M8 Greyhound був на озброєнні армії США періоду Другої світової війни як бойова розвідувальна машина. Через високу швидкість у британській армії його назвали «Хорт» ().

Історія створення

Передумови до створення Протягом міжвоєнного періоду, в США був розроблений ряд зразків бронеавтомобілів та інших типів броньованих колісних машин (БКМ), але в цілому їм приділялася порівняно мала увага порівняно з гусеничними бойовими машинами. З 1919 року по початок 1930-х років танкобудування США, насамперед внаслідок фінансових обмежень, обмежувалося будівництвом прототипів, а в подальшому на основі вивчення досвіду Громадянської війни в Іспанії армією було пораховано, що колісні машини володіють недостатньою для використання в сучасних бойових діях прохідністю, порівняно з гусеничними та напівгусеничними, яким було віддано перевагу. Розробка броньованих колісних машин переважно велася по замовленнях кавалерії, чия доктрина передбачала використання двох класів БКМ: розвідувальних машин ()які представляли собою відкриті зверху легкоброньовані транспортери для перевезення розвідувального відділення, озброєні кулеметами на ручних відкритих установках, і власне бронеавтомобілів (), що мали баштову компоновку. Якщо першу роль виконували M3, чиє серійне виробництво почалося 1937 року, то серійні бронеавтомобілі Армії США до 1940 року були представлені лише застарілим M1, випущеними в кількості 22 одиниць у 1931 — 1937 роках.

Офіційно на початку Другої світової війни потребу в новому бронеавтомобілі армією не оголошували, хоча окремі розробки в цій області, з метою створення авіатранспортабельних бронемашин, все ж проводилися з весни 1941 року. Тим не менш, до 1941 року низкою фірм в США були в ініціативному порядку розроблені свої проекти бронеавтомобілів. Частково це здійснювалася в рамках мобілізації промисловості, поза конкретними замовленнями армії, оскільки виробничі можливості багатьох з підприємств автомобільної промисловості дозволяли виробляти лише колісні, але не гусеничні або напівгусеничні машини що вимагалися військовими. Крім того, можливим замовником, через програму ленд-лізу, була Велика Британія, що виявляла інтерес до закупівлі в США середніх та важких бронеавтомобілів.

Gun Motor Carriage T21/22/23 Історія M8 почалася з висунення протитанковим управлінням () в липні 1941 року вимоги розробки легкої протитанкової САУПо прийнятій в США класифікації, протитанкові САУ належали до класу винищувачів танків для заміни невдалої M6. Озброєння майбутньої САУ мало складатися із стандартної 37-мм протитанкової гармати M3, основними вимогами до машини були висока рухливість, низький силует та дешевизна виробництва. Для досягнення цих вимог САУ повинна була мати колісне шасі і оснащуватися двигуном Hercules JXD, який встановлювався і на розвідувальну машину M3. Була також запропонована розробка сімейства бронемашин на загальній базі, що включає ЗСУ з 12,7-мм кулеметами або 20-мм автоматичними гарматами, 81-мм самохідний міномет та бронетранспортер. Спочатку армією була замовлена побудова двох прототипів, але після вступу США у війну це число було збільшено до чотирьох.

У жовтні 1941 року програма була затверджена та незабаром після вступу США у війну замовлення на будівництво прототипів були видані фірмі «Форд» та відділенню «Фарго» фірми «Крайслер», чиїм проектам були присвоєні позначення, відповідно, T22 () і T23. За власною ініціативою до конкурсу на розробку САУ приєдналася компанія «Студебекер», що зобов'язалася побудувати прототипи за свій рахунок. Пропозиція була прийнята армією 23 січня 1942 року, тому роботи з прототипам, яким було присвоєно позначення T43, були розпочаті «Студебекер» дещо пізніше конкурентів. Початкові тактико-технічні вимоги припускали будівництво 5-тонної машини з колісною формулою 6 × 4, озброєнням з 37-мм гармати і двох 7,62-мм кулеметів, спареного та курсового. Лобова та бортова броня машини повинні були забезпечувати захист, відповідно, від 12,7-мм та 7,62-мм бронебійних куль, тоді як днище і дах не мали бронювання. Пізніше в завдання була включена побудова альтернативних прототипів з колісною формулою 4 × 4, що отримали позначення T22E1іT23E1. До початку 1942 року стало очевидним, що 37-мм гармата стрімко застаріває і до часу надходження нових САУ у війська буде малоефективна проти ворожих танків. Водночас, потребу в новому бронеавтомобілі заявляло як Протитанкове Управління, для озброєння розвідувальних підрозділів протитанкових батальйонів, так і кавалерія, до того часу почала пошук повноцінного бронеавтомобілі для заміни слабо озброєних та броньованих M3. У зв'язку з цим, в березні 1942 року всі проекти були перекласифіковані як бронеавтомобілі ( і T23, в той час як проектом «Студебекер» був змінений та номер, наT21). Паралельно з цим було також ліквідовано вимогу встановлення курсового кулемета, хоча це не встигло позначитися на перших прототипах.

