Палац Рад — нездійснений грандіозний будівельний проєкт радянського уряду в Москві, адміністративна будівля, місце проведення сесій Верховної Ради СРСР та масових заходів. Робота над проєктом розпочалася в 1930-і роки, включаючи архітектурний конкурс і початок будівництва, що тривав до 1941 року. Втілення продовжилося в 1950-ті роки, проте не було завершене. Палац Рад повинен був стати дев'ятою, центральною і головною московською сталінською висоткою, кульмінацією всього висотного будівництва СРСР і найвищою будівлею світу.
Споруда повинна була розташовуватися на місці Храму Христа Спасителя, спеціально для цього підірваного в 1931 році. У 1937—1941 роках тривало будівництво основи Палацу Рад, але воно було перерване через початок німецько-радянської війни. Металеві конструкції демонтували і втілення проєкту поновилося тільки в 1950-і. У рамках «боротьби з ахітектурними надмірностями» попередній задум було відхилено, а новий так і не був затверджений. У 1958—1960 роках у фундаменті Палацу Рад розмістився найбільший в світі відкритий зимовий плавальний басейн «Москва». У 1994 році на його місці розпочалося будівництво нового Храму Христа Спасителя, завершене в кінці 1999 року.
Функції Палац Рад задумувався як місце для засідань верховного органу країни з площею для офіційних парадів перед ним, а також як народний форум — місце колективного спілкування трудящих мас (демонстрації, мітинги, політичні карнавали, воєнізовані та спортивні видовищні постановки тощо). В архітектурі споруди виділялися велика зала та композиційно підпорядкована їй мала зала. Така організація об'ємно-просторової композиції Палацу Рад повинна була демонструвати, що це не тільки місце роботи найвищого державного органу СРСР, а й своєрідний символ народовладдя.
Історія
Ідея побудови Вперше ідею збудувати Палац Рад озвучив 30 грудня 1922 року Сергій Кіров на Першому Всесоюзному з'їзді Рад, що відбувався в будівлі Великого театру. Він пропонував створити будинок для багатотисячних партійних засідань:
Проте тоді ідея лишилася без розвитку, до неї повернулися в 1931 році, коли постала проблема нестачі місць для зібрань і масових заходів. Улітку 1931 року газети «Правда» та «Ізвєстія» повідомили про конкурс проєктів Палацу Рад. Публіцисти описували майбутню споруду найбільшим культурно-політичним і громадським центром країни — з бібліотекою, кінозалом, виставковими майданчиками.
Конкурс
У першому турі конкурсу 1931 року учасникам потрібно було визначитися з місцем розташування Палацу Рад. На закритому конкурсі два десятки архітекторів могли запропонувати для будівництва будь-яку точку Москви. З-поміж варіантів були Фрунзенська набережна (автор ідеї — Олексій Щусєв), Воробйові гори (запропоновані бригадою САСС в особі архітекторів Л. Павлова, П. Александрова та М. Кузнєцова), і навіть Красна площа (запропонував А. Микільський). Найвище керівництво СРСР вбачало місцем будівництва історичний центр Москви: Болотну площу, Охотний Ряд, Заряддя, Китай-город та вулиця Волхонка. Метою було створити незвичайний, грандіозний, багатофункціональний проєкт, де зосередилося б нове життя Москви. Остаточний вибір комуністичної партії спинився на Волхонці, де стояв Храм Христа Спасителя. 5 грудня 1931 року храм було підірвано.
