Нормандська експансія в Уельсі — серія військово-політичних операцій королів Англії та англонормандських баронів наприкінці XI — початку XIII століття, спрямованих на підкорення території Уельсу. Розпочавшись безпосередньо після нормандського завоювання Англії 1066 року, нормандська експансія в Уельсі тривала з різною інтенсивністю упродовж півтора століть. В результаті були ліквідовані валлійські королівства Гвент, Морганнуг і Бріхейніог, завойована більша частина території Уельсу, де було створено так звану «Валлійську марку», та впроваджено класичні форми феодальної соціальної системи. Нормандська експансія кінця XI — XII століття створила умови для остаточного завоювання Уельсу Едуардом I у другій половині XIII століття.

Уельс перед нормандським завоюванням Особливості фізичної географії Уельсу — пересіченість його території гірськими грядами, де могли переховуватись місцеві жителі у разі зовнішньої агресії, близькість і легкодоступність Ірландії, що забезпечувала притулок та підкріплення валлійцям, відсутність зручних шляхів сполучення між різними областями країни — були однією з найважливіших перепон для завоювання Уельсу спочатку англосаксами, а згодом – нормандцями. З іншого боку, ці особливості також унеможливлювали будь-яке міцне об’єднання Уельсу під владою місцевих династій. Незважаючи на притаманне валлійцям вже у ранньому Середньовіччі сильне прагнення до незалежності, в Уельсі так і не було досягнуто національної єдності. Цьому перешкоджали також особливості соціально-правового устрою валлійського суспільства, зокрема звичай розподілу спадщини між усіма дітьми померлого у валлійському праві, відсутність сформованого державного апарату, незакріпленість правового статусу й компетенції правителя, а також децентралізованість суспільно-політичної системи, базовою одиницею якої був кантрев. Це призводило до постійних міжусобних війн між різними кланами й родинами, частої узурпації престолу валлійських королівств та нестабільності кордонів.

Після загибелі 1063 року Гріфіда ап Ллівеліна, останнього правителя, що зумів об’єднати під своєю владою всі королівства Уельсу й завдати низки поразок англосаксонським правителям на сході, країна знову розпалась на кілька державних утворень: королівства Гвінед на півночі, Повіс в центрі, Дехейбарт на південному заході і три невеликих королівства на південному сході Уельсу: Морганнуг, Бріхейніог і Гвент.Lloyd, John Edward (1911), A History of Wales from the Earliest Times to the Edwardian Conquest, II (2nd ed.), London: Longmans, Green, and Co (published 1912), т. II, стор. 372

Початок експансії (1067—1093) У 1066 році Англія була завойована військами нормандського герцога Вільгельма Завойовника. На зміну слабкій у військовому відношенні англосаксонській державі прийшла агресивна феодальна англо-нормандська монархія. Хоч очевидно, що Вільгельм не мав наміру завойовувати валлійські королівства, невдовзі після своєї коронації він почав зміцнювати англо-валлійський кордон.Davies, R.R.. The Age of Conquest: Wales, 1063—1415 — Oxford University Press, 2000. ISBN 0-19-820878-2. стор. 27 Територія вздовж південної його частини була передана у лен Вільяму Фіц-Осберну, графу Герефорду та найближчому соратнику короля Вільгельма,Ibid. стор. 374 який заходився зводити вздовж кордону з Уельсом системи добре укріплених замків (Монмут, Карісбрук, Чепстоу, Вігмор, Кліффорд) й розселяти у прикордонному регіоні нормандських лицарів.Transactions of the Honourable Society of Cymmrodorion. 1899—1900, стор. 148—149 Окрім того, активно заохочувалось заснування нових торгових бургів для залучення у прикордонні області англо-нормандських колоністів. Цими заходами створювалась соціальна й матеріальна база для наступного наступу на землі Уельсу.