Armored Car T22 Першим був завершений прототип T22, 16 березня 1942 року доставлений для випробувань на Абердинський полігон і 19 — 20 березня своїм ходом по пересіченій місцевості перекладеній до Форт-Ноксу для випробувань бронетанковим комітетом (). Випробування пройшли успішно і за їх підсумками було винесено висновок, що після деякого доопрацювання T22 буде відповідати вимогам як протитанкового управління, так і кавалерії. Водночас, до бронеавтомобіля були висловлені серйозні претензії: шасі, яке застосовувало конструктивну схему та компоненти комерційного автомобіля, що допомагало забезпечити простоту та дешевизну виробництва, але в той же час володіло недостатньою, на думку Бронетанкового комітету, прохідністю; крім того, розміри машини дозволяли розмістити на ній лише двомісну башту, в той час як кращою вважалася тримісна. Проте, зважаючи на термінову необхідність у бронеавтомобілі і з урахуванням досвіду конструкторського відділу та виробничих можливостей заводів «Форд», Армією США 21 квітня 1942 року, ще до початку випробувань проектів конкурентів, для серійного виробництва був обраний T21. Прийняття його на озброєння передбачалося як тимчасовий захід, до завершення доведення більш досконалих автомобілів з незалежною всюдихідною підвіскою з рівновіддаленими осями, подібною до T13 що випробовувалася в той період. Добудова прототипів T21 і T23 була затверджена армією для порівняльних випробувань, проте проект «Фарго» так і не був повністю завершений, у той час як T21 був виготовлений в травні та деякі вдалі рішення в конструкції його корпусу були перенесені «Форд» на свій T22.

Кавалерія, однак, не була задоволена обраною для неї машиною: у той час як їй був потрібний легкий бронеавтомобіль з кращою рухливістю, ніж у розвідувальної машини M3, T22 оснащувався тим же двигуном, що і остання, але був на 40 % важче, маючи гіршу прохідність на пересіченій місцевості. Однак зважаючи реорганізацію кавалерійських підрозділів, основним завданням яких залишалась розвідка, ці протести були проігноровані бронетанковим комітетом. Проте, випробування прототипів у Форт-Ноксі виявили ряд недоліків T22, для усунення яких «Фордом» був побудований черговий, п'ятий, прототип, що отримав позначення T22E2. Доопрацьований прототип відрізнявся зміненою конфігурацією корпусу в районі люків механіка-водія і його помічника, додаванням спонсонів корпусу під розміщення радіостанцій, а також низкою змін в конструкції башти і гарматної установки. Бронетанковий комітет наполіг також на введенні установки зенітного 12,7-мм кулемета в кормовій частині башти, зміні напруги бортової електромережі з 6 на 12 вольт, а також оснащенні T22E2 бензоелектричним агрегатом для живлення радіостанцій при відключеному двигуні. 22 червня 1942 T22 був прийнятий на озброєння як стандартний, під позначенням «Легкий бронеавтомобіль M8» ().

Серійне виробництво та подальший розвиток Після випробувань T22 в Форт-Ноксі, ще до побудови прототипу T22E2, бронетанковим комітетом було рекомендовано розпочати виробництво останнього, в кількості 2000 одиниць для протитанкового управління та 1534 — для кавалерії. 1 травня 1942 року фірмі «Форд» було видане замовлення на виробництво 5000 T22E2, проте переговори щодо умов контракту затягнули початок виробництва до 1943 року. 9 жовтня 1942 року протитанковий комітет надав результати своїх випробувань M8 і рекомендував його прийняття, з деякими доробками, на озброєння протитанкових батальйонів. Рекомендації комітету включали зміни в механізмах наведення гарматної установки, органах управління механіка-водія та розташуванні . У травні 1942 року M8 також пропонувався Великій Британії для виробництва та поставок за програмою ленд-лізу, але британську танкову комісію це не зацікавив. Водночас незважаючи на рекомендацію бронетанкового комітету та прийняття M8 на озброєння, до кінця літа 1942 року питання про вибір бронеавтомобіля для Армії США все ще залишалося відкритим: за замовленням армії були розроблені п'ять типів бронеавтомобілів різної маси, в той час як думки серед військового командування щодо вимог до машин цього типу розходилися. Для вивчення питання 14 жовтня 1942 року був сформований Спеціальний бронетанковий комітет ().

Спеціальний бронетанковий комітет, після вивчення наявних зразків бронеавтомобілів, у грудні 1942 року дав такий підсумок, що завдання які покладаються на бронеавтомобілі не вимагають наявності декількох типів машин та рекомендував прийняття на озброєння армії лише одного зразка, що зустріло підтримку з боку командування сухопутних сил армії. Комітет спочатку противився прийняття на озброєння будь-яких бронеавтомобілів масою більше і за підсумковою рекомендацією комітету, бронеавтомобіль для Армії США повинен був мати озброєння з 37-мм гармати і бути максимально легким, рухливим та дешевим у виробництві. З тих що були зразків цим вимогам найбільшою мірою відповідав M8, хоча комітетом одразу ж була рекомендована розробка досконалішого бронеавтомобіля. Рішення Сухопутних сил армії про прийняття M8 як єдиного типу бронеавтомобіля зустріло неоднозначну оцінку, оскільки ряд офіцерів Бронетанкових сил виступав на підтримку більш потужної машини, такої як T19 або T19E1, але всі ці заперечення були відкинуті армійським керівництвом.

Виробництво M8 було розпочато на заводі «Форд» в Сент-Полі у березні 1943 року, в травні до випуску приєднався завод в Чикаго. За час очікування початку серійного виробництва M8, в конструкцію бронеавтомобіля був внесений ряд додаткових змін. Через легке бронювання машини і, як наслідок, високу ймовірність отримання бойових ушкоджень, бажаною була визнана установка паливних баків, якими було вирішено обладнати всі що відправляються у фронтові частини M8. За побажаннями протитанкового комітету були ліквідовані перископічні оглядові прилади в даху башти, а від самого даху, на прототипах закривала половину верху башти, залишена лише передня частина. Ще пізніше, за наполяганням комітету озброєнь, лита башта була замінена збірними катаними броньовими листами методом зварювання, хоча кілька з випущених в березні машин досі мали литі башти.