Ірландське віскі (з ірландської Fuisce або uisce beatha) — віскі, виготовлене на острові Ірландія. Слово «whiskey» (або whisky) походить від ірландського uisce beatha , що означає вода життя. Колись ірландське віскі було найпопулярнішим спиртним напоєм у світі, хоча тривалий період занепаду, починаючи з кінця 19 століття, завдав серйозної шкоди цій галузі настільки, що хоча Ірландія могла похвалитися принаймні 28 дистелеріями у 1890-х роках, до 1966 року це число впало лише до двох, а до 1972 року залишилися винокурні, Bushmills Distillery і Old Midleton Distillery (замінені на New Midleton Distillery), які належали лише одній компанії, Irish Distillers.
Ситуація монополії була покладена у 1987 році завдяки академічно продуманому запуску першої за десятиліття нової винокурні Cooley Distillery. З 1990 року популярність ірландського віскі відновилася, і він став найшвидше зростаючим ринком алкоголю у світі. Експорт зростає більш ніж на 15% на рік, існуючі дистелерії були розширені та побудовано кілька нових. Станом на грудень 2019 року в Ірландії працювало 32 лікеро-горілчаних заводи, більшість з яких плануються або будуються.
Історія
Ірландське віскі було одним з перших дистильованих напоїв в Європі, що з'явився приблизно в 12 столітті. Вважається, що ірландські монахи привезли техніку дистиляції назад до Ірландії зі своїх подорожей до Південної Європи близько 1000 року нашої ери. Потім ірландці модифікували цю техніку для отримання спиртного напою, придатного для пиття.
Хоча віскі називали «whiskey», але спирт, вироблений у цей період, відрізнявся від того, що зараз визнається віскі, оскільки він не був витриманий і часто був ароматизований ароматичними травами, такими як м'ята, чебрець або аніс. Irish Mist, лікер в основі віскі, випущений у 1963 році, нібито заснований на такому рецепті.
Відомо, що виробництво віскі в Ірландії відбувається вже сотні років, записи про виробництво віскі в Ірландії буває важко знайти, особливо в перші роки, коли виробництво було нерегульованим. Навіть у пізніші роки, коли виробництво часто було нелегальним, офіційні записи мають мало спільного з реальністю. Крім того, оскільки багато ірландських записів традиційно були усними, а не письмовими, деталі про раннє виробництво, ймовірно, втрачені.
Найдавніша відома документальна згадка про віскі в Ірландії датується 1405 роком; в «Анналах Клонмакнуса» було написано, що голова клану помер після того, як «перебрав надлишку aqua vitae» на Різдво. Перша відома згадка про нього в Шотландії датується 1494 р. Однак відомо, що до 1556 р. віскі був широко розповсюджений, оскільки акт, прийнятий парламентом Ірландії (3 & 4 Phil. & Mar. c. 7 (I)), оголосив віскі «напоєм, який не приносить жодної користі для щоденного вживання, і який тепер повсюдно виготовляється в цьому королівстві». Цей акт також зробив технічно незаконним для будь-кого, крім «перів, джентльменів і вільних людей великих міст», перегонку спиртних напоїв без ліцензії лорда-депутата. Однак, оскільки контроль корони не поширювався далеко за межі Пейла, укріпленої території навколо Дубліна, це мало ефект. Ірландський віскі також описаний в книзі «Aqua Vitæ: її товари, описані Річардом Стеніхерстом».
