Давньоскандинавська мова (norrœnt mál, «північна мова») — у мовознавстві умовна назва групи діалектів (наріч) північногерманських мов, які побутували у VII—XV ст. у Скандинавії (Норвегії, Швеції, Данії) та місцях проживання скандинавів-вікінгів (Ісландія, Гренландія, Фарерські острови, Північні Шотландія, Ірландія, Східна Англія, Нормандія, Східна Балтика, Північна Україна, Новгородщина). Поділялася на західну і східну групи говорів. На базі першої сформувалася норвезька, фарерська, й ісландська мови, на базі другої — данська і шведська мови. Гіпотетичний попередник — протоскандинавська мова. Мала рунічну писемність (молодший футарк), яка в ХІІ ст. була замінена на латинський алфавіт. Використовувалася у королівствах Скандинавії, Англії, Ірландії, Київської Русі у IX—XI ст. Найбільше давньоскандинавських архаїчних рис зберегла ісландська мова.
Назва
Північна мова (дав.скан. norrœnt mál) — самоназва у ряді документів. Данська мова (дав.скан. dǫnsk tunga) — назва спільної мови ісландців, норвежців, шведів і данців у збірці ісландських законів Grágás XII ст. У східному діалекті: dansk tunga. Старонордична мова (, , , ) — основна назва у германо-скандинавських мовах. У вузькому значенні позначає в європейській історіографії західний діалект давньоскандинавської мови, що був поширений у Норвегії, Ісландії, Гренландії, північних землях Британії та Ірландії. Староскандинавська мова () — альтернативна назва; у вузькому значенні позначає західний діалект мови. Давньоісландська, або Староісландська мова () — ісландська назва давньоскандинавської мови, або назва ісландського говору західного наріччя цієї мови. Давньоскандинавська мова () — українська назва, запозичена з російської. Мова вікінгів () — назва у науково-популярній і навчальній літературіByock 2013..
Класифікація Класифікація давньоскандинавської мови. Для наочності вказані наріччя (діалекти) давньоскандинавської мови і мови, які виокремилися з цих наріч. Для порівняння наведено розвиток української мови.
індоєвропейські мови індо-іранські мови греко-романські мови германо-балто-слов'янські мови германські мови північно-германські (скандинавські) мови давньоскандинавська мова (вимерла, VII—XII / XV ст.) західні наріччя (західноскандинавські мови, з ХІ ст.) старонорвезька >> середньонорвезька >> дано-норвезька >> норвезька середньоісландська >> новоісландська >> ісландська старофареська >> новофарерська >> фарерська гренландська східні наріччя (східноскандинавські мови, з ХІ ст.) староданська >> новоданська >> данська старошведська >> новошведська >> шведська слов'янські мови східнослов'янські мови давньоруська >> староукраїнська >> українська
Історія
Періодизація Історію давньоскандинавської мови поділяють для зручності на три періоди: 100—700: період первісної давньоскандинавської (), або протоскандинавської мови, коли зберігалися голосні й закінчення германських мов, і використовувалася стара рунічна писемністьGordon, Taylor 1957, p. 265, § 1.. 700—1100: період мови вікінгів (), або власне давньоскандинавської мови, коли відбулися найбільші фонетичні зміни, зокрема втрата ненаголошених голосних, і використовувалася нова рунічна писемність. 1100—1500: період літературної давньоскандинавської мови (), коли була створена багата література, відбувся перехід на латинський алфавіт, і розпочалося формування окремих скандинавських мов.
Загальна
Давньоскандинавська мова сформувалася близько VII ст. на основі прото-скандинавської мови.
Носіями давньоскандинавської були північні германці — давні скандинави (, «північні люди»). Ця мова була рідною мовою для населення Скандинавії — Норвегії, Данії, Швеції, Готланду та країн, заселених скандинавами: Ісландії, Фарерських островів, Гренладнії.
Завдяки діяльності скандинавських вікінгів (норманів, варягів) мова була поширена у інших землях, де існували постійні поселення скандинавів: Британія (Східна Англія, Північно-Західна Шотландія), Ірландія, острів Мен, Північно-Західна Канада (Ньюфаундленд і Лабрадор), північна Франція (Нормандія), південна Італія (Сицилія), Фінляндія, східна Балтика (Курляндія), Північна Польща (Пруссія), Північна Росія (Лагода, Волзький басейн), Білорусь (Полоцьк), Північна Україна (Київ, Чернігів, Любеч, Наддніпрянщина). Проте у XI—XII ст., внаслідок асиміляції скандинавів місцевим населенням, давньоскандинавська мова у цих регіонах вимерла.
