Полтавська капела бандуристів — капела бандуристів, створена у Полтаві, що існувала від 1925 до 1934 року. За час своєї історії досягла небуденних успіхів. Через свою наполегливу працю вона стала першим творчим колективом у Радянському Союзі, що дістав запрошення гастролювати по Північній Америці.
Початки — 1925 і перша студія
Ідея створення капели бандуристів у Полтаві, була втілена в січні 1925 року. Під час гастролей кобзаря І. Кучугури-Кучеренка у Полтаві виникла думка створити студію, яка пізніше переросла в капелу бандуристів. Ще в грудні 1924 року приїжджала в Полтаву Київська капела бандуристів (ККБ) і залишила таке глибоке враження від своїх виступів, що це прискорило створення подібного мистецького колективу в Полтаві.
У кінці січня 1925 року було скликано організаційне засідання. Присутні були професор Володимир Щепотьєв — голова українського національного хору, М. Режів — секретар, професор Овсієвський, мистецький керівник національного хору Ф. Попадич, директор Української книгарні Маркевич, професор Циганенко та майбутні студійці. Група з 13 осіб, які найбільше цікавилися кобзарським мистецтвом, після великих зусиль по придбанню бандур, утворила кобзарську студію при Полтавському селянському будинкові. До складу студії також увійшли найкращі співаки Полтавського національного хору та хору українського автокефального кафедрального собору. Протягом своєї історії Полтавська капела бандуристів (ПКБ) мала невелику кількість учасників — усього 17 чоловік, з яких лише 13 брали участь у студії, якою керував Г. Хоткевич. Із них після Другої Світової Війни залишилися в Україні лише троє. Кожен студієць мав музичну освіту та добрий вокальний досвід. Студія ставила собі за мету поширити кобзарське мистецтво та підняти його на вищий щабель української музичної культури. На перших організаційних зборах обрано чотири старшини: А. Майорець — голова, Сергій Міняйло (брат Павла Міняйла) — заступник, Й. Панасенко — завідувач господарської частини, яка головним чином допомагала доробити бандури для студії, А. Кононенко — секретар і касир.
Мистецьким керівником колективу став В. Кабачок, який мав незакінчену вищу музичну освіту (до 1917 року вчився 4 роки по класу контрабаса в Московській консерваторії) і працював викладачем співу та диригентом при Українському автокефальному православному кафедральному соборі. У той час В. Кабачок, як і всі студійці, за винятком Д. Піки, який майстерно володів бандурою, не вміли грати на бандурі. Тож він познайомився ближче з кобзарем І. Кучеренком, і швидко перейняв від нього потрібні матеріали для початкових занять. На першу репетицію студії 5 лютого 1925 р. В. Кабачок прийшов з підготовленими вправами. Спочатку бракувало відповідних бандур, струн, і це заважало навчанню. Й. Панасенко писав «Що то були за бандури! В одних кілки не тримали, інструменти різні по тембру, будова теж відрізнялася і прийшлося добре попрацювати над кожним інструментом, поки можна було їх настроїти й чогось заграти». Настали 65-ті роковини смерті Т. Шевченка (1926 р.). У Полтаві готували відкрити пам'ятник Великому Кобзареві. На репетиції студійців з'явилася делегація з проханням узяти участь у святкуваннях. 10.03.1926 р. кобзарська студія мала свій перший виступ. Урочистості відбулися в Полтавському театрі ім. М. В. Гоголя. Студійці у складі 12 осіб виконали: «Думи мої…», «Ой, літа орел…», «Ой, горе тій чайці…» та «Максим козак Залізняк». Кожну пісню обдаровано гучними довготривалими оплесками.
Після клопотання О. Шраменка студія почала виїздити на села в околиці Полтави з малою концертною програмою. Кожної вільної суботи студія виїжджала на села для освячення парафій УАПЦ. У суботу співає вечірню, а в неділю архієрейську літургію, а увечері — концерт. Автокефальних українських парафій за участю студійців було відкрито понад двісті.
У грудні 1926 р. студія виїхала у подорож до Одеси взяти участь у святкуванні річниці М. Лисенка в Державному драматичному театрі. Після успішного виступу О. Шраменко замовив на літо 1927 р. зал Одеського оперного театру. Полтавці на виступах в серпні, мали переповнений зал. Першу половину концерту студійці виступали а cappella, в другій частині з бандурами. Співали без диригента.
