Історичний живопис або ширше Історичний жанр — важливий жанр живопису, спеціалізований на зображенні значущих для окремого народу чи людства подій минулого.
Загальна характеристика
Історичний жанр має повчальний, пропагандиський, патріотичний чи дидактичний характер і міняє власне ідеологічне навантаження згідно панівних ідей в окремий історичний проміжок (на нього впливають міфологічна свідомість, релігійний фанатизм, революційний класицизм, реформаторство, мілітаризм, тоталітаризм тощо). Практично завжди історичний жанр обслуговував потреби самоідентифікації, а в добу виникнення суспільств і держав — обслуговував потреби влади, панівної еліти(сенат в республіканському Римі, уряди римських пап, бонапартизм, фашизм в Німеччині, тиранів, монархів при переході до монархічних типів правління державами.
Історичний живопис, можливо як ніякий інший, надто залежний від типу державного управління (республіка, імперія, конституційна монархія) та конкретної політичної ситуації, відбиває смаки панівної еліти та уподобань художників-авторів — в першу чергу політичних, естетичних, філософських, протестних.
Таким чином, історичний жанр і історичний живопис як такий повернутий до конкретного сьогодення. Розбіжності в оцінках минулих подій можуть мати значний діапазон і відбивають боротьбу і коливання стану політичних партій (християнство катакомбного періоду і християнство доби панівної державної релігії, історичний жанр доби кризи і років суспільного піднесення). Історичний жанр несе відбиток уподобань переможців чи програвших, що неминуче відзначається на оцінках і ставленні до спадку минулого, в прагненні зміцнити власні позиції будь що чи знизити авторитет супротивників за всяку ціну (масове знищення пам'яток античної культури християнами, масове знищення пам'яток цивілізацій доколумбової Америки іспанцями-католиками, Реформація і Контрреформація між прибічниками католицизму і протестантизму, медалі ганьби, масове нищення пам'яток минулого в революцію 1789–1793 рр., нищення в фашистській Німеччині альтернативного мистецтва, переведеного в стан «дегенеративного», масове нищення пам'яток доби російського царату більшовиками).
Якщо більшість нинішніх жанрів склалась в XV—XVI ст.«История зарубежного искусства» (под редакцией Кузьминой М. Т. и Мальцевой Н. Л.), М., «Искусство», 1971, с. 9, історичний жанр має глибоке історичне коріння, відоме ще в мистецтві Стародавнього Єгипту, цивілізації мая чи Китаю. Але до живопису і рельєфів доби середньовіччя традиційно термін «історичний жанр» в мистецтвознавці не використовують, що неправильно. Зразки історичного жанру в європейському і неєвропейському середньовіччі були створені, особливо в країнах, де середньовіччя утримало позиції до XVII—XVIII ст. (арабські країни, Московія, Китай, Японія, колонії Іспанії і Португалії в Латинській Америці).
В періоди прискореного суспільного розвитку історичний жанр обслуговує потреби суспільств в реформах, в суспільних зрушеннях чи революційних зламах і радикальних перебудовах (революційний класицизм Франції 1789–1793 рр., агітаційна порцеляна і плакат більшовицького СРСР, монументальний живопис Мексики першої половини XX ст. тощо).
Історичний жанр зовсім не обмежений тільки живописом, тим більше живописом олійними фарбами. Історичний жанр за століття власного існування і розвитку відбився в рельєфах Стародавнього Єгипту і Стародавнього Риму, Ассирії та Індії, в стелах і рукописах мая, в мініатюрах Візантії і могольської Індії (доби її арабського захоплення), у фресках італійських митців доби Відродження, в барокових композиціях XVII ст. та гобеленах Фландрії і Франції, в графічних циклах, картинах і скульптурах Нової доби.
У XX ст. до історичного жанру додались фотодокументи і кінодокументалістика.
Палета фараона Нармера
Палета фараона Нармера — унікальна пам'ятка-рельєф з історичними сценами 4 тисячоліття до н. е. Мета її створення — закарбувати в пам'яті сучасників і нащадків перемогу царя Півдня (фараона Нармера) над мешканцями північних районів Стародавнього Єгипту. Дослідники також рахують це рельєфне панно серед перших пам'яток, де мистецтво Стародавнього Єгипту постає в своїх характерних і вже вироблених формах«Всеобщая история искусств», т 1, М, «Искусство», 1956, с. 77. З фараона Нармера, котрому вдалося поєднати військовим захопленням землі долини Нілу (південні і північні) в єдину державу, починається період династичного правління Єгиптом.
Палета має форму щита і зображення з обох боків. Подано п'ять сцен, в чотирьох із яких скульптор веде розповідь про перемогу фараона. На аверсі — величний фараон в короні південного Єгипту, практично втілення Бога, убиває полоненого з півночі. Сцена подана цілком реалістично. Цей рельєф головує на аверсі. Під ним — дві малі постаті мешканців Півночі, які з жахом тікають від переможця.
Більше символіки на зворотному боці. Верхня сцена знову подає величного фараона, але вже в короні Північного Єгипту, бо приєднання території стало фактом. Фараон разом із вельможами і вояками з прапорами іде роздивитися гори убитих мешканців Півночі з відрубаними головами. Сцену трактують як урочистості з приводу перемоги. Умовність та символіка притаманні найнижчій сцені, де фараон постає в образі могутнього бика, котрий руйнує ворожу фортецю. Розгадка абсолютно символічної сцени посередині з довгошиїми левицями та їх приборкувачами нині втрачена.