Початок ліцензованої дистиляції У 1608 році король Яків I надав ліцензію серу Томасу Філліпсу, землевласнику в графстві Антрім. Сьогодні віскікурня Kilbeggan Distillery в Кілбеггані, графство Вестміт, претендує на звання найстарішої віскікурні в Ірландії, оскільки перша віскікурня в Кілбеггані була заснована в 1757 році (хоча з тих пір вона не працювала безперервно, наприклад, віскікурня Кілбеган була повністю закрита близько 1917 року, а потім знову між 1954 і 2007 роками, а до 1983 року була «в руїнах» і «повністю занедбана») Незважаючи на це, ліцензію постійно оплачували, і зараз віскі в Кілбегані виробляють за оригінальною ліцензією 1757 року. Кілбегган також має те, що вважається найстарішим діючим мідним дистилятором у світі, вперше використаним у 2007 році після того, як його «востаннє використовували у 19 столітті». Однак, завдяки більш ранній ліцензії 1608 року, Old Bushmills Distillery претендує на звання найстарішої з існуючих ліцензій на дистиляцію віскі у світі. Однак сучасна винокурня Bushmills і компанія не були зареєстровані для торгівлі до 1784 року, і, незважаючи на просування ліцензії Філліпса як дати заснування, винокурня Bushmills не походить від жодної винокурні, якою керував Філліпс, ні за правом власності, ні за місцезнаходженням.
У 1661 році Корона запровадила податок на виробництво віскі в Британії та Ірландії. Тому, теоретично, всі виробники віскі в Ірландії повинні були зареєструватися і платити податки. Хоча контроль корони тепер поширювався далеко за межі Пейлу, офіційні дані про дистиляцію віскі в цей період обмежені. Однією з причин цього є те, що до 1761 року реєстрація була добровільною, тому, оскільки реєстрація передбачала сплату податку, її зі зрозумілих причин уникали. Інша причина полягає в тому, що ті, хто мав забезпечувати дотримання закону, часто були місцевими землевласниками, і, якщо їхні орендарі були нелегальними винокурами, дотримання закону було не в їхніх інтересах. Відомо, однак, що перегонка віскі відбувалася в більших обсягах, ніж це офіційно зафіксовано, оскільки, коли реєстрація згодом стала обов'язковою, в кількох реєстраційних документах детально описано використання існуючих потужностей.
З регуляторної точки зору, запровадження закону є історичною віхою, оскільки він чітко розмежовує легальну та нелегальну дистиляцію віскі в Ірландії. У продовж багатьох років після прийняття закону віскі, вироблене зареєстрованими дистиляторами, було відоме як «парламентське віскі», тоді як віскі, вироблене нелегальними виробниками, називалося і досі називається Потін (Poitín) гельський термін, що означає «маленький горщик» (часто англомовний варіант poteen), що означає невеликі перегінні апарати, які використовували нелегальні дистилятори. Хоча традиційно це продукт нелегального виробництва, останніми роками на ринку з'явилося багато легальних різновидів потіну.
У 18 столітті попит на віскі в Ірландії значно зріс, що було зумовлено як значним зростанням населення, так і витісненням попиту на імпортні спиртні напої. Зростання останнього дуже добре видно на прикладі частки ірландських мит, сплачених на легальні спиртні напої наприкінці 1700-х років. У 1770 році на віскі припадало лише 25% загального мита на спиртні напої, що надходило до казни, тоді як мито на імпортний ром становило 51%, а решта порівну ділилася між бренді та джином. Однак, у 1790 році частка віскі становила вже 66%.
Як наслідок такого підвищеного попиту, деякі винокурні надавали перевагу кількості, а не якості, на шкоду своєму продукту. Це спонукало Парламент прийняти Закон про дистиляцію 1759 року (33 Geo. 3. c. 9), який забороняв винокурням використовувати у виробництві віскі будь-які інші інгредієнти, окрім солоду, зерна, картоплі та цукру, а також конкретно забороняв деякі неприємні на смак інгредієнти. Іншим наслідком стало те, що потенційні доходи, втрачені казною через заниження обсягів виробництва на легальних винокурнях та ухилення від сплати податків нелегальними виробниками, стали більш значними, що спонукало Парламент прийняти Закон про винокурні 1779 року (19 Geo. 3. c. 50). Він суттєво реформував порядок обчислення податків на виробництво віскі. Раніше податки сплачувалися на основі обсягів виробництва, які піддавалися маніпуляціям. Однак цей закон усунув потенційну можливість заниження звітності, зробивши податки сплачуваними з потенційного обсягу виробництва винокурні (на основі потужності її перегінних апаратів), а не з фактичного, або звітного, обсягу виробництва. Крім того, закон передбачав покарання для невеликих винокурень, намагаючись зменшити шахрайство у звітності.