Одеська преса дала високу оцінку виступу полтавців. Після повернення в Полтаву студія була перейменована на «Полтавську округову капелу кобзарів». Щоденна уперта праця над бандурою зміцнила капелу, її художній рівень значно зріс. У 1927 р. капела замовила у відомого полтавського майстра М. Домненка нові частково хроматичні бандури київського зразка та нове концертне вбрання. За перші три роки свого існування капела провела три концертні подорожі Україною та два селами Полтавської округи, давши 249 концертів з доповідями-лекціями (з них безкоштовних — 56 концертів), на яких побувало 122,825 слухачів.
Зокрема в м. Полтаві та її окрузі за 3 роки існування з 1925 р. по 1928 р. капела виступала у Донбасі, в Одесі та околиці, у м. Харкові, Кременчуці, Ромнах і околиці, Херсоні й Миколаєві. До приходу Г. Хоткевича в репертуарі капели було 85 творів у супроводі бандури та фортепіано.
1928 — Гнат Хоткевич і друга студія
Художній керівний ПКБ В. Кабачок познайомився з Г. Хоткевичем у 1926. Після виступу ПКБ на святі з нагоди відкриття пам'ятника Шевченку в Полтаві, В. Щепотьєв листом попрохав Г. Хоткевича щоб він допоміг новоствореному колективу. Г. Хоткевич позитивно відгукнувся на лист В. Щепотьєва і з того часу почалася жваве листування, а згодом і зустрічі В. Кабачка з Г. Хоткевичем. В. Кабачок дістав чимало порад щодо того, як працювати з кобзарським колективом, а згодом Г. Хоткевич надіслав нотні партитури.
У 1928 р. В. Кабачок і Г.Хоткевичем разом почали клопотатися про створення студії під керівництвом самого Г. Хоткевича. Виступ першого випуску студентів Г. Хоткевича в складі квартету бандуристів призвів до того, що голова вищого музичного комітету НКО композитор П. О. Козицький зачитав 24.09.1928 р. на засіданні Укрфілу доповідь «Про організацію центральної зразкової капели кобзарів». На основі цієї доповіді ухвалили створити однорічну студію, щоб піднести кваліфікацію одної з капел до рівня, потрібного для центральної зразкової капели, яка мала б торувати шлях подальшого розвитку кобзарського мистецтва.
Спочатку був намір узяти за центральну капелу ККБ, однак для киян це означало б припинення концертування на час студій, переїзд до Харкова, а тому вони врешті-решт відмовилися. Тоді зупинилися на харківській капелі. Кошторис студії був розроблений на 10 000 карбованців, але ця сума не задовольняла їхніх потреб. Харків'яни теж прагнули продовжувати свої концертні виступи і теж відмовилися від пропозиції.
Нарешті, після довгих клопотань В. Кабачка, вибір зупинився на бандуристах Полтавської капели. Обіцяні на студію гроші чомусь не надходили, було тяжко з житлом у Харкові, але полтавці погодилися працювати за будь-яких умов. Г. Хоткевич офіційно приступив до нової роботи 01.10.1928 р. Учасниками його студії були А. Рябко, О. Булдовський, Я. Кладовий, Д. Піка, Г. Колесник, А. Кононенко, І. Шуліка, Я. Протопопов, С. Міняйло, П. Міняйло, Г. Назаренко і Й. Панасенко. З Києва приїхав на Студію І. Борець. Усіх, включаючи художнього керівника капели В. Кабачка — 13 осіб.
Керівник ПКБ В. Кабачок став трансмісійним помічником Г. Хоткевича. Потреба в такому помічникові обумовлювалася тим, що Г. Хоткевич не міг щоденно приїздити на заняття з Харкова в Полтаву, а тому розробляв навчальну програму на кожний тиждень і давав усі потрібні інструкції В.Кабачкові, а той потім опрацьовував ці матеріали зі студійцями. Отже, В. Кабачок у супроводі одного з членів капели в кінці кожного тижня (переважно в суботу чи неділю) приїжджав до Г. Хоткевича в Харків, звітував за пророблену тижневу роботу і одержував завдання на наступний тиждень. Г. Хоткевич таким способом мав нагоду персонально та й індивідуально позайматися з кожним учасником студії. Г. Хоткевич крім цього приїжджав у Полтаву один раз на місяць, щоб самому наочно перевірити успіхи й недоліки засвоєння студійцями програмного матеріалу і все, що треба, тут же на місці виправити.
