Монтанізм — релігійний рух (єресь) в християнстві II століття.
Історія Про первісну історію монтанізму збереглося так мало позитивних відомостей, що в новітній час деякі скептичні історики вважали існування самого Монтана і його двох пророчиць міфом. Релігійні ідеї монтанізму відомі головним чином з книг Тертуліана, який, на думку деяких релігієзнавців, був членом цієї секти.
Колишній язичницький жрець Монтан з Фригії (на кордоні з Мізією), навернувшись від поганства до християнства (близько 156), став проповідувати живе духовне спілкування з Богом, вільне від ієрархії та обрядів, що проявляється у т. зв. «індивідуальних харизмах», тобто особливих дарах Святого Духа. Послідовники Монтана, між якими виділялися особливо дві пророчиці, Пріска (або Прісцилла) і Максиміла, визнавали свого вчителя за Параклета (Духа-Утішителя), обіцяного Ісусом Христом в Євангелії від Івана.
Рух поширився з Малої Азії по Фракії; відгомони його досягли Карфагена, Рима і Південної Галлії.
Вчення Монтанізм, вважаючи, що сутність християнства полягає виключно в релігійному ентузіазмі, своїм запереченням всякої ієрархічної та богослужбової форми конфліктував з офіційною церквою, а своєю зневагою до розумової сторони релігії представляв протилежність гностицизму, з яким, однак, послідовники Монтана сходилися в тому, що справжніми духовними християнами (пневматиками) і «святими» вважали лише себе, а більшість звичайних віруючих християн визнавали за нижчий рід людей — душевних (психіків).
Монтанізм проповідував крайній аскетизм, категоричну заборону повторних шлюбів і прагнення до мучеництва в ім'я Христа — як прямий шлях у Царство Небесне.
Пророчий дар у монтаністів проявлявся у впадінні в екстатичний стан, а зміст пророцтв зводився, головним чином, до проголошення швидкого другого пришестя Христа, причому фригійське поселення Пепузи оголошувалося Новим Єрусалимом.
Оскільки монтаністи залишали недоторканними основні християнські догмати і повставали проти Церкви тільки щодо дисципліни і моралі, заявляючи себе тут крайніми ригористами, — то багато важливих предстоятелів церкви (Іриней Ліонський, Елевтерій Римський) дивилися спочатку на цей рух поблажливо, більше строго поставився до нього папа Віктор, а згодом монтанова, або катафригійська, єресь була остаточно засуджена Першим вселенським собором в Нікеї (325). Відомий твір проти монтаністів, написаний близько 212 року Аполлонієм Ефеським.
Засуджений церквою, монтанізм в III столітті зберігав вплив в Африці, де його великим представником був Тертуліан. Труну Монтана і його пророчиць в місті Пепузи було знищено Ефеським єпископом Іоанном в VI столітті. При гонінні імператора Юстиніана I останні монтаністи замкнулися у своїх дерев'яних церквах і спалили себе.
Чимало течій християнства частково були або є продовжувачами руху монтаністів, напр. Прісцілліан Авілський, Іоаким Фіорський та духовні францисканці, шейкери, ранні квакери, ранні методисти, французькі гугеноти (камісарди), сучасні п'ятидесятники, харизмати, болгарські добросамаряни та ін.
Література Schwegler, «Der Montanismus und die christliche Kirche» (Тюбінген, 1841); Stroelin, «Essai sur le M.» (Страсбург, 1877); De Soyres, «Montanism and the Primitive Church» (Кембридж, 1878); Bonwetsch, «Die Geschichte des M.» (Ерланген, 1881). Стефанов, П., архим. Історія та вчення на монтанізм (Софія, 2011).