Мандінка (також відомі написання: мандінгас, мандінго, малінке, малінка, маненка, манденка, манденга, мандінко) — термін, що описує певну африканську народність, що проживає в Західній Африці.Африка: Энциклопедический словарь. В 2 т. Т. 2. / Гл. ред. А. Г. Громыко. Ред. коллегия: М. В. Васев, А. М. Васильев, Н. И. Гаврилов и др. — М. : Сов. энциклопедия, 1987. — 671 с. (с. 139)

Етнічні носії назви Група народностей, що проживають у Західній Африці — на півдні Гамбії, півночі та північному сході Гвінейської Республіки, заході Малі, в Республіці Кот-д'Івуар, Сенегалі та Гвінеї-Бісау, та розмовляють мовою малінке родини манде нігеро-кордофанської макрородини мов. Етнічно це велика група споріднених народів: власне малінке чи манденка, бамана, дьюла. До цієї групи відносять також коранко й васулунка у Гвінейській Республіці, маньянка в Ліберії тощо.

Всі вони проживають у верхній течії річок Сенегал та Нігер, складаючи основне населення західної частини Республіки Малі, північно-східної частини Гвінейської Республіки, південних і східних районів Сенегалу та деяких районів Республіки Кот-д'Івуар, Буркіна-Фасо, Ліберії, Сьєрра-Леоне та Гвінеї-Бісау.

Культура народів За релігією більшість — мусульмани, в деяких районах зберігаються стародавні анімістичні вірування й культ предків. Головне традиційне заняття — землеробство (просо, кукурудза, рис, квасоля, арахіс тощо); тваринництво розвинуте слабо (кози, вівці, віслюки; свійські птахи); дьюла займаються торгівлею; зберігає значення мисливство та рибальство. Основна форма сільських поселень мандінга — група глиняних хиж, обнесених глиняною стіною. У кожному селищі живе родинна група, зазвичай велика патріархальна родина. У багатьох районах частково зберігаються ще традиційні суспільні відносини: таємні союзи, кастові відмінності, системи вікових класів. Однак усі ці стародавні інституції поступово зникають.

Історія За легендами, історичний центр формування народів мандінка розташований у верхів'ї річки Нігер, де у VIII столітті сформувалось політичне об'єднання мандінка — держава Малі. Самі мандінка вважають себе нащадками легендарного засновника цього царства, Тірамагана Таравеле.

Переважний колір шкіри — темно-коричневий, форма обличчя наближається до негритянської, статура висока та струнка, волосся дуже кучеряве, довге, борода негуста, проте гарно розвинена біля підборіддя. Мандінка, за легендою, раніше жили у середній Африці. До завоювань мусульманськими фелахами вони були наймогутнішим народом західної Африки. За арабськими відомостями, ще у XII столітті частина мандінка перейшла в іслам. На початку XIII століття вони заснували велику державу Меллі, що сягнула апогею своєї могутності у XIV столітті та підкорила своїй владі Генату, Тімбукту й область сонраїв, внаслідок чого народ мандінка та його мова набули значного поширення. Мова мандінка, разом із сусідніми мовами бембара, вен, зузу утворює родину мов манде, граматику яких подав мовознавець Штейнталь«Die Mandenegersprachen», Б., 1867, а словник — місіонер «Vocabulary of the Mende language», Л., 1884. За Лепсіусом, ця родина мов має далекі родинні зв'язки з мовами банту південної Африки. У першій половині XV століття держава мандінка була послаблена суперечками обласних начальників і набігами туарегів та поступово розпалась. Після цього мандінка вторглись до Сенегамбії, де підкорили собі плем'я сонінке або сараколе, з яким цілковито злились. У подібних відносинах вони перебувають із племенем бамбара, що проживає в Каарта й Сегу, та до зузу, що проживали у французькій колонії Рів'єр-дю-Сюд.

Примітки

Література

Африка: Энциклопедический словарь. В 2 т. Т. 2. / Гл. ред. А. Г. Громыко. Ред. коллегия: М. В. Васев, А. М. Васильев, Н. И. Гаврилов и др. — М. : Сов. энциклопедия, 1987. — 671 с. (с. 139) Видрін В. Ф. Мандінка // Народи та релігії світу / Голов. ред. В. О. Тишков. М.: Велика російська енциклопедія, 1999. С.324. Народы мира: Историко-этнографический справочник / Гл. ред. Ю. В. Бромлей. Ред. коллегия: С. А. Арутюнов, С. И. Брук, Т. А. Жданко и др. — М. : Сов. энциклопедия, 1988. — 624 с. (с. 284) Сундьятта. Мандінський епос. — М., 1963.

Labouret Н. Les Manding et leur langue, P., 1934 Labouret Н. Paysans d'Afrique occidentale, P., </div>