На студійську роботу, відділ Полтавської політосвіти замість обіцяних 10 000 крб., які були початково розписані в кошторисі, асигнував тільки 2 000 карбованців. В. Кабачок ходив до М. Скрипника, щоби збільшити цю суму, і писав у листі до Г. Хоткевича: «Чекаючи т. Скрипника, зустрів я Христового, з яким трохи переговорив у справі капели: він сказав, що більше того, що ми маємо, що він не дасть ні одної копійки (2 000 к.) і коли я сказав, що хіба ж можна поставити на ноги за 2 000 крб. бандуру на ту височінь, на якій вона мусить бути, що на таку суму ні одна організація не може піднятися й утриматися, що при таких умовах немає гарантії, що організація збережеться, — вона мусить самоліквідуватися, що ж, каже, це діло хазяйське, самоліквідуйтеся, ви нас цим не залякуйте, а більше того, що й не сподівайтеся. От Вам де культура, тут і розвиток бандури, тут і те джерело, що дає підтримку, дає силу для дальшої роботи. Де піддержки шукати? Чи варто взагалі працювати? Навіщо ж були оті дискусії в часопису, в журналах про бандуру та гармошку?»
Не маючи фінансів, кожний член студії працював, на основному місці роботи. Учасники студії опинилися у гіршій фінансовій скруті коли кілька учасників студії були звільнені з роботи за те, що «заробляли» грою на бандурі. Вісім студійців із дванадцяти стали безробітними, а були людьми сімейними. Їм почали давати дотації в сумі 25 крб. на місяць, щоб дати змогу безробітним жити і зберегти організацію.
Учасники капели отримали ще цілий рік студійного навчання. Кожен із них підписав зобов'язання щодня приділяти три вечірні години бандурі протягом року. Перше півріччя відводили на вправи, а друге — на вивчення репертуару. Усі студійці мешкали за 3 км од міста. Увечері після праці треба було пройти пішки 6 км. Негода, завірюха, злива, тріскучи морози не стримували їх і вони вчасно приходили на заняття. За рік репетицій, а їх було 350, не було жодного пропуску писав Й. Панасенко.
Бандуристам треба було перевчитися на інший спосіб гри на бандурі. Метода Г. Хоткевича була складніший технічно. Виготовлення бандур харківського типу забрало б чимало часу, тому студійці користувались на початок незручними київськими бандурам М. Домненка, і на них великими труднощами осягали нову техніку. За рік чи вірніше за рік із чвертю (від 1.Х.1928 до 22.І.1930 рр.) студійці належно засвоїли Хоткевичеву техніку бандурної гри опанували різноманітний репертуар, що включав думи, історичні й побутові народні пісні, а також окремі твори класиків і новітніх композиторів. За відліку точку свого репертуару мали вокально-інструментальну поему «Байда». У стінах їхньої студії зродилися такі обробки народних пісень: «А в полі корчомка…», «Пісня про Нечая», «Заповіт» та інші.
Іспит та професійна діяльність
Іспитовий виступ перед Державною конкурсною комісією очоленою композитором П. Козицьким відбувся 22.І.1930 р. Після більш як задовільного провірку студія одержала паспорт «Першої зразкової капели Наркомосу УСРР» й була підпорядкувана Укрфілу.
Зал під час іспиту був ущерть переповнений. Були всі «вершки» столиці. Бандуристи були одягнені в спеціально пошиті Укрфілом костюми в сорочках з українською вишивкою. Концерт несподівано вразив усіх дуже високим рівнем. Шедевром усього концерту була «Поема про Байду». Г. Хоткевич спершу вийшов на естраду і, зробивши перший рух рукою, відійшов і сів у першому ряду. Капела виконувала всю програму без диригента. Після концерту учасників студії перевели на становище професійної групи з назвою «Полтавська показова капела бандуристів-співців» під егідою Харківської філармонії.