Скіфська міфологія — сукупність міфів етносу європейських скіфів (сколотів), відомих з античних джерел, чи гіпотетично відновлених з певних елементів скіфо-сколотського мистецтва чи, знов таки, гіпотетично відновлених з відомих наразі міфологічних сюжетів інших народів індо-іранського кола.
Слід звернути увагу на наступне:
Нижче розглянуто декілька відомих зі скіфського мистецтва та античних джерел скіфо-сколотських міфічних сюжетів.
Зооморфний сюжет «олень — хижак»
Щодо значення та поширення оленя у скіфській, чи, ширше, у міфології народів північної півкулі, то важливим є наступне:
Олень, якого терзає хижий звір/птах, зображений у характерному динамічному стилі — найпоширеніший сюжет у скіфському мистецтві епохи скіфської архаїки.
Окрім календарного (смерть та відродження, життя як безперервний коловорот природи) щодо цієї сюжетної лінії міфології скіфів-кочовиків висловлено наступну думку:
Окремої уваги заслуговують прикраси скіфських коней у вигляді рогів оленя, які відомі у мистецтві скіфів Алтаю. Руденко С. И., Руденко Н. М. Искусство скифов Алтая. — М.: Изд-во ГМИИ им. А. С. Пушкина, 1949. Ймовірно, ці прикраси мали культове значення та у певному ритуалі (сколотський аналог ашвамедха ?) були прикрасами жертовного коня, оспіваного у відомому «Гімні офірному коню» (Рігведа, І, 163), а саме:
Враховуючи опис офірного коня як тварини з «золотими рогами», можливо припустити, що на певному етапі розвитку саме олень посідав місце коня у міфології сколотів й, ширше, індо-іранських племен. З цього приводу є дуже цікавим походження одного зі свят у певної групи осетин, записане В. Міллером. Один з представників цієї родини «бачив одного разу < бога грози Тихоста >, що верхи на олені їхав у напрямку до нього. У правиці він тримав батога, обвішаного бубонцями, й удари його були наче гуркіт грому…» Миллер В. Ф. Осетинские этюды. Владикавказ. 1992
Цікавим є й наступний факт: в одному з найдавніших джерел новоперською мовою — «Історії Сістану», хварно (див. нижче) постає у вигляді сяйва поміж вух царського коня. Смирнова Л. П. История Систана. М. 1974.
Слід зауважити, що такі поширені у скіфів Алтаю маски коней відсутні серед пам'яток скіфів-сколотів, для яких характерними є декоративні елементи вузди зі сценами терзання оленя хижаком, але
Етнічний (етно-політичний) міф
Дивись також: Ліпоксай, Арпоксай та Колаксай • Таргітай • Табіті
Власне Геродот наводить декілька оповідей щодо походження скіфів, одну з яких він називає скіфською, а саме:
Отже, дружиною Папая у наведеному міфі названо саме «доньку річки Борисфен» (). Неодноразово зверталась увага на можливу тотожність доньки Борисфену та Апі, яку Геродот називає скіфською Геєю (), Раевский Д. С. Мир скифской культуры (Предисл. В. Я. Петрухина, М. Н. Погребовой). М., Языки славянских культур. 2006. що, в свою чергу, наводить на думку щодо існування ще одного міфу (умовно «міфу про Бога Грози»),В. В. Иванов, В. Н. Топоров. Исследования в области славянских древностей. Москва. Наука. 1974. який є загальною індоєвропейською спадщиною та його скіфо-сколотський варіант було висловлено в остаточній редакції вже на території Пн. Причорномор'я, після визнання сколотами саме цієї території як Батьківщини («здобуття Батьківщини»).Мурзин В. Ю. Происхождение скифов: основные этапы формирования скифского этноса. К., Наукова Думка, 1990г. Саме з відображенням цієї події у міфології скіфів-сколотів, ймовірно, слід пов'язувати ремарку Геродота про «Первісну Скіфію».Від Істру це є власне первісна Скіфія, розташована в напрямі до півдня і південного вітру аж до міста, яке називається Каркінітіда… Мельпомена, 99 ;
Наступна частина сколотського міфу («у Таргітая було троє синів»), імовірно, доповнюється припущенням Ж. Дюмезіля Ж. Дюмезиль. Скифы и нарты. Наука, 1990. щодо шлюбу Таргітая з Табіті.