Давньоскандинавська мова була рідною мовою для перших представників князівської династії Київської Русі: Олега (Хельгі), Ігора (Інгвара), Святослава (Свенельда), Володимира (Вальдамарра), Ярослава (Яріслейфа), а також мовою їхнього двору, родини, дружини і близького оточення. Найймовірніше, цією ж мовою говорили легендарні київські князі Аскольд (Хаскульдр) і Дір (Дйр), полоцький князь Рогволод (Рагнвальд) і його донька Рогніда (Рагнхейдр). Про панування давньоскандинавської мови і культури в Русі свідчить договір Ігоря з ромеями 911 року, де з руського боку вказуються скандинавські імена.
У XV ст. давньоскандинавська розвинувалася у різні північно-германські мови — данську, шведську, норвезьку, фарерську й ісландську. Найбільше рис давньоскандинавської мови зберегла ісландська.
Писемність
Руни До ХІІ ст. скандинави використовували рунічну писемність (футарк). На відміну від протоскандинавської, яка послуговувалася старою абеткою (старшим футарком) з 24 літер-рун, давньоскандинавська мова використовувала нову абетку (молодший футарк), яка мала лише 16 знаків. Через обмежену кількість літер, деякі руни позначали кілька звуків одночасно. Короткі і довгі голосні не розрізнялися на письмі. У високому середньовіччі скандинави використовували так звані середньовічні руни.
+ Футарк Старший f u þ a r k g w h n i j æ p z s t b e m l ŋ o d Молодший f/v u/v/w,y, o, ø þ, ð ą, o, æ r k, g — — h n i, e a, æ, e — — ʀ s t, d b, p — m l — — —
Латинка
У ХІІ—ХІІІ ст. скандинави перейшли з рун на латинський алфавіт. Носії західних говорів — норвежці й ісландці — взяли за його основу староанглійську адаптаціюGordon, Taylor 1957, p. 266, § 4.. Окрім власне латинських літер, вона мала руну þ (аналог сучасного англійського th) і модифіковані літери ð, ǫ і ø.
У середньовіччі давньоскандинавський латинський алфавіт не був стандартизований, тому у різних землях використовувалися різні буквосполучення для позначення звуків мови. Існували й унікальні скандинавські букви. Скажімо, літеру Ꝩ, ꝩ (венд, подібну на українську у) використовували для позначення звуків /u/, /v/, і /w/. Довгі голосні стали відзначати на письмі акутами (знаком гострого наголосу), але найчастіше не виділяли.
Стандартна орфографія давньоскандинавської мови на основі латинського алфавіту була створена лише в ХІХ ст. і була, здебільшого, фонематичною. Її найвиразніша нефонематична ознака — розрізнення дзвінкого /ð/ і глухого зубного фрикативів /θ/. У рунічних і старих латинських текстах цього розрізнення немає: всюди використовується þ.
У стандартній орфографії довгі голосні завжди відзначаються акутами. Більшість літер відповідають знакам Міжнародного фонетичного алфавіту.
Короткі голосні: <a e i o u y ø ǫ>; інколи: <ø> = <ǫ> = <ö>. Довгі голосні: <á é í ó ú ý æ œ>; інколи: <œ> = <ǿ>, <æ> = <ǽ>. Дифтонги: <au ei ey> Приголосні: <d ð b f g h j l m n p r s t v x z þ> ð → /ð/, як в x → /ks/ z → /ts/, /ds/, /ðs/, /þs/ þ → /θ/, як в
Фонетика
Голосні ІХ — ХІІ ст. Переднього ряду Заднього ряду Неогублені Огублені Неогублені Огублені Закриті • • • • • • Середні • • • • • • Відкриті • • • • • • • XIII — XIV ст. Закриті Середні Відкриті
Примітки: 1. після знака • стоїть носовий голосний. 2. відкриті й напіввідкриті голосні можуть транскрибуватися по-різному:
Приголосні Губні Зубні Ясенні Піднебінні Велярні Губновелярні Гортанний Проривні Носові Фрикативні Дрижачі Апроксиманти Бокові апроксиманти
Примітки: слова рідко починалися на /p/. /d/ і /b/ ставали дзвінкими фрикативами між голосними. /ɡ/ вимовлялася як: [ɡ] після /n/ або іншої /ɡ/. [k] перед /s/ або /t/. [ɣ] (як українське г) всередині слова або між голосними. за деякими припущеннями /ɡ/ в усіх випадках вимовлялася як [ɣ] /h/ реалізується як [h] або [x] (українське х) у диграфах ⟨hl⟩, ⟨hr⟩ і ⟨hn⟩, що зустрічаються на початку слів (/l̥/, /r̥/, /n̥/). диграф ⟨hv⟩ реалізується як /xʷ/ (хв), /hʷ/ або /ʍ/.
