Аттична комедія — давньогрецький драматичний жанр, за допомогою якого в гостросатиричній, дотепній формі висміювалися людські пороки. Назву отримав від Аттики, осереддям якої були Афіни.
Комедія, друга галузь грецької драми, отримала в Афінах офіційне визнання значно пізніше, ніж трагедія. Змагання «комедійних хорів» були встановлені на "Великих Діонісіях» тільки близько 488 - 486 рр.., На Ленеях ще пізніше. Тогочасна літературна критика розрізняла три різновиди аттичної комедії, сприйняті пізнішим європейським літературознавством: давній (486–404 до н. е., від Великих Діонісій до поразки Афін у Пелопоннеській війні); середній (404–336 або 323 до н. е., тобто до початку походів Олександра Македонського або до року його смерті); новий, розквіт якого припадає на останню чверть IV — перші десятиліття III ст. до н. е.
Джерела походження комедії
Слово «комедія» походить від двох коренів: «commos» — «вражені, натовп людей напідпитку» та «ode» — «пісня». І дійсно, елліни, які так сумували в першій частині свят на честь Діоніса, на другій частині цього свята бурхливо раділи, співали, жартували, причащалися вином — дарунком Діоніса, котрий був ще й богом виноробства. Звісно, в такому збудженому стані вони дозволяли собі різні жарти, зокрема й не зовсім пристойні. Саме тут джерела майбутнього ставлення до трагедії як до «високого» жанру, а до комедії — як до жанру «низького».
Ще одним джерелом комедії називаються так звані фалічні пісні. Вони також виконувалися під час весняних сільських свят родючості, і тональністю нагадували вже згадану пісню космосу. До слова, термін «комедія» іноді тлумачать ще і як «сільська пісня». Під час таких процесій розігрувалися глузливі мімічні сценки, відпускалися жарти і лайливі слова на адресу окремих громадян; це ті самі пісні, з яких у свій час розвинувся сатиричний і викривальний літературний ямб.Всі ці ігри і пісні вважалися сприяють основної мети обряду - забезпечення перемоги продуктивних сил життя: в сміху і лихослів'ї бачили найжиттєдайніший силу, і звичайні уявлення про благопристойності на цей час знімалися.
Вказівка Аристотеля на зв'язок комедії з фалічними піснями у повній мірі підтверджується розглядом складових елементів «давньою» аттичного комедії.
Ще одним джерелом комедії вважають викривальні куплети, які виконували зазвичай бідні мешканці сіл і полісів уночі, зміненими голосами на відстані чутності біля помешкань тих, хто їх чимось образив. Іноді ці виконавці були талановитими, а їхні пісні досягали мети — виховували людей. Тож згодом урядовці Еллади почали заохочувати таких самородків до створення комедій, адже драма в Елладі вважалася важливим засобом виховання демосу.
Арістотель визначив комедію як "наслідування поганим людям,проте не в усіх їхніх вадах, а в смішному вигляді. А найбільшого розквіту еллінська комедія досягла в Афінах( в Аттиці), тому її називають аттичною.
Давня аттична комедія
Давня аттична комедія як в античній, так і світовій драматургії є надзвичайно оригінальним і неповторним явищем.
Давня комедія здебільшого відмовляється від міфологічних сюжетів і розробляє теми, підказані навколишнім життям. Найчастіше вона порушувала політичні теми й проблеми, що виникали в складній афінській дійсності.
Вона була сатирично загостреною і з величезною сміливістю та уїдливістю критикувала не тільки окремих осіб, верхівку суспільства — стратегів, інших урядових осіб та навіть вождів афінської демократії, але й внутрішню та зовнішню політику Афінської держави.
Персонажі цієї комедії постають не міфічними чи легендарними героями, а звичайними смертними, представниками всіх соціальних верств афінського суспільства. Характерно, що майже в усіх відомих комедіях поряд з вигаданими дійовими особами з'являються історичні діячі, філософи, письменники.
Паралельно з земними персонажами в комедії діють і боги та легендарні герої — Діоніс, Гермес, Палемос, Ори, Геракл та ін..
