Історія Сирії — історія території, на якій знаходиться Сирійська Арабська Республіка

Сучасна сирійська держава з'явилася після Першої світової війни, коли Франція отримала від Ліги націй мандат на управління Сирією і Ліваном, а Велика Британія — Палестиною і Трансйорданією. До цього часу поняття «Сирія» включало ці чотири країни і невеликі райони на півдні сучасної Туреччині і на північному заході Іраку. Таким чином, історія Сирії до 1920-х років відноситься до набагато більшої території (т. зв. Великої Сирії). Історія сучасної держави Сирія починається з 1919.

Доісторичний період

Перші сліди перебування людини на території Сирії відносяться до епохи раннього палеоліту. У 12-10 тис. до н. е. поширились поселення людей натуфійської археологічної культури. В подальшому ці поселення розвинулись у культуру докерамічного неоліту (10-7 тис. до н. е.). У неолітичну епоху і наступні тисячоліття країна була свого роду мостом між Міжріччям, Малою Азією, Аравією і Єгиптом; в неї неодноразово переселялися сусідні народи і племена. У 6-5 тис. до н. е. територією країни розселились племена халафської культури. Протягом 5-4 тис. до н. е. їх змінила убейдська культура. Близько 3500-3100 рр. до н. е. убейдську культуру змінила культура Урук, яка поширилась з території Месопотамії. Про найдавніше, досемітське населення Сирії відомо дуже мало. Перше переселення семітських племен (амореїв) відбулося на початку 3 тисячоліття до н. е. У цей період населення вже займалося землеробством і скотарством, а політична влада знаходилася в руках племінних вождів. Через узбережжя сучасного Лівану в Сирію проникав єгипетський культурний вплив.

Стародавня історія

На основі розкопок у районі Телль-Мардіха, за 40 км на південь від Халеба, встановлено, що бл. 2500 до н. е. там знаходилася столиця багатої і сильної держави Ебла. При розкопках було виявлено палацову бібліотеку, що складається з 17 тис. глиняних табличок, серед них — самий ранній з відомих у світі двомовний словник. Виборний глава і сенат Ебли, що складався із знаті, правили північною Сирією, Ліваном і частиною території північної Месопотамії. Його головним противником було царство Марі в долині Євфрату. Ебла вела активну торгівлю деревиною, тканинами і металевими виробами з невеликими державами-містами долини Євфрату і північної Персії, а також з Кіпром і Єгиптом. Між Еблою, з одного боку, і ассирійським містом Ашшур на півночі Месопотамії і містом Хамазі на півночі Персії — з іншого, були укладені договори про дружбу. У 23 ст. до н. е. Ебла була завойована Аккадом, її столиця була стерта з лиця землі. Були також і інші міста-держави, зокрема такі як Емар.

Після 2300 до н. е. в Сирію кількома хвилями вторглися ханаанські племена. У країні склалися численні дрібні держави, а на узбережжі укріпились фінікійські міста (Уґарит та ін.). В 19 ст. до н. е. одне з ханаанських племен — амореї заснувало свої держави — Ямхад і Катна. У подальші століття її територія стала об'єктом завоювання з боку сусідніх держав. Близько 1760 до н. е. частину Сирії завоював вавилонський цар Хамурапі, який знищив державу Марі. У 18-17 стст. до н. е. країна знаходилася під владою гіксосів, одним з їх міст-держав було Кадеш, потім північним районами заволоділи хетти, а в 1520 до н. е. встановилося панування царства Мітанні. В 15 ст. до н. е. між Мітанні та єгипетським Новим царством йшла війна за володіння Сирією, у якій Тутмос III отримав перемогу та просунув кордони своїх володінь до р.Євфрат. З 1400 до н. е. у внутрішні райони Сирії почали вторгатися і переселятися семітські племена арамеїв. На півдні з 16 ст. до н. е. існувало місто Дамаск, що стало великим торговельним центром. Спочатку він знаходився під владою єгипетських фараонів. У 15 — 13 ст. до н. е. на заході Сирії утворилась аморейська держава Амурру зі столицею в Цумурі.