У 1067 році у західно-англійських графствах спалахнуло повстання проти нормандської влади, підтримане королем Гвінеда та Повіса Бледіном ап Кінвіном, але придушене до 1070 року.Lloyd J.E. (1911), v. II стор. 374 Невдовзі після цього почався перший наступ нормандських баронів на Уельс. Відомо, що Вільям Фіц-Осберн здійснив вторгнення у Бріхейніог та завдав рішучої поразки валлійським загонам. Рік цієї експедиції точно не встановлено, але очевидно, що не пізніше 1075 року.The Text of the Book of Llan Dav, Gwysaney MS. by J. Gwenogvryn Evans. Oxford, 1893, стор. 274 більша частина Гвенту у межиріччі Ваю та Аску перейшла під контроль нормандців. Успіхи на південному кордоні з Уельсом спонукнули Вільгельма Завойовника на створення системи марок у північній та центральній частинах англо-валлійського кордону. У 1071 році було створено Честерську, а 1075 року Шропширську марки — особливі адміністративні одиниці, економічна й адміністративна системи яких були підпорядковані завданню організації оборони й наступу на землі Уельсу. Їх правителі — графи Честеру і Шрусбері — мали значні можливості з організації та забезпечення власних військових контингентів та будівництва прикордонних фортець. Окрім того, король надавав правителям марок значну автономію у внутрішніх справах, різні привілеї та свободи, а також великі земельні володіння в інших, багатших, частинах Англії, звідки графи Честер і Шрусбері могли брати кошти та вербувати солдат для воєнних дій в Уельсі.

У той самий час в самому Уельсі в 1070-х роках загострились внутрішні конфлікти між валлійськими королівствами. Війна між Гвінедом і Морганнугом з одного боку та Дехейбартом з іншого досягла кульмінації у 1081 році, коли король Гвінеду був розбитий і загинув у битві під Мінід-Карном. Цією боротьбою скористались нормандці: вже у 1072 році почалось просування нормандських лицарів Честерської марки на чолі з Робертом Рудланським вглиб північного Уельсу. До 1075 року Роберт захопив північно-східний Уельс до Конві, а у 1081 році, полонивши короля Гріфіда ап Кінана, підкорив собі весь Гвінед. Вздовж північного узбережжя Уельсу були зведені укріплені замки: Рудлан, Дегануї, Бангор, Карнарвон. Вільгельм Завойовник визнав Роберта Рудланського сеньйором північного Уельсу за умови сплати феодальної ренти в размірі 40 фунтів стерлінгів. Одночасно розгортався наступ Роджера Монтгомері на Повіс, щоправда набагато менш успішний. Базою нормандської експансії в цьому регіоні став замок Монтгомері на захід від кордону, з якого нормандці здійснювали набіги на валлійські землі аж до Кередігіону й Діведа. У Південному Уельсі після періоду прикордонних сутичок ситуація стабілізувалась у 1081 році, коли загони Вільгельма Завойовника пройшли вздовж південного берега до Сент-Дейвідса. Сутичок з валлійцями не було: король Дехейбарту Ріс ап Теудур склав омаж англійському монарху і визнав його сюзеренітет. Угода між Вільгельмом Завойовником та Рісом ап Теудуром заклала базу для майбутньої політики англійських королів стосовно правителів валлійських князівств: задовольняючись визнанням своєї верховної влади, королі Англії закріпляли статус-кво в Уельсі та, з одного боку, забезпечували особливий статус тих чи інших валлійських правителів, а з іншого — створювали таким чином противагу нормандським баронам прикордонних районів, які надто зміцнились.

