Жан-Бати́ст Піга́ль (; 26 січня 1714, Париж — 22 серпня 1785, Париж) — французький скульптор. На його честь названа площа та квартал в Парижі.
Життєпис. Ранні роки Походить з паризького ремісничого нешляхетного середовища. Його батько різав скульптури. Добру освіту отримати не міг, художню освіту опановував під керівництвом Р. Лелоррена та Ж.-Б. Лемуана. Аби бути успішним скульптором в тогочасному Парижі, цього навчання було недостатньо. Була потрібна подорож до Італії для вивчення давньоримського творчого спадку, до Риму, відомого художнього центру Західної Європи.
В Італії Пігаль перебував в Римі три роки (1736–1739). Певною мірою він і засвоїв там стилістику новомодного класицизму, про що свідчить скульптура «Меркурій поправляє сандалію», теракота, виконана ще в Італії. Твір в Парижі знайшли достатньо художнім і 1744 року Пігаль отримав звання академіка.
Він брався за всі жанри, аби розвинути і виявити всі знання, отримані в майстернях скульпторів і в роки перебування в Римі. Серед продукції Пігаля-скульптора — садово-паркова скульптура і декоративні вази, погруддя, скульптури для церкви (фігура Мадонни для церкви Інвалідів.
Меценатство маркізи де Помпадур На молодого скульптора, що повернувся з Риму, звернула увагу маркіза де Помпадур, некоронована володарка Франції. Дивним чином Пігаль погано укладався в стилістику грайливого рококо, яке діяльно підтримувала і Помпадур. Але замову на погруддя маркізи він отримав.
Погруддя Помпадур
Маркізі було близько тридцяти, вона хворіла на туберкульоз, який тоді не лікували. Хворобливість і втрачання зовнішньої привабливості ретельно прикривали постійний макіяж і розкішні сукні. Збереглося декілька портретів могутньої маркізи. Але кожний з художників подавали її тільки молодою, привабливою, усміхненою, бо добре знали про залізні пазури коханки короля і жінки, здатної бути безжальною з власними супротивниками чи критиками. Компліменти в портретах і ідеалізація її зовнішності забезпечували художникам безпеку.
Реалістично відтворити зовнішність маркізи наважився тільки Латур, але навіть він намагався зробити маркізу зовнішньо привабливою. Пігаль, схильний до реалізму без ідеалізації, пішов ще далі. Погруддя маркізи у Пігаля — це невдала спроба укластися в стилістику рококо: оголені плечі, тонка шийка і ті ж тонкі губи, ніс як у качки, підозрілий погляд. Навіть щільна зачіска з квіткою і сміливо оголені плечі мало що поміняли в непривабливому образі. Власну неспроможність зробити з непривабливої жінки — граційну німфу, ймовірно, визнавав і сам скульптор. Привабливість образу зменшувала і безбарвність самого скульптурного матеріалу. Характерно, що він не брався за жіночі погруддя, вони одиничні в його творчості.
Вдалішими були садово-паркові скульптури Пігаля. Світом розійшлися «Амури, що борються за серце». Скульптор вдало передав завзятий двобій двох малих хлоп'ят, один з яких намагався вдарити людське серце, а інший кинувся його боронити. Скульптура відома і в бронзі, і численних мармурових копіях.
Спілкування з Вольтером і монумент королю Пігаль мимоволі спілкувався з Вольтером, авторитет якого не можна було проігнорувати. Так, у 1763 році він звернувся до уславленого письменника, аби той створив панегіричний напис на постаменті зі скульптурою короля. Скульптор пояснив, що барокова традиція монумента з закутими рабами нагадує йому про тирана, а він не хоче подавати короля — тираном. Алегорії будуть, але вони будуть штучно винайденими — це «М'якість правління» та «Народна Задовільність». Для фігури «Народна Задовільність» скульптор використав власне обличчя. «Задовільність» вийшла у вигляді фігури немолодого громадянина з похмурим і зморшкуватим обличчям. Критики знайдуть «Задовільність» натуралістичною, а творчу манеру скульптора — позбавленою розвиненої уяви і схильності до ідеальних образів.
Влітку 1770 року Пігаль мав сеанси позування у Вольтера. Шляхетне товариство в Парижі забажало мати його прижиттєве погруддя, зібрало гроші, дало заяву на створення — Пігалю. Вольтер скептично поставився до позування, хворів, був неспокійним. Йому було сімдесят чотири. Сеанси були короткими, бо Вольтер диктував чергові відповіді на листи, а скульптор прохав письменника читати «Орлеанську діву», аби побачити в зморшкуватому обличчі письменника натхнення. Вольтера це не могло не дратувати. Старість хворобливого Вольтера не була привабливою, але все це Пігаль переніс і в його погруддя.