На другий відкритий тур конкурсу було подано 160 проєктів (12 замовних, 135 конкурсних та 13 позаконкурсних), у тому числі 24 з інших країн, та 112 окремих пропозицій. На відміну від попереднього туру, тут були представлені всі творчі течії — і авангардні, і традиціоналістські. Об'ємно-просторове та стильове рішення Палацу Рад вирізнялися надзвичайною різноманітністю. Пропонувалися як прості монументалізовані форми (проєкти Б. Іофана, Г. Гамільтона та ін.), символічні композиції (Г. Людвіг, А. Власов, А. Куровський, І. І.). Ламцов, І. Явейн та ін.), так і використання прийомів та форм минулого (І. Жолтовський, Г. Гольц, І. Соболєв та М. Парусников), просторові композиції у формах нової архітектури (Ле Корбюзьє; П. Олександров, В. Калінін та Л. Павлов, К. Алабян та В. Симбірцев та ін.). Пропонувалися численні геометричні основи Палацу Рад: сфера, напівсфера, паралелепіпед, конус, усічена піраміда тощо. На цей етап було допущено і непрофесійну громадськість — робітників, небайдужих до архітектури та образу Москви людей. Висувалися ідеї побудувати Палац Рад у формі серпа та молота, літер «СССР», зірок та інших радянських символів, а також у формі кордонів СРСР на карті світу. Існувала пропозиція відобразити в формі споруди боротьбу капіталізму та соціалізму: «Великий зал (що репрезентує 5/6 земної кулі) скований ланцюгами капіталізму, а малий зал, у вигляді конуса, є символом СРСР, що супроводжується макетом 518 гігантів соціалістичної індустрії». 15 грудня 1931 року у Музеї образотворчих мистецтв імені Пушкіна відбулася виставка проєктів.
Рада будівництва Палацу Рад 28 лютого 1931 року оголосила переможців. Було визначено три вищі, три перші, п'ять других та п'ять третіх премій від 10 тис. до 12 тис. рублів. Рада постановила про «Монументальність, простоту, цілісність та витонченість архітектурного оформлення Палацу Рад, яким належить відображати велич нашого соціалістичного будівництва», та використання «як нових, так і найкращих прийомів класичної архітектури, одночасно спираючись на досягнення сучасної архітектурно-будівельної техніки».
На третьому турі, що відбувався в 1932 році, було відібрано 13 проєктів. У четвертому закритому турі конкурсу, де брало участь п'ять авторських колективів, лишилися проєкти, де Палац Рад поставав як єдиний компактний у плані монументальний будинок. Тур закінчився 10 травня 1932 року перемогою проєкту Бориса Іофана, який використав ідеї ряду інших учасників конкурсу і запропонував величезну багаторівневу будівлю з численними колонамиІсторія російського і радянського мистецтва. Під ред. Д. В. Сараб'янова. Вища школа, 1979. С. 321, увінчану 18-метровою статуєю робітника зі смолоскипом у руці під назвою «Звільнений пролетар». Потім архітектор змінив задум, тепер Палац Рад увінчувала статуя Володимира Леніна заввишки 50-75 м, яку потім збільшили до 100 м.
Створення технічного проєкту
Розробка. Головним архітектором будівництва Палацу Рад та першим заступником начальника будівництва назначили Бориса Іофана, поклавши на нього керівництво архітектурно-художньою частиною будівництва. Архітектори Володимир Щуко та професор Володимир Гельфрейх стали співавторами. Щуко став заступником головного архітектора.
Після ухвалення постанови щодо відповідальних за будівництво архітектори поділилися на дві групи: майстерню Бориса Іофана та майстерню Володимира Щуко та Володимира Гельфрейха. Обидві кожна окремо інтенсивно працювали над остаточним проєктом Палацу Рад до осені 1933 року. Іофан продовжував удосконалювати свій проєкт, який являв собою ступінчасту вежу. Тоді як Щуко та Гельфрейх запропонували цілковито нову композицію Палацу Рад у вигляді вертикального багатоярусного постамента, увінчаного скульптурою Леніна. Загальна висота будівлі в проєкті зросла до 400 м. Основою споруди розглядалися квадрат або коло. Круглий варіант був ближчим до проєкту Іофана. У розробці висотного варіанту брали участь учні та помічники Щуко та Гельфрейха: П. Абросімов, А. Великанов, Л. Поляков, І. Рожин, О. Хряков та ін. Остаточним варіантом стала будівля заввишки 415 м, архітектура якої доопрацьовувалася вже всіма трьома авторами спільно. Її й було схвалено Радою будівництва Палацу Рад 19 лютого 1934 року як технічний проєкт (за яким мало початися будівництво, але який ще міг уточнюватися в деталях). Палац Рад мав бути ступінчастою вежею-постаментом, на якій стояла б грандіозна статуя Леніна. Попри те, що загальний вигляд Палацу Рад був затверджений, у 1937—1939 роках елементи споруди ще уточнювалися, навіть коли почалося будівництво її основи.