Кожна сцена на панно має закінчений сюжет, з підкресленою величчю подано верховенство фараона, що дорівнює Богу. Водночас всі сцени пов'язані одна з іншою загальною програмою меморіальної пам'ятки. Важливі події подані одна під другою, як це буде століттями практично на всіх рельєфах чи фрескових циклах в мистецтві Стародавнього Єгипту. Невелика за розмірами палета (висотою 64 см) не завадила скульпторові вдало відтворити пропорції людського тіла і навіть частково подати м'язи фігур, реалістично подати тварин, історично точно відтворити корони«Всеобщая история искусств», т 1, М, «Искусство», 1956, с. 78. Водночас збережена і підкреслена соціальна зверхність фараона, величного, як живого Бога поряд із мізерними вояками та полоненими. На аверсі присутній і бог Гор у вигляді Сокола, котрий подає фараону мотузку від шиї полоненого мешканця Півночі. Гор сидить на рослинах, що символізують Північні землі, і власним жестом ніби сприяє в військовій справі фараону Нармеру.
Обличчя фараона ще не має точної портретності. Але всім обличчям на рельєфах надані індивідуальні риси (символічна борідка фараона, широкі бороди мешканців Півночі, різниця в зачісках). Сміливо введені деталі, реалістичні чи символічні (відрубані голови переможених, посуд, військові прапори, умовні мури фортеці), не перешкоджають ясності композиції і переможному характеру пам'ятки.
Італія доби Відродження
Відродження виникло, по-перше, на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст Італії та Нідерландів, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему і потребували реформ.
Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Проте, світоглядний переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював. Визнаючи міць католицької церкви, низка італійських гуманістів намагалась також зблизити позиції античної філософії і католицизму. компромісно поєднати їх.
Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була давньоримська античність (здебільшого давньоримська архітектура, нумізматика та медальєрне мистецтво, література, перекладена з грецької та арабської мов на латину). Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі спромоглися відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення в культурі.
Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, бо її відродження стало метою і сутністю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, у світлі якого оцінювалася сучасність і її звершення. Найсильніше античність в добу відродження вплинула на освіту, філософію, архітектуру, образотворче мистецтво і літературу Західної Європи. Низка країн відродженням охоплена не була (Московія, Китай, Японія, арабські країни, Африка).
Теоретичне підґрунтя звеличення історичного живопису заклав в трактаті «Della Pictura» 1436 року ще Леон-Баттіста Альберті (1404—1472). Бо вважав історичні картини найшляхетнішим жанром через його важкість в опануванні і в відтворенні. Адже історичний живопис відтворював колишні події в візуальних формах і виховував глядачів, переносячі їх свідомість в минуле, трактоване як героїчне.Anthony Blunt, «Artistic Theory in Italy, 1450—1660», 1940 (refs to 1985 edn), OUP, ISBN 0-19-881050-4. Настанови Альберті стають своєрідним законом. Престижність історичного живопису була діяльно підтримана світськими і церковними князями, що яскраво відбилось в замові флорентійським художникам батальних фресок (Леонардо да Вінчі «Битва при Ангіарі», а Мікеланджело Буонарроті — «Битва при Кашині»). Фрески з історичною тематикою постійно замовляють папи римські, прикрашаючи ще середньовічні інтер'єри приміщень Ватикана новими фресками доби відродження (Фра Анжеліко, фрески 1451 року в каплиці папи Миколая V, Пінтуріккьо, «Зала житій святих» 1490-х рр. в ватиканських апартаментах Борджа, Сикстинська каплиця, де стінописи виконали Сандро Боттічеллі, Доменіко Гірляндайо, Перуджино, Лука Сіньйореллі, Козімо РосселліДжорджо Вазарі, «Життєписи…», т 1, М., 1956, с. 456, 528, 532).
Медальєрне мистецтво XVI століття — час появи в релігійному і політичному житті Західної Європи протестантизму.
Серед найкращих майстрів-медальєрів в Німеччині були Альбрехт Дюрер, Петер Фльотнер, Генріх Рейц, Фрідріх Хагенауер. Останній здивував відтворенням в медалях своїх близьких та родичів, тоді як зазвичай медалі створювали на честь вельмож і світських чи церковних князів. Німецькі майстри широко використовували в медалях релігійні сюжети. Особливу сторінку займають медалі на політичні теми і медалі-карикатури. У добу Реформації в Німеччині виготовляли сатиричні медалі і медалі-перевертні. На одній стороні був портрет папи римського. Було досить перевернути його догори дригом — і на вас дивився диявол. Популярність таких медалей в протестантських князівствах Німеччини була шаленою.
Європейська релігійна спільнота остаточно розкололася на два табори — католицизм і протестантизм. Успіхи протестантизму були настільки значними, що породили релігійну війну на повне знищення протестантизму з боку католиків, відоме як Реформація та Контрреформація.
Папський Рим святкував кожну дрібну перемогу над протестантами. Залученими до цього були і майстри-медальєри. Папа римський Григорій ХІІІ наказав викарбувати медаль на честь убивства 3 тисяч протестантів Парижа у Варфоломіївську ніч. Так медальєрне мистецтво було теж залучене до релігійного і політичного життя XVI століття та до історичного жанру.
Барокова «Велична манера»