Урбанізаційні процеси в Україні найбільш активно протікали у XX столітті. Урбанізація (від лат. urbanus — міський) — зростання значення міст в розвитку суспільства, яке супроводжується ростом і розвитком міських поселень, зростанням питомої ваги міського населення, поширенням міського способу життя в певній області, країні, світі.

Урбанізація є визначною сферою мультидисциплінарного дослідження, яке описує динаміку змін чисельності населення, зміни землекористування, земельного покриття та зелених зон, дорожнє та архітектурне містобудування та багато іншого. Економічне дослідження лежить в основі будь-якої сучасної наукової роботи щодо урбанізації. Міський бюджет, вартість життя у місті, дані про зайнятість населення і ціни на землю є одними з найбільш широко використовуваних напрямків досліджень у цій сфері.

Національний склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці, хоча деякі національні аспекти треба враховувати у певних економічних ситуаціях. До них належать: ступінь етнічної однорідності у країні, національні традиції у трудовій діяльності, рівень національної культури, спосіб життя, темперамент тощо.

Початки урбанізації в Україні

Процес урбанізації на території України розпочався у XIX столітті. Особливо він прискорився після скасування кріпацтва в 1861 році і масштабних реформ у Російській Імперії після поразки у Кримській війні та початку швидкого розвитку промисловості. Але міське населення продовжувало складати незначну частку всього населення. Частка міського населення за переписом 1897 р. становила: Волинська губернія — 7,8% Катеринославська губернія — 11,4% Київська губернія — 12,9% Курська губернія — 9,3% Подільська губернія — 7,4% Полтавська губернія — 9,9% Таврійська губернія — 20,0% Харківська губернія — 14,7% Херсонська губернія — 28,9% Чернігівська губернія — 9,1%

Перша половина XX ст

За переписом населення 1926 року в УРСР міське населення становило 5373.5 тис.(18.5%) з усього населення 29018.2 тис. Поліський підрайон. Міське — 429.0 тис.(14.5%) Сільське — 2528.9 тис.(85.5%) Правобережний підрайон. Міське — 1450.1 тис.(16.1%) Сільське — 7547.7 тис.(83.9%) Лівобережний підрайон. Міське — 1117.2 тис. .(15.8%) Сільське — 5949.7 тис.(84.2%) Степовий підрайон. Міське — 1061.6 тис.(19.1%) Сільське — 4506.7 тис.(80.9%) Дніпропетровський підрайон. Міське — 464.0 тис.(19.4%) Сільське — 1927.1 тис.(80.6%) Гірничопромисловий підрайон. Міське — 851.6 тис.(41.8%) Сільське — 1184.6 тис.(58.2%)

Політика радянської урбанізації склалася ще у 1930-ті роки й базувалася на концепції соціалістичного розселення населення й створення нових підприємств з прилеглими містами — «соцміст», які повинні були забезпечити підприємства робочою силою, формування нової людини, стати «бастіонами» держави пролетарської диктатури у сільських районах, щоб забезпечити свою соціальну базу для здійснення форсованої індустріалізації та створення потужного ВПК.

Форсована індустріалізація, суцільна колективізація, голодомор 1932–1933 рр. та масові репресії посилили урбанізаційні процеси, які, як і міграційні, мали керований характер. В Україні будувалися нові міста, реконструювалися старі, зростала чисельність міського населення, в першу чергу за рахунок керованих міграцій сільського населення, що призводило до зростання робочого класу. У 1940 р. в Україні вже було 255 міст, у тому числі 79 — республіканського та обласного підпорядкування, 459 селищ міського типу.

Перепис 1939 року. міське населення 11190.4 тис.(36.2%) сільське населення 19755.8 тис.(63.8%)

У 1930–1940 р. лідером урбанізаційних процесів став Донбас. Міське населення цього регіону становило 74% від усього населення. У Ворошиловградській області міське населення становило 65,7% усієї чисельності населення області. У Сталінській області міське населення досягло 78,1%. Кількість міст досягла 54, а поселень міського типу −144. Шість міст мали понад 100 тис. мешканців.