Оформлення та технічне оснащення. Головний вхід, біля якого було б встановлено пам'ятники Карлу Марксу та Фрідріху Енгельсу, планувалося звернути до Кремля. Фасади палацу покривав би шліфований граніт та прикрашали скульптури. Загалом для оформлення Палацу необхідно було виготовити 72 великі скульптури, 650 бюстів та 19 скульптурних груп. Назовні, крім статуї Леніна, мали розміститися пам'ятники Марксу, Енгельсу та соціалістам-утопістам. Для внутрішнього оформлення потрібно було використати фрески, майоліку, вітражі та мозаїку. Інтер'єри містили б орнаментальні елементи з каменю, дерева, металопластику. Фрески мали зайняти близько 20 тис. м², а крім них ще скульптури, бюсти, барельєфи та полотна у стилі соцреалізму. У круглому Великому залі Палацу Рад, розрахованому на 50 тис. осіб, розташовувався б партер, здатний завдяки електричним підйомникам трансформуватися в сцену, водний басейн і навіть льодову арену. Чотири кіноекрани, розташовані на гранях куба, забезпечували б огляд усім присутнім. Великий та Малий зали Палацу Рад єдналися відкритим форумом для народних зборів. Крім того, у будівлі задумувалося розмістити зал сталінської Конституції, зал героїки Громадянської війни та архів документів, пов'язаних з історією встановлення радянської влади.
Палац Рад потребував зручної транспортної системи та продуманих способів переміщення людей всередині будівлі. Передбачувана станція метро поряд з місцем будівництва отримала назву «Палац Рад» (сучасна «Кропоткінська») та мала обслуговувати будівлю. Майдан перед будівлею та нові транспортні магістралі проєктувалися з урахуванням великого пасажиропотоку. Щоб вийти на вулицю з нижніх частин будівлі, відвідувач мав витратити не більше 15 хвилин, а з висотної частини – не більше 25. У палаці передбачалося облаштування близько 140 вхідних тамбурів, 30 тис. автоматичних кабін гардеробу, 90 ескалаторів та 200 ліфтів. Розробкою цих механізмів займався конструкторський відділ Московського заводу підйомних споруд.
Згідно з дослідженнями інституту лікаря Володимира Обуха, для приміщення Палацу, а особливо, Великої зали, потрібно було створити складану систему вентиляції, щоб не лише забезпечити комфортні умови людям, а також зберігати внутрішнє оздоблення. Свіже повітря надходило б з вулиці крізь спеціальні декоровані отвори, очищувалося та фільтрувалося у 18-и кондиціонерах, а зрошувальна камера мала насичувати повітря вологою. У зимовий час повітря потрібно було підігрівати, а влітку охолоджувати.
Освітлення Палацу Рад передбачалося в 500 люкс. Від підсвічування споруди зсередини фахівці згодом відмовилися через технічні складнощі. За підрахунками, на освітлення всієї будівлі потрібні були прилади потужністю 9 тис. кіловат. Щоб знизити витрати електроенергії, планували використовувати газосвітні лампи. Система освітлення Палацу Рад повинна була виконуватись автоматично. Нереалізовані ідеї освітлення згодом застосували при проєктуванні сталінських висоток.
Місце в архітектурі Москви. У ясну погоду Палац Рад міг би виднітися із відстані 70 км від Москви. Борис Іофан, Лев Руднєв (надалі архітектор головної будівлі МДУ) та Дмитро Чечулін (архітектор будинку на Котельницькій набережній) пропонували спорудити ще декілька висотних будівель у Москві, щоби згладити масштаб Палацу Рад. За ідеєю Олексія Щусєва, у різних місцях Москви слід було побудувати ще 8 висотних будинків, назви яких містили б епітет «красний» — околиці Красної площі, Красні ворота, Красна Пресня.
Початок будівництва
5 грудня 1931 року Храм Христа Спасителя був підірваний; після розбору його руїн швидко почалися підготовчі роботи до будівництва, перш за все риття величезної котловини й будівництво фундаменту. Незважаючи на геологічні труднощі (складні ґрунти, пливун), до початку війни був споруджений гігантський фундамент будівлі та почалося зведення каркаса за проєктом конструктора Миколи Нікітіна.