Через суворість цього закону, який робив припущення щодо обсягів виробництва (наприклад, 500-галонний перегінний апарат мав виробляти 33 075 галонів на місяць) та мінімальну кількість днів роботи перегінного апарата на рік (112), багато менших або менш ефективних зареєстрованих винокурень були змушені піти у підпілля. У 1779 році, коли був прийнятий закон, в Ірландії було зареєстровано 1228 винокурень; однак до 1790 року ця кількість скоротилася до 246, а до 1821 року працювало лише 32 ліцензовані винокурні. Це призвело до концентрації легальної дистиляції на меншій кількості винокурень, розташованих переважно у великих міських центрах, таких як Корк і Дублін, які пропонували кращі ринки збуту для легальних виробників. У сільській місцевості дистиляція стала більш нелегальною діяльністю, особливо на північному заході Ірландії, де сільськогосподарські землі були біднішими, а потін забезпечував додаткове джерело доходу для фермерів-орендарів, дохід, який орендодавці знову ж таки не поспішали обмежувати, оскільки це послабило б їхню здатність платити орендну плату. Масштаби цієї незаконної діяльності були такими, що, за оцінками одного дослідника, мито сплачувалося лише з 2% спирту, спожитого в північно-західних провінціях Ольстер і Коннот, тоді як Еней Коффі (тодішній акцизний інспектор, а згодом винахідник самогонного апарата безперервної дії) підрахував, що лише в Інішоуені, графство Донегал, працювало понад 800 нелегальних перегінних апаратів. На відміну від цього, нелегальна дистиляція в Мюнстері та Лейнстері була менш масштабною.
За деякими показниками закон був успішним, оскільки обсяг віскі, з якого сплачувався акциз, збільшився з 1,2 мільйона до 2,9 мільйона галонів Крім того, він стимулював капітальні інвестиції у створення більших винокурень (які було легше регулювати) через потребу в економії на масштабах для отримання прибутку від легальної дистиляції. Однак, коли попит на віскі збільшився на початку 1800-х років через зростання населення та зміну моделей споживання (що призвело до того, що віскі стало більш вкоріненим в ірландській культурній діяльності), більша частина попиту спочатку задовольнялася дрібними нелегальними винокурнями, яким не потрібно було платити податки або дотримуватися обмежень закону 1779 року. Фактично, в цей період було доступно так багато нелегального алкоголю, що ліцензовані винокурні в Дубліні скаржилися на те, що його можна було купити «так само відкрито на вулицях, як і буханку хліба».
Реформа та розширення
На старій винокурні Old Midleton Distillery, збудованій у 1825 році, стоїть гігантський перегінний апарат Pot Pot на 31 618 галонів (119 687,09 літри), настільки великий, що навколо нього довелося будувати приміщення для перегонки. Хоча він більше не використовується, він залишається на місці всередині старої будівлі винокурні.
У 1823 році влада, визнавши проблеми з системою ліцензування, знизила мита вдвічі, і запровадила Акцизний закон 1823 року (4 Geo. 4. c. 94), який суттєво реформував існуюче законодавство, зробивши легальне винокуріння набагато привабливішим. [Зокрема, реформа усунула необхідність для винокурень поспішати з виробництвом, щоб виробити стільки (або більше) віскі, скільки буде сплачено мита, що призвело до підвищення ефективності використання палива та якості продукції, оскільки винокурні могли експлуатувати перегінні апарати в більш прийнятному темпі. Крім того, були зняті обмеження на тип і потужність використовуваних перегінних апаратів, що дало винокурням більше свободи у виборі обладнання. Ще однією важливою реформою стала зміна способу сплати мита. Раніше мито стягувалося щомісяця, виходячи з обсягу виробництва, тобто винокурні сплачували податок на віскі до його продажу. Однак, згідно з реформою, мито мало сплачуватися лише тоді, коли віскі було фактично продано, що зробило його зберігання в облігаціях більш привабливим, оскільки менша частина обігових коштів винокурні була б пов'язана з уже оподаткованими запасами.