Нова історична наука («нова наукова історія», «нова історія», «нова соціальна історія») — під цим найменуванням у світовій науці середини — другої половини XX століття заявив про себе потужний інтелектуальний рух, який поставив під сумнів традиційні прийоми історичного пізнання і історіописання, вироблені науковою думкою ХІХ ст., так само як і сформовану тоді ж систему організації наукового знання в галузі суспільних наук, що поділяються на сепаратні, зі суворо окресленим дослідним полем дисципліни. Термін «нова наукова історія» доцільно застосувати до ряду зближених методологічно нових течій у західній історіографії і теорії історії, котрі беруть початок від 60-х років. Їхньою спільною рисою є прагнення посилити науковий характер історії, залучивши для цього методи і здобутки інших наук, передусім соціальних, психології і математики.
Виникнення і особливості Нова історична наука стверджувала ідею цілісності ансамблю гуманітарних (соціальних) наук по суті як наук про людину і тим самим новий метод підходу до пізнання минулого в його культурно-соціальній цілісності («тотальності»), в якій історичній науці відводилася особливе становище як простору, який синтезує знання і вченість.
Піонером «нової історії», як соціально та культурно орієнтованого спрямування історичних досліджень, і її визнаним лідером є Школа Анналів.
У повоєнні десятиліття чисельність прихильників «нової історії» стрімко зростає. Вона заявляє про себе університетськими групами, об'єднаннями, як, наприклад, німецька Білефельдська школа соціальної історії, Кембриджська група з історії народонаселення і соціальних структур, Паризький центр історичних досліджень та ін. Центрами тяжіння прихильників нової історії стають вже в 50-і рр. спеціалізовані історичні видання: «Past and Present» (1952) у Великій Британії; «Comparative Studies in Sociology and History» (1957) — англо-американське періодичне видання в США; польський «Kwartalnik Historii Kultury Materialnej» (1952); журнал італійських істориків і археологів «Quaderni Storici» та ін.
У 70-ті рр. нова історія, як напрямок досліджень, стверджується в національних історіографіях майже всіх європейських країн і в США у вигляді робочих груп, кафедр, відділів інститутів.
У 80-90-і рр. термін «нова історія» (так само як: «нова історична наука», «нова соціальна історія») все частіше починає вживатися у значенні збірному, для позначення окремих позицій і напрямків, опозиційних традиційному позитивізму і ортодоксальній марксистській концепції соціальної історії.
Спільні риси методології конкретних напрямків «нової наукової історії» переважну увагу до вивчення колективів і повторюваних соціальних явищ, залишаючи в основі думку, що реальність є результатом соціального і культурного розвитку; використання і обробку масових джерел з метою витягнення з них «прихованої» інформації, яка виявляється у процесах; обов'язкову побудову моделей досліджуваних явищ та їхню перевірку фактичним матеріалом; відмову від побудови загальноісторичних теорій і гіпотез, котрі провадять до спекулятивних висновків нова історія відкидає позитивістський досвід історіописання і притаманне йому уявлення про функції історика як реєстратора подій або витлумачувача їх розвитку в минулому, як дії універсальних законів і закономірностей. Традиційну концепцію «історії-оповіді», нова історія протиставляє концепцію «історії-проблеми», принципово змінює статус історика в процесі пізнання і його евристичні установки. «Нова історія» орієнтується не на опис фактів, але на «дешифрування» — реконструкцію — розуміння глибинного сенсу їх повідомлень, систем уявлень, що стоять за ними, автоматизмів свідомості і поведінки, соціально-психологічних установок. Лише при такій процедурі, відповідно до концепції нової історії, історичний пам'ятник отримує статус джерела, а його повідомлення — факт історії. «нова історія» ставить метою розробку «тотальної» історії, що враховує і вбирає в себе всі аспекти активності людських спільнот і все різноманіття сфер соціальної практики людини в їх системно-структурній цілісності і соціокультурній єдності. «нова історія» відкрила час як історичну і культурну категорію і предмет вивчення істор. науки: люди не народжуються з «почуттям часу». Їх тимчасові, також як і просторові уявлення та поняття завжди визначені тією культурою, до якої вони належать. Нова історія висунула концепцію множинності соціального часу і наявності «різних часів» в конкр. історичному суспільстві. «нова історія» поставила питання про важливість і необхідність міждисциплінарної практики історії та гуманітарних (соціальних) наук як наук про людину, підкресливши при цьому визначальну роль історії, бо вона на відміну від інших галузей гуманітарного знання, аналізує людський феномен у всіх його культурних і соціальних іпостасях.
Особливості методології «нової історичної науки» «Нова історична наука» суттєво вплинула на методи історичного дослідження. Її провідними експериментами став кількісний аналіз і міждисциплінарний підхід, вони застосовувались для дослідження екологічної, політичної і, особливо, соціальної історії.
«Кількісна історія» використовувала видані статистичні прийоми лише для підтвердження, ілюстрації історичного опису. Однак згодом кількісний (квантитативний) метод почав застосовуватись при наступній обробці джерел за складеного заздалегідь програмою. Вибудувавши гіпотетично-теоретичну модель якогось процесу, наприклад, економічного розвитку, дослідник потім перевіряв істинність цієї моделі математичним методом.
Коло джерел, пристосованих для використання, постійно розширювалось, охоплюючи найрізноманітніші галузі: переписи населення, приходські книги, шлюбні контракти і т. д. У зв'язку з тотальною комп'ютеризацією виник новий вид джерел (у вигляді записів на перфокартах і магнітних дисках — дискетах). Зрозуміло, такі джерела передбачають тільки машинну обробку. Відмічаючи ці нові явища, французький історик Р. Робен писав: «Історик став статистиком, демографом, соціологом, для нього не складають більше таємниці статистичні варіації, логарифмічні графіки».