Загальним тлом комедії, на якому розвивається вся її дія, завжди є якась нереальна, фантастична ситуація. Вона водночас була і комічною, що відповідала жанрові й наче готувало глядачів до сприйняття всієї комедії.
Навіть найсерйозніші думки в комедії мають жартівливу форму, також на вимогу жанру. Часом це викликає певні утруднення для сприйняття якоїсь думки, оскільки за комізмом ситуації чи навіть агону окремі міркування автора губляться і втрачають необхідну чіткість. Проте головна ідея кожної комедії настільки прозора за своїм змістом і зрозуміла, що коментувати її чи розтлумачувати не було потреби.
Структура комедії Комедія починається з прологу, у якому накреслюється тема всієї п'єси і майбутнього словесного змагання персонажів. Їхня гра нагадує фарсову дію і має на меті заінтригувати глядачів. За прологом іде парод, вихід хору на орхестру. Хор у комедії складався з 24 хоревтів і поділявся на два півхори, у кожного був свій корифей. Пісня першого півхору називалась одою, другого - антодою. В комедії досить часто вони виконувались до одного-двох десятків разів. Інколи додавались строфи та антистрофи, в них пісня півхорів завершувалась декламаційно-речитативним втручанням корифея. Окремі його виступи після од і антод називалися епіремами й антепіремами. Інколи, десь у середині п'єси, коли лишався лише хор на орхестрі, виконувалась парабаса: хор скидав маски і робив кілька кроків до глядачів, корифей звертався до них з великим монологом, так званим анапестом, а півхори після цього співали кілька своїх пісень. Тобто парабаса ніби ставила хор поза межі вистави, що підкреслювалося зняттям масок.
Після пароду починалися епісодії - діалоги персонажів, у які з піснями втручався хор. Між епісодіями часто вміщувався словесний двобій двох головних дійових осіб - агон, найсерйозніша частина комедії, головною його темою ставали актуальні політичні проблеми, вирішенню яких і присвячувалась вся комедія. Інколи агон поділявся на дві половини - у першій його переможець зазнавав поразки. Хор і корифей у політичній дискусії участі не брали, вони лише оцінювали чи критикували дії тієї чи іншої сторони.
Останньою частиною комедії був ексод ("вихід") хору з орхестри.
Хор і актори Хор давньої комедії діяв активно. Він ніколи не був байдужим до дії п'єси, безпосередньо відгукувався на всі повороти сюжету, діяльно сприяв грі акторів і підтримував їх, давав критичну оцінку їхнім словам або вчинкам, засуджував чи прославляв їх. Навіть спостерігаючи за агоном супротивників, хор жваво критикував одного з них, славив іншого, обговорював їхні слова чи поведінку.
Свої пісні хор виконував або стоячи на місці, або вони супроводжувалися рухом чи танцями. Найбільш популярним був стрімкий і напіверотичний кордак, що характеризувався різними рухами тіла, рук і ніг. Хоревти мали ознаки типових персонажів - стариків-суддів, молодих жінок, землеробів, вершників, носіїв в'язанок хмизу та ін. Можливо, від ряджених походила традиція одягати хоревтів у "тваринні одежі", що перетворювали їх на птахів, ос, жаб, а в одній комедії хор навіть з'являвся у білих пишних і закрулених одежинах, що символізували хмари. Відповідно до персонажів, з яких складався хор, часто давалась і назва комедії: "Оси", "Жаби", "Птахи", "Вершники", "Хмари", "Бенкетники" тощо.
Рухи акторів були різкими й несподіваними. Вдягались вони досить одноманітно. Обличчя актора закривала комедійна широка маска, яка збільшувала його голову. Котурнів комедійні актори не мали, тож виникала диспропорція між великою головою і тулубом, який до того ж спотворювався системою підкладених під різні частини тіла подушок. Зверху на акторові був коротенький хітон. Товщина рух і ніг залишилася природними, тому актор з деформованим тілом і великою головою виглядав комічно. Інколи постать актора доповнювалася великим шкіряним фалом, що звисав з-під хітона. Костюми комедійного актора разом із маскою мали цілком реалістичний вигляд. Цьому сприяли й карикатурні маски, що могли визначати професію персонажа, а в разі потреби мали портретну схожість з особою, яку висміювала комедія.