Запекла боротьба за Сирію розгорнулася між єгипетським Новим царством і державою хеттів. Після 1380 до н. е. влада над Сирією належала хеттам. Фараон Рамзес II намагався відвоювати її, але не зумів добитися успіху у вирішальній битві поблизу Кадеша (в околицях сучасного Хомса) в 1285 до н. е. Але після розпаду держави хеттів (близько 1200 до н. е.) Сирія знову розпалася на ряд дрібних держав, які очолювали місцеві династії.

Наприкінці 11 ст. до н. е. Дамаск та інші райони Південної Сирії були підкорені царем Ізраїльсько-Юдейської держави Давидом. Однак вже у другій половині 10 ст. до н. е. Дамаск знову здобув незалежність і став самостійним арамейським царством. У 9-8 стст. до н. е. Сирія була завойована ассирійцями, в 605 до н. е. — вавилонянами, в 539 до н. е. — персами, які створили тут свою провінцію Заріччя.

Класична античність Перська Сирія

Еліністична Сирія

У 333 до н. е. Сирія опинилася під владою Александра Македонського, а після розпаду створеної ним імперії — династії Селевкидів (301 до н. е.). У цей час країна переживала підйом елліністичної культури; сирійські міста суперничали з Александрією і містами Малої Азії. У 2 ст. до н. е. держава Селевкидів почала розпадатися, проте Сирія залишалась ядром їхніх володінь. У 1 ст. до н. е. країна зазнала нападів парфян і вірмен, а в 66 до н. е. була завойована Римом.

Римська Сирія

У римський період сирійці славилися по всьому Середземномор'ю своїми торговцями, воєначальниками, вченими, правознавцями, жрецями і чиновниками. В 193—235 імперією правила династія Северів — вихідців з Сирії. Країна була одним з центрів поширення християнства, а місто Антиохія стало резиденцією патріарха Сходу.

У середині 3 ст. н. е., під час кризи у Римській імперії, на володіння територіями Сирією почали претендувати як іранські Сасаніди (масштабне вторгнення 250-х років), так і менші царства і племена. Деякі з цих державних утворень, наприклад Пальміра, Едеса і Хатра, були арабськими і мали тісні політичні й економічні зв'язки з бедуїнами Північної Аравії і Трансйорданії. За лояльність арабських вождів південної Сирії боролися спочатку римські намісники, а потім царі Сасанідського Ірану.

У 270 цариця Пальміри Зенобія підняла повстання проти римської влади і оголосила себе імператрицею Сходу. Пальміра стала столицею великої держави, куди входили Сирія, Мала Азія і Єгипет. Втім, це ефемерне утворення проіснувало недовго і вже у 273 Пальміру зруйнували римські війська.

Візантійський період (395-636/37) Після розпаду Римської імперії в 395 Сирія опинилась у складі Візантії, при цьому Антиохія була другим за значенням (після Константинополя) її центром.

Коли в середині 6 ст. візантійці почали будівництво нових укріплень, Сасаніди пішли в наступ, внаслідок якого була спустошена Антіохія. Війна в південних районах Сирії продовжувалася 50 років і завершилася захопленням персами Єрусалима в 614. Сасанідські полководці правили Сирією приблизно до 630, коли Візантія повернула собі найбільші міста регіону і спробувала відродити союз з бедуїнами східної Сирії і північної Аравії.

Втручання візантійців у справи племен, що населяли прикордонні з Сирією місцевості, стало перешкодою на шляху поширення ісламу з центральної Аравії і південного Іраку. Ісламські правителі Мекки і Медіни протягом тривалого часу підтримували добрі відносини з купцями сирійських міст Бостра і Газза, каравани яких перевозили зерно і прянощі між Єменом і Трансйорданією. Щоб забезпечити ці торгові шляхи і схилити південносирійських бедуїнів до прийняття ісламу, пророк Мухаммед починаючи з 631 направив кілька експедицій у пустельні райони навколо Дамаска і Газзи. Після того як всі спроби добитися переконливої перемоги над візантійцями і союзними ним племенами закінчилися невдачею, з південного Іраку в Дамаск у 634 було перекинуто загін під керівництвом арабського полководця Халіда ібн аль-Валіда. Після перемог при Аджнадайні, Фахлі і Мардж-ес-Суффарі його війська увійшли в Бостру і Дамаск, а в 635 зайняли Баальбек і Хомс. Однак візантійська армія чисельністю бл. 100 тис. осіб, в яку входили також вірмени, жителі Халеба і Антиохії та сирійські бедуїни, пішла в контрнаступ. Восени 636 вона зійшлася в запеклій битві на р. Ярмук зі значно меншими силами мусульман, на стороні яких у цьому бою билися і жінки. Розгромлені візантійці втекли, а їх переможці знову захопили Дамаск і Хомс. Незабаром після падіння Єрусалима в 638 і Газзи їм здалися Халеб, Антиохія, Хама і важливе в стратегічному відношенні місто Кіннасрін. У гірських районах навколо Цезареї (Кесарії), Латакії, Триполі та Сідона (сучасна Сайда) опір мусульманам продовжувався до середини 640-х років.