Враховуючи висловлені пропозиції-додатки, скіфо-сколотський етнічний міф міг бути наступним: 1 Змій краде/ запирає води (дніпровськими порогами ?); Бог Грози (Папай) вступає у двобій зі змієм, перемагає його та звільнивши воду (Апі), вступає з нею в шлюб; від їх шлюбу народжується перша людина Скіл Таргітай. 2 Першолюдина, герой-цивілізатор Скіл Таргітай, наслідуючи батька, скоює низку подвигів (звільняє тварин?); Таргітай одружується з донькою сонця Табіті (дає людям вогонь?); народження трьох синів — Ліпоксая, Арпоксая, Колаксая. 3 Небесні дари та іспит братів золотом; обраність Колаксая та сакральне право Колаксая та його нащадків на владу; походження від трьох братів різних за соціальним статусом прошарків скіфо-сколотського суспільства або трьох головних етно-політичних груп скіфської орди /об'єднання: — від Колаксая — паралати (), правлячий царський рід чи центр орди (не царі, а саме паралата — перші серед рівних, очільники); — від Ліпоксая — авхати (), благородні чи привельоване праве «крило»; — від Арпоксая — катіари та траспії, загал чи ліве «крило» об'єднання скіфів.
Тобто, божественне/небесне право на владу разом з другою частиною власних імен (-ксай чи -сай), нащадки Папая (Бога Неба чи Бога Грози) та Апі (саме доньки Борисфену — як визнання власної етнічної території) та сини Таргітая отримали внаслідок його шлюбу з Табіті, а отримавши небесне золото (символи влади) у сколотському загалі було визначено рід/ плем'я, яке має сакральне право владарювати й судити.
Продовження єдиного сколотського етнічного (етно-політичного) міфу, ймовірно, далі йшло трьома окремими сюжетними лініями (за кількістю синів Таргітая), а саме:
сюжет Арпоксая та його нащадків (катіари-траспії) — ймовірно пов'язаний з загальноіндоєвропейським міфом про двох близнюків, сюжет Колаксая та його нащадків паралатів (скіфів царських) — опосередковано пов'язується Геродотом зі «скіфським Посейдоном» Тагімасадом; Геродот. Історії в дев'яти книгах. К.: Наукова думка, 1993., Мельпомена, 59 та підтверджується досить ранньою (до сер. VII ст. до н. е.) згадкою Колаксая у Алкмана (),А. И. Иванчик. Накануне колонизации. Северное Причерноморье и степные кочевники VIII — VII вв. до н. э. в античной литературной традиции: фольклор, литература и история. Москва, Берлин, «Палеограф», 2005. яка, в свою чергу, могла бути відлунням певного скіфо-сколотського сюжету про Колаксая та його міфічного коня. Скржинская М. В. Скифия глазами эллинов. СПб., Алетейя, 2001. щодо міфів про Ліпоксая та його нащадків відсутні будь-які відомості.
Висловлено думку, що у міфології сколотів був присутній сюжет вбивства старшими братами меншого, подібний до відомого авестійського, де Тур та Сайріма вбивають праведного Ар'ю. Незважаючи на безумовно спільне походження попередніх сюжетів (герой звитягою отримує дружину/дружин, три його сини та обраність найменшого) сколото-авестійські паралелі у продовженні цього міфу викликають певні сумніви, а саме: в Авесті вбивство Туром та Сайрімою меншого брата є міфічним поясненням споконвічної (за міфом) боротьби кочовиків та праведних землеробів; у сколотів три брати — епоніми чотирьох(!) народів, і «всі вони разом, як кажуть, називаються сколотами»,Геродот. Історії в дев'яти книгах. К.: Наукова думка, 1993., (Мельпомена, 6) ; що є відображенням зовсім іншої дійсності — існування об'єднання сколотів, яке складалося з чотирьох племен, представники яких, в свою чергу, мали дещо різний соціальний статус.
Наскільки є можливою сюжетна лінія вбивства епонімами авхатів, катіарів та траспіїв пращура очолюючих, перших (саме скіф. *paralata-, не скіф. *saya-) у сколотському суспільстві (з традицією «кровної» помсти тощо) сказати важко.певні аспекти взаємовідносин скіфів ми можемо побачити у сучасному кодексі пуштунів Паштунвалі, безумовно, лише певні. Див.: Willi Steul: Pashtunwali und Widerstand — Stammesgesellschaft im Staat: Die Pashtunen in Paktia In: Berliner Institut für vergleichende Sozialforschung [Red.: Kurt Greussing u. Jan-Heeren Grevemeyer] (Hrsg.): Revolution in Iran und Afghanistan — mardom nameh — Jahrbuch zur Geschichte und Gesellschaft des Mittleren Orients. Syndikat, Frankfurt am Main 1980.
