Пові́трянодеса́нтні війська́ Третього РейхуДослівно: Парашутно-піхотні війська Німеччини. від — парашут та — піхотинець, єгер, мисливець () — високомобільний елітний рід військ Збройних сил Німеччини часів Третього Рейху, що становив легкоозброєну піхоту, призначену для ведення активних бойових дій у тиловій зоні противника.
За часів світової війни входили до складу Люфтваффе та Ваффен-СС.
Зародження й формування ПДВ Німеччини
Збройні сили нацистської Німеччини стали одними з перших збройних сил світу, де були створені повітрянодесантні війська.
Німецьке військове відомство цікавилося можливістю бойового застосування повітрянодесантних військ ще з середини 30-х років. Локомотивом реалізації планів щодо їхнього створення став особисто командувач Люфтваффе й рейхсміністр авіації Рейху рейхсмаршал Г.Герінг. Закладені у новому роді військ можливості якнайкраще підходили для концепції бліцкригу: проведення блискавичних глибоких наступальних операцій із проривом у глибину розташування противника потужних танкових клинів. Прокладати для них дорогу відповідно до цієї доктрини й були покликані парашутні війська ().Ненахов Ю. Войска спецназначения во второй мировой войне. — Мн.: Харвест, М.: ACT, 2000. До їхніх завдань входило швидке оволодіння стратегічними об'єктами — мостами, якими повинні пройти колони танків і мотопіхоти, укріпленими районами, вузлами зв'язку тощо. Київські навчання 1935 року за участю повітрянодесантних частин Радянського Союзу, на яких були присутні кілька німецьких військових спостерігачів, наочно проілюстрували застосування теоретичних розробок радянських армійських фахівців і послужили додатковим поштовхом до початку формування Німеччиною власних ПДВ. Водночас, керівництво Вермахту, змушене відтворювати їх практично з нуля, було багато у чому вільне від дещо застарілих поглядів на ведення війни, що панували у військових колах інших країн.
Формування парашутних частин почалося практично одночасно як у сухопутних військах, так і у військово-повітряних силах Німеччині. 1 жовтня 1935 року поліцейський загін особистої охорони генерала Германа Герінга, що, крім інших чинів і титулів, був шефом поліції землі Пруссія, був переведений до складу Люфтваффе як окремий полк «General Göring».
Приблизно у цей же час добровольці з його складу направлялися до містечка Альтенграбов, в якому йде формування парашутно-піхотного полку ВПС, для проходження спеціальної підготовки. Під час першого показового стрибка перед особовим складом полку спортсмен-парашутист, що виконував його, несподівано отримав серйозну травму при приземленні й був винесений з поля на ношах. Попри цей інцидент, близько 600 солдатів і офіцерів елітної військової частини відразу ж добровільно виявили бажання пройти курс парашутної підготовки. 29 січня 1936 року у складі полку «Генерал Герінг» був сформований 1-й піхотний (парашутний) батальйон, розгорнутий наприкінці 30-х років у полк, який своєю чергою отримав назву 1-го парашутного. Очолив його майор Бруно Броєр, що згодом дослужився до чину генерала парашутних військ.
Значна кількість бійців нової частини були військовослужбовцями, що пройшли серйозне бойове загартування під час кровопролитної війни в Іспанії у складі відомого «Легіону Кондор». Умови відбору до батальйону були надзвичайно жорсткими — майже 2/3 первісних кандидатів були відкинуті, причому відсоток відсіювання волонтерів, що не задовольняли вимогам командування ПДВ, зберігався таким самим аж до 1940 року.
Командування сухопутних військ, у свою чергу, навесні 1936 року створило для розробки тактики застосування повітрянодесантних військ спеціальний штаб, до штату якого входило 15 офіцерів і 80 унтерофіцерів. На його базі згодом сформували парашутно-піхотний батальйон — другий у збройних силах. Його штатна організація приблизно відповідала організації піхотного батальйону підтримки, а на озброєнні перебували міномети й станкові кулемети, у той час як парашутисти ВПС мали у своєму розпорядженні лише легку стрілецьку зброю. Командиром був призначений майор, а в майбутньому — генерал парашутних військ, Ріхард Гайдріх. Восени 1937 року батальйон брав участь у великих навчаннях вермахту в Мекленбурзі, де справив гарне враження. Ця подія додала серйозного поштовху процесу консолідації розрізнених німецьких парашутних частин.
Офіційно факт існування повітрянодесантної частини повітряних сил був оформлений наказом міністра авіації Третього рейху Ергарда Мільха та затверджений Герінгом 29 січня 1936 року. Водночас був оголошений набір до школи у Штендалі. Надзвичайно суворий характер навчання у ній був відображений у «десяти заповідях», викладених десантникам особисто А.Гітлером. Першою з них була: «Десантники — обрані бійці вермахту. Ви повинні рватися у бій і непохитно переносити будь-які труднощі. Битва стане вашим призначенням.»
Важка фізична й стрілецька підготовка, недосконалість парашутних систем, численні травми при приземленні та навіть випадки загибелі внаслідок нерозкриття парашутів сприяли створенню неофіційних товариських стосунків між офіцерами й солдатами, формуванню особливої атмосфери належності до елітних частин і зміцненню моралі взагалі.
Високу якість підготовки особового складу парашутних частин цього періоду підтверджує приклад одного з героїв висадки на Криті у травні 1941 року — 35-літнього Макса Шмелінга на прізвисько «Зиґфрід». Чемпіон світу з боксу у важкій вазі у 1930—1932 роках, що виграв 56 двобоїв з 70, він пройшов всю Другу світову війну у лавах повітрянодесантних військ.
