб делегації та дипломатичні представництва країн-членів «співпрацювали у забезпеченні того, щоб виконувалися всі загальні позиції та спільні дії, прийняті Радою».

У рамках процесу створення Європейської служби зовнішньополітичної діяльності, передбаченої Лісабонською угодою, 1 січня 2010 всі колишні делегації Європейської Комісії були перейменовані в делегації Європейського Союзу і до кінця місяця 54 делегації були перетворені в дипломатичні представництва, які мають більш високі повноваження, ніж звичайні делегації. Ці оновлені делегації взяли на себе функції, раніше здійснювані національним посольством Держави-Голови Ради Європейського Союзу і об'єдналася з незалежними делегаціями Ради у всьому світі. Завдяки цьому делегації ЄС взяли на себе функцію координації національних посольств та представлення інтересів ЄС в цілому, а не тільки Європейської Комісії.

Перша оновлена ​​делегація розташувалася у Вашингтоні, округ Колумбія. Новим об'єднаним європейським послом став Жоао Вале де Альмейда, який підкреслив свої нові повноваження як представника голів Європейської Комісії, Європейської Ради та держав-членів ЄС. Він представлятиме ЄС з питань, щодо яких була досягнута єдина позиція, але в іншому, за двосторонніми питаннями, він не братиме на себе повноваження національних послів. Передбачалося, що всі делегації будуть перетворені до кінця 2010 року. Деякі держави можуть віддати перевагу для своєї роботи новим делегаціям ЄС та закрити деякі свої невеликі національні посольства, проте Франція заявила, що підтримуватиме власну мережу дипломатичних представництв у всьому світі.

Розташування представництв Зазвичай ЄС направляє своїх делегатів тільки в столиці держав, які не входять до Європейського Союзу, і в міста з багатосторонніми державними органами. Представництва ЄС працюють окремо від представництв держав-членів, однак у деяких випадках вони можуть використовувати загальні ресурси та кошти. У Абуджі вони використовують одну будівлю разом з деякими послами держав-членів ЄС. На додаток до делегацій третіх країн Європейська Комісія має своє представництво в кожній з держав-членів.

До створення Європейської служби зовнішньополітичної діяльності згідно з Лісабонським договором Рада Європейського Союзу мала окремі делегації в Організації Об'єднаних Націй в Нью-Йорку, в Африканському Союзі та в Афганістані, на додаток до місцевих делегацій Європейської Комісії. Протягом 2010 року вони були перетворені в єдині делегації Європейського Союзу.

Представництва країн ЄС

Країни-члени ЄС мають свої власні дипломатичні представництва, крім загальних делегацій ЄС. З іншого боку, на додаток до дипломатичних представництв третіх країн, Європейська Комісія має власні представництва в кожній з країн-членів ЄС. Там, де делегації ЄС не прийняли повні обов'язки щодо Лісабонської угоди, національне посольство держави-​​голови Ради Європейського Союзу виконує функції представника спільної зовнішньої політики та політики безпеки, а делегації ЄС (раніше Комісії) представляють тільки Європейську Комісію.

Представництва країн ЄС мають певні зобов'язання щодо колег по ЄС. Консульства зобов'язані підтримувати громадян з інших держав ЄС за кордоном, якщо ті не мають своїх консульств в цій країні. Крім того, якщо одна країна ЄС робить запит про допомогу своїм громадянам у надзвичайних ситуаціях, то інша країна зобов'язана допомогти. Прикладом може бути евакуація, при якій представництва країн ЄС повинні допомагати громадянам країн ЄС.

Жодна країна ЄС не має своїх дипломатичних представництв у таких країнах: Багамські Острови, Бутан (але є офіс зв'язку Данії), Домініка, Гренада, Кірибаті, Ліберія (але є офіс ЄС), Ліхтенштейн, Мальдіви, Маршаллові Острови, Федеративні Штати Мікронезії, Науру, Сент-Кітс і Невіс, Палау, Самоа (але є офіс ЄС), Сомалі, Свазіленд (але є офіс ЄС), Тонга, Тувалу, Мальтійський орден, і частково визнаних країнах: Сахарська Арабська Демократична Республіка, Китайська Республіка (Тайвань, але є 17 недипломатичних офісів). Європейська Комісія також не має своїх делегацій та офісів в більшості із зазначених країн (за винятком прокоментованих в дужках).

Наступні країни мають тільки одне дипломатичне представництво країн ЄС: Антигуа і Барбуда (Велика Британія), Барбадос (Велика Британія, делегація ЄС), Беліз (Велика Британія, делегація ЄС), Центрально-Африканська Республіка (Франція, делегація ЄС), Комори (Франція), Джибуті (Франція, делегація ЄС), Гамбія (Велика Британія, делегація ЄС), Гаяна (Велика Британія, делегація ЄС), Лесото (Ірландія, делегація ЄС), Сент-Вінсент і Гренадини (Велика Британія), Сан-Марино (Італія), Сан-Томе і Принсіпі (Португалія), Соломонові Острови (Велика Британія), Східний Тимор (Португалія, делегація ЄС), Вануату (Франція, делегація ЄС). Європейська Комісія також не має своїх делегацій і офісів в більшості із зазначених країн (за винятком прокоментованих в дужках).