Окрім «скіфського» міфу Геродота доцільно розглянути ще дві згадки щодо походження скіфів-сколотів.
1. Пал та Нап (ДіодорИсторическая Библиотека, ІІ, XLIII Diodorus Siculus, Bibliotheca Historica, ІІ, XLIII — Пліній Gaius Plinius Secundus "NATURALIS HISTORIA», VI, XIX, 50. «ibi Napaei interisse dicuntur a Palaeis.»). Цей міф ймовірно пов'язаний з племенами Передкавказзя та азійської частини Боспору, й лише з II ст. до н. е. з мігрантамиЗайцев Ю. П. Неаполь Скифский (II в. до н. э. — III в. н. э.). — Симферополь: Универсум, 2003 стає відомим й у Тавриці.Στράβων, Γεωγραφικά, Βιβλίο Ζ, 4.7 Страбон. География, 7.4.7 NEPKh I 1
2. Авхати, атернії, асампати (Пліній). Gaius Plinius Secundus "NATURALIS HISTORIA», VI, V, 22. «alii influxisse eo Scythas Auchetas, Atherneos, Asampatas, ab iis Tanaitas et Napaeos viritim deletos.»У цьому повідомленні, яке безумовно відноситься до 680-х рр. до н. е., цікавою є констатація факту, що на момент міграції на захід від р. Волги скіфська орда/ об'єднання вже мала тричленну структуру, та факт того, що етнонім авхати зберігся, а етнонім асампати майже повністю відповідає назві відомого скіфо-сколотського сакрального центру Екзампай, згаданих Геродотом у сер. V ст. до н. е. Якщо поява катіарів та траспіїв у складі скіфської орди закономірна, то на питання як у процесі Закавказьких воєн з'явилися паралати та де поділися атернії й асампати (чи не асампати > паралати (?)) наразі відповіді немає, але варто зауважити, що це припущення, окрім назви сакрального центру Скіфії, знаходить й інші паралелі у Геродота:
Пліній Геродот епонім етнонім(и) авхати Ліпоксай(старший) авхати атернії Арпоксай(середній) катіари/траспії асампати Колаксай(менший) паралати
Щодо легенди про смерть кімерійських царів. Смерть та поховальні звичаї
Щодо смерті «шляхетних» кімерійців Геродот повідомляє наступне:
Походження савроматів
Щодо походження савроматів Геродот наводить скіфський міф в обробці елінів, яка пов'язує цей скіфський сюжет власне з міфологією Греції.;
Головним чином скіфська частина міфу («скіфські юнаки одружуються з савроматками») є опосередкованим підтвердженням існування у скіфській культурі такого звичаю, як балц, щодо якого висловлено наступну думку:
Можливо, що цей міф відображав відносини між правлячими родами Скіфії та савроматів, що може пояснити й активну участь савроматів у Скіфо-перській війні (див. Скіфо-перська війна), Мельпомена, 119–120 ; Ιστορίης, IV, 119-120 й досить цікавий факт того, що скіфи, які за часів Спартокідів завжди були спільниками Боспору (єдиний відомий випадок contra — ДЕМОСФЕН, XXXIV. «ПРОТИ ФОРМІОНА О ПОЗИЦІ») у боспоро-яксаматській війні за Синдику залишилися осторонь (зауважимо, претендента на Сіндський трон звали Октамасад).Полиэн. Стратегемы. Евразия, С-Пб., 2002, VIII, 55. SEG 52:740Тохтасьев, С. Р. Боспор и Синдика в эпоху Левкона I: обзор новых публикаций. ВДИ — 2004. — № 3. — 144–180.
Міфічний Птах та Хварно
Хварно В Авесті Хварно — «абстрактна божественна сутність, харизма, сакральна сила, що пов'язана з вогнем та уособлює вищу неземну першопричину». Власне Хварно має кожен цар (зображалося у вигляді німбу у Сасанідів), герой-воїн, землероб, рід, плем'я, країна. Для царів Хварно — символ богообраності та права на владу, для героїв — слави й звитяги, для землеробів — щастя та заможності. В Авесті згадано дві інкарнації Хварна — вогняний диск та птах Варагна. У мистецтві Сасанідів — зображується у вигляді гірського барану.