Середньовіччя

Перший мусульманський період Ще за життя покоління, яке завоювало Сирію, багатство, рівень розвитку ремесел і населеність сирійських міст спонукало прихильників ісламу до перенесення центру ісламської держави в Дамаск (з Мекки і Медіни). Починаючи з 661 р., коли правитель Сирії Муавія оголосив себе халіфом, і аж до 750 р. Дамаск залишався резиденцією правителів династії Омеядів і столицею Арабського халіфату. Держава Омеядів знаходилася під керівництвом сирійців, причому як мусульман, так і християн, а сирійські солдати воювали з військами візантійських імператорів. На зміну грецькій державній мові прийшла арабська. Однак окремі елементи елліністичної спадщини збереглися, оскільки араби поступово перейняли культуру, соціальну організацію і політичну систему, з якими вони зіткнулися в сирійських містах.

У VIII ст. регіональні, релігійні і династичні протиріччя призвели до того, що Дамаск, а разом з ним і вся Сирія втратили своє колишнє значення. Омеядів витіснила династія Аббасидів, яка зробила своєю столицею Багдад. Населення Сирії скоротилося, а її міста втратили свій блиск і благополуччя. Протягом наступних трьох століть за умов відносного зубожіння і політичної нестабільності у регіоні багато сирійців навернулися до ісламу. У побут увійшла арабська мова, хоча в деяких віддалених поселеннях продовжували розмовляти арамейською. Християни, побоюючись за свою безпеку, цілими общинами переселялися у гори. З початком занепаду династії Аббасидів північні кордони Сирії стали вразливішими для нападів візантійців. У регіоні виникли дрібні мусульманські і християнські князівства, які зверталися за допомогою то до Багдада, то до Константинополя. Процвітали різні єретичні секти, широко розповсюдився шиїзм, який став основою учень алавітів і друзів. З Єгипту (центру фатимідських ісмаїлітів), Персії (центру ассасинів) і Месопотамії проникли таємні вчення, які проповідували революційні політичні, соціальні, релігійні і філософські погляди.

Загальна духовна обстановка в країні сприяла творчості поетів і письменників. При шиїтському дворі Хамданідів у Халебі філософ аль-Фарабі (Фарабі) створив трактати про світогляд Платона і Арістотеля, писав книги з медицини, математики, окультних наук і музики. Тоді ж жив Абу-ль-Фарадж аль-Ісфахані, упорядник антології арабомовної поезії «Книги пісень», яку називали «основоположним джерелом для вивчення художньої літератури». Найвидатнішими представниками сирійської культури тієї епохи були поети аль-Мааррі та аль-Мутанаббі. Перший став особливо популярним за своє Послання про прощення, багато чотиривіршів з якого сильно вплинуло на поезію Омара Хаяма, а ряд фахівців вважає, що під впливом цього твору була написана і Божественна комедія Данте.

Вторгнення тюрків-сельджуків

Відродження Сирії у Х — початку ХІ ст. було уповільнено завоюванням її внутрішніх районів тюрками-сельджуками, які прийшли з Малої Азії і північної Месопотамії. Племена, що вторглися в Сирію, входили до складу величезної перської держави Сельджукидів, але незабаром розірвали свої васальні стосунки з нею і створили дві самостійні держави зі столицями в Дамаску і Халебі. Сельджуки ніколи не проникали у південну Сирію, яка залишалася під владою таких місцевих правителів, як Танукіди, або знаходилася у васальній залежності від єгипетських Фатімідів. Наприкінці ХІ ст., внаслідок вторгнення хрестоносців із Західної Європи, сталося подальше роздроблення і послаблення Сирії.

Хрестові походи