Дипломатичні відносини

Африка та Середній Схід Країна Початок офіційних відносин Коментар Алжир став незалежним від Франції 1962. Відносини регулюються угодою про асоціацію 2002 року, крім того Алжир є частиною Союзу для Середземномор'я. Експорт ЄС до Алжиру 2009 склав 14,6 мільярда €, а імпорт — 17,3 мільярда €. У березні 2005 колишній президент Португалії Маріу Соареш запустив петицію, що закликала Європейський Союз почати переговори про вступ з Кабо-Верде, кажучи, що ця країна може виступати як міст між Африкою, Латинською Америкою та ЄС. КАбо-Верде прагне встановити більш тісні зв'язки з Європейським Союзом, тому тримає курс на асоціацію з ЄС, проте деякі атлантичні острови, що входять до складу цієї країни, вимагають від її уряду входження до ЄС під особливим статусом. 1966 Угода про асоціацію 2004 дозволила збільшити обсяг торгівлі між Єгиптом і ЄС удвічі. Експорт ЄС у Єгипті на даний час становить 14,8 мільярда €, а імпорт в ЄС з Єгипту — 7,2 мільярда €. Нині ЄС є основним торговим партнером для Єгипту, а також партнером у рамках Союзу для Середземномор'я. Відносини між Республікою Ірак та ЄС були дуже напруженими з початку 1990-х років, коли позиції європейських країн щодо приводу війни з цією країною розійшлися, проте тепер ці стосунки поступово прогресують. У разі вступу Туреччини до ЄС, Ірак межуватиме з Європейським Союзом. ЄС є найбільшим торговим партнером Ірану, торгівля з яким становить третину всього іранського експорту. 90% з них, пов'язані з енергетикою, ставлять цю країну на шосте місце серед постачальників енергії до ЄС. У 2008 іранський експорт в ЄС склав11,3 млрд €, а імпорт з ЄС склав 14,1 млрд €. Експорт ЄС до Ірану переважно становлять автомобілі і транспорт (54,6%), промислові товари (16,9%) і хімічні речовини (12,1%). 2011 Іран займав 7 місце в експорті нафти до Європи, а звіт Євростату заявив, що 27 європейських країн імпортували 11,4 млрд євро товарів з Ірану протягом перших дев'яти місяців 2011 року. Існує значний потенціал для зростання, однак цьому перешкоджає ядерне питання. Угоду про торгівля та співробітництво була підписана 2002, але на даний час припинена з 2005 через суперечки. Відсутні двосторонні договори, оскільки Іран не є членом СОТ. Торгівля між ЄС та Ізраїлем здійснюється на основі Угоди про асоціацію. Європейський Союз є основним торговельним партнером Ізраїлю. У 2004 загальний обсяг двосторонньої торгівлі (без урахування алмазів) склала більше 15 мільярдів доларів. 33% ізраїльського експорту надійшло до ЄС і майже 40% імпорту — з ЄС.

На основі Євро-середземноморської угоди про зону вільної торгівлі, ЄС та Ізраїль почали торгувати промисловими продуктами. Обидві сторони надали один одному значні торговельні пільги для деяких видів сільськогосподарської продукції, у вигляді зниження тарифів або їхньої ліквідації, або в межах квоти і для необмежених кількостей. Проте, вироби з ізраїльських поселень на окупованих Ізраїлем територіях, які не піддавалися угоді про вільну торгівлю, не вважаються ізраїльськими. У 2009 німецький суд запросив Європейський суд, щоб розв'язати це питання. Уряд Німеччини сформулював свою позицію, що не може бути жодного звільнення від мита на «товари з окупованих територій». Суд, погодившись з урядом Німеччини, постановив у лютому 2010 року, що врегулювання оподаткування товарів за митними правилам ЄС та Ізраїлю (на основі угоди про асоціацію) не надає право на пільги, і дозволив ЄС запровадити імпортні мита на розрахункові продукти.

У грудні Рада Європейського Союзу схвалила кілька висновків щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту, який лежить в основі нинішньої політики ЄС. Він підтвердив мети двох держав, і підкреслив, що Союз «не визнає ніяких змін в їхніх межах до 1967, зокрема щодо Єрусалиму, крім тих, узгоджених сторонами.» Вона нагадала, що ЄС «ніколи не визнавав анексію Східного Єрусалиму», і що держава Палестина має бути зі столицею в Єрусалимі.

Через рік, у грудні 2010 Рада повторила ці регламенти і оголосила про свою готовність, у разі необхідності, визнати палестинську державу. Вісім з її 27 держав-членів ООН визнали державу Палестина. Між Йорданією та Європейським Союзом, складено кілька угод про тісну співпрацю. ЄС є також основним торговим партнером Йорданії. Відносини Йорданії з ЄС перебувають у межах плану дій та угоди про асоціацію в рамках Європейської політики сусідства. Йорданія також є членом Союзу ЄС у Середземному морі. Угода про асоціацію ЄС з Йорданією була підписана 24 листопада 1997. Вона набула чинності з 1 травня 2002, замінивши Угоду про співробітництво 1977. Угода мала поступово створити зону вільної торгівлі між ЄС та Йорданією більше, ніж через 12 років, відповідно до правил СОТ.

У листопаді 2008 під час першої зустрічі між ЄС і Йорданією в Брюсселі, Йорданія направила прохання про «просунутий статус», за яким вона буде розглянута, як надпартнер ЄС.