У 1952 р. частка міського населення на Донбасі становила вже 78,4%, тоді як у СРСР в цілому вона дорівнювала 40%, а в Україні — 37,6%.

Слідом за Донецькою та Луганською областями за рівнем урбанізованості йшли Харківська та Дніпропетровська області — тут 53% населення мешкало у містах. Найменше у містах мешкало у Вінницькій, Київській, Хмельницькій областях — 12%, Рівненській — 13%, Тернопільській, Черкаській — 14%, Волинській, Чернігівській — 16%, Кіровоградській, Сумській −19%, Полтавській — 20% і т. д. Тільки у Запорізькій та Одеській областях міське населення наблизилося до 40% — воно становило 39% і 38% відповідно, а у найбільш урбанізованій на заході України Львівський області — 32%.

Друга половина XX ст Частка міського населення <br />серед найбільших народів України192719892001 Євреї77,4%99,2%98,5% Росіяни50,2%87,6%86,8% Азербайджанці-79,1%81,6% Татари75,2%86,9%80,4% Вірмени90,1%86,5%79,2% Білоруси49,1%79,3%77,8% Німці8,7%70,9%73,9% Цигани18,7%70,3% Поляки20,7%67,6%69,1% Греки10,3%69,4%67,6% Українці10,9%60,3%63,0% Болгари3,9%42,7%41,3% Угорці-38,6%36,2% Кримські татари21,6%33,4%33,9% Молдовани4,4%33,3%28,5% Румуни-26,0%21,5%+ Довоєнний рівень населення був досягнутий в Україні лише в другій половині 1960-х років. Враховуючи Кримську і Закарпатську області, населення України, за переписом 1959 р., досягло 41 869 тис. осіб. Українців у республіці мешкало 32 158,5 тис. (76,8%), росіян — 7091,3 тис. (16,9), євреїв — 840,3 тис. (2,0), поляків — 363,3 тис. (0,9), білорусів — 290,9 (0,7), молдован — 241,6 (0,6), болгар — 219,4 (0,5), угорців — 149,2 (0,4), греків — 104,4 (0,2), румунів — 100,9 (0,2), татар — 60,9 (0,1), вірмен — 28,0 тис. (0,1), гагаузів — 23,5 тис. (0,1), німців — 23,1 (0,1%), чехів — 14,5 тис. і словаків 14 тис. осіб. На інші, менш численні національності, разом припадало 146,2 тис. осіб (0,3%).

Порівняно з Всесоюзним переписом 1939 р. перепис населення 1959 р. зафіксував високу динаміку зростання як чисельності міського населення загалом, так й кількості міських населених пунктів. Усього чисельність міського населення за цей період збільшилася на 41,1%, у тому числі населення міст — на 35,7%, інших міських поселень — на 65,5%.

За даними перепису 1959 р. в Українській PCP нараховувалось 1 076 міських поселень, з них — 332 міста та 744 селища міського типу. При цьому, міст із населенням до 3 тисяч осіб нараховувалось 9, міст із населенням у 3-5 тисяч осіб — 25, міст із населенням від 5 до 10 тисяч осіб — 61, міст із населенням від 10 до 20 тисяч осіб — 98, міст із населенням від 20 до 50 тисяч осіб — 90, від 50 до 100 тисяч осіб — 25, від 100 до 500 тисяч осіб — 19, від 500 тисяч осіб — 5.

Перепис 1959 року міське населення 19147.4 тис.(45.7%) сільське населення 22721.6 тис.(54.3%)

У ході процесу урбанізації зростала загальна кількість міських поселень. Якщо в 1946 р. в УРСР нараховувалось 258 міст, з них — 177 — районного та 81 — обласного підпорядкування, то у 1959 їх стало 332, з них 246 міст районного підпорядкування.

Особливістю урбанізаційних процесів в Україні 1950-1970-х років залишалася наявність значної кількості малих міст. В той же час це свідчило про Водночас почали формуватися міські агломерації, структуруючими центрами яких були Київ, Харків, Дніпропетровськ, Сталіно (Донецьк), Одеса, Львів. Що стосується економічних макрорайонів, то найбільш урбанізованим у зазначений період був Донецько-Придніпровський економічний район.