Широким полем застосування кількісних методів стала економічна історія, яка максимально наближена до статистики. Нові методи дозволили на основі «серійних джерел» (податкова статистика, дані про земельні наділи, записи актів громадянського стану) будувати моделі окремих історичних явищ. Черговими етапами досліджень стали промисловий переворот та індустріалізація, аграрна історія, торгівля, географічна і соціальна мобільність. Іншою галуззю застосування кількісного аспекту стала політична історія. Дослідники аналізували виборчі кампанії, зокрема, голосування представників різних груп.
Особливо обширною і впливовою галуззю історичної науки за тематичним охопленням була так звана «нова соціальна історія». У полі її зору — соціальні структури і соціальні процеси у суспільстві, статус основних соціальних груп, соціальні рухи. Виділились у окремі гілки (субдисципліни) «нова робітнича історія», історія етнічних меншин, жіночий рух, історія СМТ, міська і локальна історія та інші. У соціологічних дослідженнях була розроблена «теорія конфлікту».
Використовуючи нові досягнення психології, етнопсихології, антропології та інших наук, дослідники історії аналізують форми ведення домашнього господарства, шлюб, взаємовідносини членів сім'ї, проблему поколінь, форми сім'ї і т. д.
Нові соціальні історики приділяють менше уваги матеріальним мотивам поведінки людей, зосереджуючи увагу на національних та культурних поглядах, релігійних віруваннях, моральних цінностях, освіті, специфіці соціальних груп. Вони доводять, що люди ведуть себе екологічних і політичних ситуаціях далеко не адекватно місцю, яке вони займають у соціальних структурах.
У соціальній історії широко застосовувався метод просопографії (колективної біографії). Він широко використовувався при вивченні історії соціальних груп і населених пунктів.
Поширювалась і компаративна історія (лат. Corparativus — порівняльний) — це порівняльно-історичний метод у дослідженнях. Історія, що будується на порівняннях історичних явищ.
Успішно застосовувався міждисциплінарний підхід з опорою не тільки на соціологію. Широко використовується так званий «аналіз змісту» (контент-аналіз), який включав застосування психологічних і філологічних методів вивчення лексики. Це дозволило поглибити вивчення одних документів і допомагало у встановленні авторства інших. Цей метод, зокрема, був успішно застосований при дослідженні газет Північно-Американських колоній для вияснення росту національної самосвідомості американців напередодні війни за незалежність.
З «новою науковою історією» співзвучна «кліометрика» (від Кліо — музи історії у давньогрецькій міфології), яка народилася у США й там здобула найбільше прихильників (можливо правильніше було б назвати напрям «новою соціально-політичною історією»). Поява ЕОМ і гучні успіхи інформатики сприяли виникненню надій, що квантифікація розв'яже усі теоретичні проблеми в історії, перетворить її у сувору науку на зразок природничих, усуне суб'єктивізм і описовість.
У 60-80-ті роки у країнах Європи, Америки і Азії виникли десятки асоціацій і товариств із квантифікації історичної інформації. 1976 р. у США повстала Асоціація соціально-наукової історії, яка нині об'єднує понад тисячу дослідників. У Європі крупні кліометричні центри діють у Франції, Бельґії, Голландії, Великій Британії, ФРН та інших країнах. У 80-х роках перша науково-дослідна лабораторія із застосування математичних методів в історії була створена в Україні — у Дніпропетровському університеті (керівник — В.Підгаєцький).
Розвиток «нової історичної науки» у різних країнах
Франція На рубежі 60 — 70-х років починається криза броделівських «Анналів», яка була викликана певною вичерпаністю концепції «глобальної» історії. Тому «третє покоління» школи «Анналів» звернулося до мікроісторії та внесло істотний внесок у формування історичної антропології в сучасній французькій історіографії. Криза концепції «глобальної історії» викликала до життя феномен «нової історичної науки», яка, спираючись на досягнення школи «Анналів», значно відрізнялася від неї.
Термін «нова історія» пов'язують з представником французької Школи «Аннали» Жаком Ле Гоффом, який 1978 р. опублікував збірник есеїв під такою назвою. Важливим етапом становлення «нової історичної науки» став вихід у 1974 р. тритомного збірника статей «Техніка історії» під редакцією відомого представника школи «Анналів» Жака Ле Гоффа і політолога П'єра Нора. Метою збірника було проілюструвати нові напрямки в історичній науці, показати новий тип історіописання, намітити шляхи, по яких повинна була розвиватися історична наука. Передбачалося, що «нова історіографія» апріорі буде відкрита для міждисциплінарного підходу до історії.
Центральна ідея, яку проводили автори «Техніка історії», полягала у прагненні повернути подієву історію в сферу уваги істориків. Для цього вони були готові пожертвувати броделівською концепцією «глобальної історії». Перехід до мікроісторії відповідно припускав розширення тематики досліджень. У полі зору представників «нової історичної науки» виявилися такі проблеми як історія сім'ї та шлюбу, історія відношення до смерті, історія хвороб та медицини, роль клімату, значення міфології і символів, історія грамотності та освіти і т. д. Відмінною рисою "нової історії"стало застосування кількісних методів дослідження. Характерним прикладом «нової історичної науки» у Франції стала робота Еммануеля Ле Руа Ладюрі «Монтайю» (1975), в який показано повсякденне життя пірінейського села на рубежі XIII—XIV століть.
США