Цілком можливо, що такий карикатурний вигляд комедійного актора являв собою продовження фольклорно-релігійної традиції, коли під час весняних свят, пов'язаних із пробудженням природи, головну роль відігравали товстобокі, фалічні черевані, які зображували демонів плодючості - сатирів і сіленів.
Отже, і хор, і актори давньої комедії нерозривно пов'язані з обрядовими дійствами та піснями, що в давні часи виконувалися у свята плодючості.
Перші комедіографи Вистави давньої комедії в афінському театрі Діоніса почали регулярно відбуватися з 487 р. до н. е. Першою була поставлена п’єса невідомого нам поета Хіоніда. У комедії "Вершники" Арістофан згадує комедіографа Магнето, який здобув 11 перемог, став популярним, але постарівся в забутті. Така ж доля спіткала й найбільшого з ранніх поетів Кратіна, перший виступ якого датований 455 р. до н. е. (помер у 420 р. до н. е.). Арістофан порівнював його з «бурхливим, могутнілі й широким потоком» шо обрушувався на недругів чи політичних противників поета.
Величезну популярність здобули пісні з комедій Кратіна, яких завжди співали під час «бенкетів веселих і гульні». Особливо вславилася уїдлива сатира політичних комедій Кратіна. Для Арістофана він був небезпечним противником, тому поет неодноразово висміював Кратіна у своїх комедіях, той йому відповідав тим же. Але коли Кратін помер, Арістофан почав його тільки вихваляти. Віл комедій Кратіна до нас дійшли лише фрагменти. У деяких з них («Хірони», «Архілохи», «Фракіянки», «Багатство») він неодноразово глумився з Перікла, якого вважав запеклим тираном і якому не міг простити війну зі Спартою. Мабуть, поет добре розумів могутню силу своїх сатиричних віршів, бо сам про себе писав:
Цар Аполлон! Що то за злива слів!
Ревуть потоки, дюжина джерел
В устах, Ілісс в горлянці! Що додати?
Якщо йому хтось пельку не заткне,
Позносить все він водоспадом віршів!
(Переклад Н. Пашенко. Фрагм. 18)
Кратін використовував і міфологічні теми, але й їм надавав гостровикривального політичного характеру.
Сучасником Кратіна був інший визначний комедіограф — Евполід (446—411), автор 15 комедій, що також порушували найактуальніші проблеми свого часу. Відомо, що в них драматург дуже різко критикував непослідовного і зрадливого Алківіада, демагогічного Клеона, дружину Перікла Аспасію, Сократа, софістів, Арістофана. Найбільшої популярності зажили комедії Евполіда «Міста» (в ній поет знущався з тих еллінських полісів, що зрадили Афіни у Пелопоннеській війні) і «Деми», де він з ледве стримуваним гнівом дорікав афінським демократам за їхню нерозумну політику і викликав на допомогу тіні мудрих колишніх афінських правителів Солона, Арістіда, Мільтіада. На початку діяльності його з Арістофаном з’єднувала дружба, що змінилася з якихось причин відкритою ворожнечею і взаємними образами. І Кратін, і Евполід винуватили Арістофана в тому, що він нібито їх обкрадав. Арістофан у комедіях виповідав тими ж обвинуваченнями:
Першим Евполід приволік краленого «Маріка» —
Підлий, підло викроїв він п’єску з наших «Вершників»,
Тільки бабу п’яну приточив для кордака...
(Переклад Б Тена. «Хмари», 553—555)
Можливо, Евполід писав п’єси і на побутові теми, в усякому разі в його комедії «Улесливі» вперше з’являється надзвичайно типовий для рабовласницького суспільства персонаж — парасит (наше «паразит», тобто нахлібник).