Підсумком урбанізаційних процесів стало те, що у 1965 році УРСР досягла досить високого рівня , коли кількість міських жителів республіки склала 22,8 млн осіб, або 50,55 % населення України. У 1965 р. в УРСР нараховувалося 829 селищ міського типу, 370 міст, у т.ч. 113 — республіканського та обласного підпорядкування. Кількість сільських районів досягла тільки 394 (проти 604 в 1960 р.), кількість сільських Рад — 8486 (проти 8610 в 1960 р.). Проте зросла кількість районів у містах — з 74 в 1960 р. до 83 в 1965 р. . В 1967 р. систему адміністративно-територіального устрою УРСР становили 25 областей, 2 міста республіканського підпорядкування, 475 районів, 111 міст обласного підпорядкування, 8555 сільських, 762 селищних та 273 міських рад.

Перепис 1970 року міське населення 25688.6 тис.(54.5%) сільське населення 21437.9 тис.(45.5%)

Порівняно з Всесоюзним переписом 1970 р. перепис населення 1979 р. зафіксував продовження високої динаміки зростання як чисельності міського населення загалом, так й кількості міських населених пунктів. При цьому, чисельність населення УРСР зросла з 47,1 млн осіб у 1970 р. до 49,8 млн осіб наявного населення, тобто на 2,7 млн осіб або 5,4 %. Міське населення збільшилася з 19147 тис. осіб в 1959 р. до 25688 тис. осіб й склало 55%. Саме у 1970-ті роки вперше в УРСР стало переважати міське населення. Сільське населення зменшилося з 22,7 млн осіб в 1959 р. до 21,4 млн осіб в 1970 р., тобто з 54% до 45% від загальної чисельності УРСР. За даними перепису 1979 р. кількість міських поселень в Українській PCP зросла з 1248, з них — 332 міст та 861 селище міського типу до 1313 населених пунктів, з них — 406 міст і 901 селище міського типу. Зокрема, збільшилася кількість середніх міст (50-100 тис. осіб), в той же час зростала чисельність населення найбільших міст, які ставали центрами великих систем розселення.

Перепис 1979 року міське населення 30168.9 тис.(60.8%) сільське населення 19440.4 тис.(39.2%)

Найбільш урбанізованим залишався Донецько-Придніпровський економічний район. У Донецькій області міське населення склало 89%, у Ворошиловградській (Луганській) області міське населення досягло 85 %, у Дніпропетровській — 80 %, Харківській — 75%, у Запорізькій — 71%, а у Кіровоградській, Сумській областях міське населення перевищило 50%, у Полтавській міське населення майже дорівнювало сільському. На заході України єдиною урбанізованою областю була Львівська область, де чисельність міського населення досягла 53% від загальної чисельності населення області. До неї наближалася Київська область, у якій міське населення склало 45%. Далі йшли Житомирська, Черкаська і Чернігівська області, де частка міського населення становила від 44 % від чисельності населення цих областей, в Волинській області міське населення досягло 40%.

Проте у 7 областях чисельність міського населення тільки перевищувала 30% й колива-лася у межах від 31% до 38%. До них відносилися Вінницька, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька області. Найменш урбанізованими були Вінницька, Рівненська, Тернопільська і Хмельницька області, де частка міського населення коливалася від 31% до 36%. Загалом найбільш урбанізованим залишався Донецько-Придніпровський район, за ним йшли Південний і Південно-Західний райони. При цьому найбільша частка сільського населення фіксувалася у Південно-Західному районі.

За даними перепису 1989 р. частка міського населення в Україні перевищила 2/3 населення: Перепис 1989 року міське населення 34297.2 тис.(66.7%) сільське населення 17154.8 тис.(33.3%)

Зростання у 1979-1989 рр. міського населення за рахунок переважно механічного приросту в результаті екстенсивного розвитку промисловості призводило до постійного зменшення чисельності сільського населення. У ці роки чисельність сільського населення зменшилася з 19,3 млн осіб до 17,1 млн осіб, а в 1990 р. — до 17 млн осіб.