Концепція застосування ПДВ у Німеччині Попри створення одними з перших у світі своїх власних повітрянодесантних військ, німецька військова думка довго не могла до кінця визначитися з концепцією застосування парашутистів. Штабісти Люфтваффе наполягали на застосуванні парашутистів у складі невеликих диверсійних груп, чиїм основним завданням стало б порушення комунікацій противника й сіяння паніки у його тилах. Досить модною в колах ВПС стала ідея про те, що групи десантників повинні забезпечувати дії бомбардувальної авіації, завчасно висаджуючись поблизу позицій зенітної артилерії противника та нейтралізуючи у визначений час його систему ППО, проводячи активні диверсійні дії. Після виконання завдання парашутисти мали б відступати та перечікувати в укритті наліт своєї авіації, після чого готувати майданчик для приземлення транспортних літаків та евакуюватися на «велику землю». Для участі у таких операціях було цілком достатньо невеликих парашутних підрозділів, подібних 1-му батальйону, розділеному на бойові групи силою до взводу або роти. Бойове хрещення у такій якості невелика експериментальна група німецьких десантників отримала ще під час громадянської війни в Іспанії.
Армійське командування, навпроти, вважало доцільнішим застосовувати великі сили десантників у наступальних операціях, у тому числі як звичайну піхоту. Подібна доктрина пояснювалася тим, що до 1937 року Німеччина виявилася затиснутою двома безпрецедентними за своєю потужністю оборонними лініями — лінією Мажино на східному кордоні Франції й смугою Чехословацьких прикордонних укріплень на чесько-німецькому кордоні в Судетських горах. Спроба прориву цих позицій з фронту призвела б до великих втрат та легко могла бути зірваною, після чого не виключалося повторення «позиційного кошмару» часів Першої світової війни. Тому десантники, діючи в складі великих військових частин і з'єднань, повинні були надати істотну допомогу польовим військам, атакуючи ворожі укріплення з тилу. Апробація тактичних поглядів авіаційних і армійських теоретиків призвела до визнання їхньої рівної практичності, у зв'язку з чим підготовка солдатів і офіцерів ПДВ передбачала навчання обом прийомам ведення бою. У цілому ж взяла гору точка зору сухопутного командування, відповідно до якої кадри для укомплектування ПДВ рекрутувалися у повітряних силах.
В основі усіх найбільших повітрянодесантних операцій, проведених німецькими десантниками лежав майже той самий задум: спочатку атакувати у декількох місцях з повітря та створити кілька опорних пунктів, аби зламати зсередини систему оборони противника, перешкодити йому зосередити свої сили на одній ділянці та перерізати необхідні для оборони комунікації; потім обрати один зі створених опорних пунктів, зосередити на ньому усі наявні сили, аби звідти вони потім розтікалися, подібно чорнильній плямі, доти, поки основний опорний пункт не зіллється з іншими та не поглине їх. Цій тактиці — «тактиці чорнильної плями» — німці віддавали перевагу в усіх повітрянодесантних операціях на противагу «тактиці килима», що застосовувалася союзниками та полягала в тому, що на місцевості, яка підлягала захвату, парашутисти від самого початку розкидалися рівномірно. «Тактика чорнильної плями» виправдала себе як у Голландії, так й на Криті.Проф. Хейдте: Парашютные войска во Второй мировой войне.
Одночасно з використанням своїх парашутних військ для рішення завдань оперативного характеру німецьке верховне командування в ході війни все частіше покладало на парашутистів тактичні завдання в рамках бойових дій великих фронтових об'єднань. При цьому повітрянодесантні війська використовувалися здебільшого як передові загони або як ар'єргарди, тобто відігравали роль модернізованої кавалерії. Дії десантних військ у Норвегії в районі Домбаса та на аеродромі Осло у квітні 1940 року, а також атака саперним взводом парашутних військ форту Ебен-Емаль, захоплення й забезпечення переправ через канал Альберта й оволодіння переправами через Нижній Рейн 10 травня 1940 року можуть розглядатися, як дії повітрянодесантних військ у ролі передових загонів. При наступі на Александрію Е.Роммель також задумував спочатку використати як передовий загін чотири бойові групи десантників для раптового захоплення й руйнування протитанкових загороджень англійців.
У 1942 планувалося застосування одного зі з'єднань повітрянодесантних військ для раптового захоплення нафтового району західніше Баку до моменту, коли відступаючі радянські війська, виведуть його з ладу, що також відводило повітрянодесантним військам роль передового загону. Нарешті, бойова група, скинута під час бойових дій німецьких парашутистів у грудні 1944 року в гірському районі Ейфель для забезпечення північного флангу військ, що наступали, та для захвату гірських проходів і доріг, була також передовим загоном.
Формування повітрянодесантних частин У липні 1938 року гарячий ентузіаст концепції великомасштабних десантних операцій генерал-майор Курт Штудент — колишній інспектор льотної підготовки Люфтваффе, отримав наказ сприяти створенню боєздатних парашутних з'єднань. Молодий енергійний генерал, ще в чині полковника очолював делегацію Люфтваффе на Київських навчаннях Червоної Армії в 1935 році й із великим захопленням прийняв ідею застосування великих сил ПДВ у наступальних операціях, зіграв в історії німецьких повітрянодесантних військ таку ж роль, як Гайнц Ґудеріан у становленні танкових військ Вермахту. Попри його належність до повітряних сил, погляди Штудента на застосування повітрянодесантних військ спиралися на тактичні розрахунки армійського командування, внаслідок чого Штудент активно виступив проти використання ПДВ суто в ролі диверсійних формувань.