Оголений Вольтер Посилення позицій класицизму в мистецтві Франції в середині 18 століття навернула митців і до античної оголеності. Оголеність і раніше була притаманна міфологічним чи історичним персонажам доби французького бароко і рококо. Оголеність античного героя в портретну скульптуру Вольтера спромігся перенести і Пігаль, бо «героїчна оголеність» ставала престижною модою. Аби не відриватись від натури, Пігаль запросив позувати старого солдата, ветерана Семирічної війни, худорлявого, чимось схожого старечою статурою з вольтерівською. До того ж, скульптор мав погруддя самого письменника. Він подав Вольтера в повний зріст з простирадлом-плащем, що сповзав з плеча та сувоєм в руці. Оголену і худорляву фігуру старця довершувало усміхнене обличчя письменника, далеке і від мужності філософа, і від античної героїчності. Скульптуру виставили в Салоні і розпочався скандал. Глядачів шокували неприпустима патетика фігури і обличчя, неприємна оголеність старечого тіла, що нагадувало скульптурний, анатомічний ескіз. Скульптура викликала регіт, знущання, по Парижу розповсюджували злі епіграми. Адже реалізму і правдивого відтворення для вдалого скульптурного образу — мало навіть при використанні модних засобів.
Фігуру старого філософа Вольтера в умовних шатах, що вдало прикривали все хворобливе, зморшкувате тіло, створить молодий скульптор Гудон, що вдало підхопить реалістичні традиції мистецтва Пігаля. А значне скульптурне обдарування виведе того на нові обрії навіть при використанні модних засобів в власних творах.
Надгробок в творчості Пігаля
Звертався Пігаль і до меморіальної пластики. Серед творів цього жанру — надгробок маршала Франції Моріца Саксонського. Моріц був позашлюбним сином курфюрста саксонського Августа Сильного, і батько перевів сина у Францію, що стала його новою батьківщиною.
Оскільки Моріц залишався протестантом, його поховали не в католицькому Парижі, а в місті Страсбург, в церкві Св. Фоми (що була головною лютеранською церквою прикордонного міста). Пишний надгробок Моріца Саксонського, закінчений 1777 року, звернувся до надгробкових схем бароко. Майстерність скульптора поєднана з бароковим перебільшеннями в намаганні створити пам'ятку-панегірик.
Вибрані твори «Пані Буазо», погруддя, 1745 (не збережено) «Меркурій поправляє сандалію», теракота, 1744 «Пані Кліко-Блерваш», погруддя «Мсьє Жорж Гужно», королівський секретар, погруддя, 1748, Австралія «Маркіза де Помпадур», 1751, Музей мистецтва Метрополітен, Нью-Йорк «Мсьє Ж.-Н. Моро», хірург, теракота, Лувр, Париж «Мсьє Герен», хірург, бронза, Лувр, Париж «Народна Задовільність», алегорична скульптура, 1765 «Портрет мсьє Гужно», медальйон для надгробка, 1767 «Дені Дідро», письменник, філософ, бронза, 1777, Лувр, Париж «Амури, що борються за серце» Декоративні вази для парків Скульптура Мадонни для церкви Ветеранів воєн (Інвалідів за термінологією тої доби) Меркурій і Венера, для парку в Сан-Сусі, Берлін «Вольтер», погруддя, бронза, відливок 1778 р. створив Томір «Оголений Вольтер», 1776, Париж, Бібліотека Інституту «Автопортрет», погруддя, теракота, 1780, Лувр, Париж «Мсьє Жан-Родольф Перроне», військовий інженер, бронза, 1785, Париж, приватна збірка Надгробок герцога д'Аркура, Париж, собор Нотр Дам Надгробок полководця Моріца Саксонського, Страсбур, лютеранський собор Св. Фоми
Вшанування пам'яті В честь Пігаля названі вулиця і площа Парижу, а також станція метро на відповідній площі. Відповідно завдяки назвам площі і вулиці весь квартал дістав неофіційну назву Пігаль.
Див. також Меценат Монумент Алегорія Просвітництво Жан Антуан Гудон Список скульпторів Франції 18 ст.
Примітки
Джерела Ernest Coyecque, La maison mortuaire de Pigalle, rue La Rochefoucault, n° 12, impr. de Daupeley-Gouverneur, Nogent-le-Rotrou, Paris, 1914, 15 p. (extrait du Bulletin de la Société de l'histoire de Paris et de l'Ile-de-France, 1914) Jean-René Gaborit, Jean-Baptiste Pigalle : 1714—1785 : sculptures du Musée du Louvre, Réunion des musées nationaux, Paris, 1985, 103 p. Louis Réau, J.-B. Pigalle, P. Tisné, Paris, 1950, 187 p. + 52 p. de pl. Samuel-Elie Rocheblave, Jean-Baptiste Pigalle, E. Lévy, Paris, 1919 ?, XIV-388 p. + 38 p. de pl. Jacques Soyer, Projet par Pigalle d'un monument à élever à Orléans en l'honneur de Jeanne d'Arc, 1761, P. Pigelet et fils, Orléans, 1908, 4 p.
Посилання