Діалекти
Давньоскандинавська мова поділялася на діалекти (наріччя), які мали локальні особливості, але були взаємнозрозумілими. Мовознавці Е. Гордон і А. Тейлор виділяють 2 наріччя і 4 говори, які датують добою вікінгів. Значні відмінності між наріччями фіксуються з ХІ ст.. Взаємини наріч і говорів ілюструє графік, поданий нижчеGordon, Taylor 1957, p. 265, § 2..
загальна скандинавська () західні скандинавські наріччя / діалекти () старонорвезький говір / діалект () староісландська мова, або староісландський говір / діалект () східні скандинавські наріччя / діалекти () старошведський говір / діалект () староданський говір / діалект ()
Західний Західний діалект, або західне наріччя давньоскандинавської мови () побутувало в Норвегії, а звідти поширилося до Ісландії, Гренландії, Північної Шотландії і прилеглих островів, Північно-Західної Англії та Ірландії. До наріччя входили такі говори: Ісландський, або староісландський () — діалект, яким написано практично вся цінна давньоскандинавська література, так званого класичного періоду 1150—1350 рр. Після 1250 р. мав свою латинську орфографічну традицію. Оформившись у самостійну давньоісландську мову зберіг багато архаїчних давньоскандинавських рис; завдяки цьому ісландська граматика є основою для вивчення граматики давньоскандинавської мовиGordon, Taylor 1957, p. 265, § 3.. Норвезький, або старонорвезький () Гренландський () Кожен говір поділявся ще на локальні варіанти.
Східний Східний діалект, або східне наріччя давньоскандинавської мови () побутувало в Данії й Швеції, звідки поширилося до Нормандії, Східної Англії, Фінляндії, Балтики, Пруссії, Північної Московії, Білорусії й Північної України. У Данії цей діалект називають рунічною данською (); у Швеції — рунічною шведською (). До наріччя входили такі говори: Данський, або староданський () Шведський, або старошведський () Кожен говір поділявся ще на локальні варіанти.
Гутнійський
Писемні пам'ятки. Література Рунічні камені Саги — епічні віршовані твори. Ісландські саги — пам'ятки ХІІІ — XIV ст. написані пізньою староісландською, західним наріччям давньоскандинавської мови.
Проблеми Питання про те, чи була давньоскандинавська мова однією мовою, групою мов, чи діалектним континіумом залишається предметом наукових суперечок. Відповідно, термін «давньоскандинавська мова» є умовним. Середньовічні скандинави не мали належної інформаційної інфраструктури, спрямованої на формування єдиної мови і літератури. Відсутність централізованих інститутів, примітивне транспортне сполучення між територіями і розбіжності в релігійних традиціях були перепоною для становлення мовної єдності.
Примітки
Бібліографія
Загальні праці The Germanic Languages / ed. by J. van der Auwera; E. König. 1994. Harbert, Wayne. The Germanic Languages. Cambridge Language Surveys. Cambridge: Cambridge University Press, 2007. Haugan, Jens. Right Dislocated 'Subjects' in Old Norse // Working Papers in Scandinavian Syntax. 1998 (62): 37–60. Haugen, Einar. First Grammatical Treatise. The Earliest Germanic Phonology // Language. 1950, 26 (4): 4–64. JSTOR 522272. doi:10.2307/522272. The Menota handbook: Guidelines for the electronic encoding of Medieval Nordic primary sources (Version 2.0). / ed. by O. E. Haugen Bergen: Medieval Nordic Text Archive, 2008. Lass, Roger. Old English: A Historical Linguistic Companion. Cambridge: Cambridge University Press, 1993. The Nordic Languages, An International Handbook on the History of the North Germanic Languages; in 2 vol. Berlin: Walter de Gruyter, 2002—2005. O'Donoghue, Heather. Old Norse-Icelandic Literature: A Short Introduction. Blackwell Publishing Ltd, 2004.