Листопадова революція 1918 р. () — повстання, розпочате робітниками та солдатами в останні дні Першої світової війни. Воно швидко й майже без кровопролиття призвело до падіння Німецької імперії. На другому, більш насильницькому етапі, прихильники парламентської республіки здобули перемогу над тими, хто прагнув створити німецьку радянську республіку. Поразка сил крайньої лівиці відкрила шлях до створення Веймарської республіки. Ключовими чинниками, що призвели до революції, були надзвичайні тяготи, яких зазнав німецький народ під час війни, економічні та психологічні наслідки поразки Імперії, а також соціальні напруження між широкими масами населення та аристократичною й буржуазною елітою.

Революція розпочалася наприкінці жовтня 1918 року з бунту матросів у Кілі. Вже за тиждень ради робітників і солдатів взяли під свій контроль урядові та військові інституції на більшій частині території Рейху. 9 листопада Німеччину було проголошено республікою. До кінця місяця всі правлячі монархи, включаючи імператора Вільгельма II, були змушені зректися престолу. 10 листопада членами двох головних соціалістичних партій Німеччини було утворено Рада народних уповноважених. Під фактичним керівництвом Фрідріха Еберта з поміркованої Соціал-демократичної партії більшості (MSPD) Рада діяла як тимчасовий уряд, який мав повноваження імператора, канцлера та законодавчої влади. Вона залишила на своїх посадах більшу частину старого імперського офіцерського корпусу, адміністрації та судової влади, щоб скористатися їхнім досвідом для подолання нагальних криз.

Рада народних депутатів негайно скасувала деякі суворі імперські обмеження, зокрема щодо свободи слова, та пообіцяла запровадити восьмигодинний робочий день і провести вибори, на яких жінки вперше отримають право голосу. Представники лівого крила революції також прагнули націоналізувати ключові галузі промисловості, демократизувати збройні сили та створити радянську республіку, але МСДП контролювала більшість робітничих і солдатських рад і блокувала будь-які суттєві кроки в напрямку досягнення їхніх цілей.

Розкол між поміркованими та радикальними соціалістами переріс у насильство в останні дні 1918 року, спричинений суперечкою щодо оплати праці матросів, в результаті якої загинуло 67 осіб. 1 січня 1919 року крайні ліві спартакісти заснували Комуністичну партію Німеччини. Кілька днів по тому протести, спричинені насильством наприкінці грудня, призвели до масових демонстрацій у Берліні, які швидко переросли у спартакістське повстання — спробу встановити диктатуру пролетаріату. Воно було придушене урядовими військами та військами «Фрайкору», що коштувало життя 150–200 людей. Унаслідок повстання лідерів спартакістів Розу Люксембург і Карла Лібкнехта вбили бійці «Фрайкору». Навесні відбулися нові спроби, що були жорстоко придушені, просунути революцію далі в напрямку радянської республіки, а також виникли недовговічні місцеві радянські республіки, зокрема в Баварії, Бремені та Вюрцбурзі. Їх також було придушено із значними людськими втратами.

Зазвичай датою закінчення революції вважається 11 серпня 1919 року — день ухвалення Веймарської конституції, але революція багато в чому залишилася незавершеною. Їй не вдалося подолати розкол у лівих силах між поміркованими соціалістами та комуністами, а антидемократичні сили з імперського уряду зберегли свої позиції при владі. В результаті Веймарська республіка з самого початку зазнавала нападів як з боку лівих, так і — в більшій мірі — з боку правих.

Історія

Правлячі кола країни напередодні поразки провели деяку урядову реорганізацію. До складу нового уряду були введені соціал-демократи. Із в'язниць звільнили одного з лідерів лівих соціал-демократів Карла Лібкнехта та інших політичних в'язнів. За допомогою реформ уряд намагався запобігти революційному вибуху.

Незважаючи на це, ліві соціал-демократи закликали до повалення уряду і розриву з центристами в соціал-демократичному русі. У жовтні 1918 р. конференція лівих соціал-демократів (Союз Спартака) висунула програму з вимогами повалення монархії, припинення війни, проголошення демократичних прав і свобод, створення умов переходу до соціалістичної революції.

Почалась революція з повстання матросів у Вільгельмсгафені та Кілі, а за декілька днів охопила всю Німеччину. 9 листопада 1918 кайзер Вільгельм II під тиском начальника генштабу Вільгельма Ґренера, який вважав продовження воєнних дій безглуздим, був змушений відректися від престолу та втікати з країни. До влади прийшли представники соціал-демократичної партії (СДПН).

Комуністи на чолі з Карлом Лібкнехтом та Розою Люксембурґ, які вимагали розгортання революції та проголошення в Німеччині радянської влади, підняли бунт в січні 1919 проти соціал-демократів. Виникла реальна загроза громадянської війни. Бунт зупинили загони фрайкора під керівництвом Густава Носке, Лібкнехт і Люксембург були вбиті без суду.

У Баварії революція привела до виникнення незалежної Баварської (голова Курт Ейснер), а потім Баварської Радянської республіки (Ернст Толлер), яку теж розгромили армією і загонами фрайкора.

Формально революція завершилась 11 серпня 1919 проголошенням Веймарської республіки.

Див. також Пакт Еберта — Ґренера Незалежна соціал-демократична партія Німеччини

Джерела та література А. Ю. Мартинов. Листопадова революція в Німеччині 1918 // Б. Мур. Придушення історичних альтернатив: Німеччина 1918—1920 // Спільне. — 9.11.2019. Г. Біншток. Очерки германской революции. Встречи и впечатления. — М. 1921.