Ситуація змінилась після смерті Вільгельма Завойовника та повстання англо-нормандських баронів 1088 року, в якому активну роль відігравали феодали валлійських прикордонних районів. Послаблення королівської влади у регіоні стало поштовхом до активізації наступу баронів на землі Уельсу. Цьому також сприяло відновлення міжусобних війн між Рісом ап Теудуром і сусідніми валлійськими правителями. Вже у 1088 році Бріхейніог було атаковано Бернаром де Нефмаршем та упродовж наступних років стародавнє валлійське королівство поступово припинило своє існування. Спроба Ріса ап Теудура в 1093 році вигнати нормандців з Бріхейніогу провалилась: король Дехейбарту зазнав поразки й загинув. З його смертю у Південному Уельсі утворився вакуум влади, чим негайно скористались англонормандські феодали. Бріхейніог перейшов у володіння Бернара де Невмарша, який звів замок Брекон, що став адміністративним та військовим центром цієї області. Радноршир було розділено між Роджером де Монтгомері та Філіпом де Браозом. До Морганнугу вторглись загони Роберта Фітц-Хемона, який швидко завоював Гламорганську долину і заклав Кардіфф. Гламорган було реорганізовано за зразком англійських графств, валлійці витіснені в гори. Того самого 1093 року Роджер де Монтгомері, граф Шрусбері, здійснив похід на південний захід Уельсу, завоював Кередігіон і Дівед та заснував у крайній південно-західній точці Уельсу замок Пембрук, що став центром нормандської влади в регіоні.

Формування Валлійської марки До 1094 року під контролем нормандців опинилась більша частина Уельсу. Завойовані ними землі були розподілені між англо-нормандськими феодалами. Сформувались окремі феодальні володіння, що перебували під владою, часто, відносно невеликих лордів. Такі володіння включали окрім рівнинних регіонів, де насаджувалась класична феодальна система за англо-нормандським зразком, й гірські області, де зберігались традиційні валлійські порядки, а новий правитель задовольнявся підкоренням місцевих вождів та збиранням ренти. Володіння на території Уельсу були тісно пов’язані із західно-англійськими графствами (Чешир, Шропшир, Герефордшир, Глостершир), що надавали матеріальні та людські ресурси, необхідні для підтримання нормандської влади в Уельсі. Феодальні володіння в Уельсі та прикордонні англійські графства утворювали єдиний територіальний комплекс, що отримав назву «Валлійська марка» та відзначався воєнізованим характером адміністрації, власною судово-правовою системою та більш широким обсягом повноважень феодальної еліти. На цій території королівські накази не мали прямої дії, барони користувались правом вільного будівництва замків та заснування міст, судова влада у всіх питаннях, за винятком зради, здійснювалась місцевими феодалами, існували й інші адміністративно-правові відміни від інших англійських графств. Причиною виникнення особливого статусу Валлійської марки тривалий час вважалось надання привілеїв і вольностей баронам королем для заохочення англонормандської колонізації, однак значна частина сучасних істориківEdwards J.G. The Normans and The Welsh March // Proceedings of The British Academy. XLII. — 1956; Le Patourel J. P. The Norman Empire. — Oxford, 1976; Poole, A. L. From Domesday Book to Magna Carta 1087—1216. — Oxford, 1956 знаходять витоки цих прав у специфічному характері нормандського завоювання Уельсу.

Особливістю нормандської експансії в Уельсі було те, що територія Уельсу завойовувалась частинами, по кантревам і комотам, на відміну, наприклад, від кампанії із завоювання Англії, спрямованої на «повернення» всього королівства його «законному» монарху. Якщо підкорення Англії цілком направлялось королем, то встановлення нормандської влади над Уельсом було справою баронів прикордонних областей. Підкорюючи кантрев за кантревом, барони, за винятком незначної кількості регіонів (передусім Пембрукшира й Гламорганської долини), не знищували місцеве право й місцевий соціальний устрій, але включали їх до системи васально-ленних відносинLe Patourel J. P. The Norman Empire. — Oxford, 1976. В результаті сполучення владних повноважень феодального сеньйора з традиційними прерогативами валлійського правителя, успадкованими новими власниками земель, права й свободи нормандських баронів Уельсу виявились набагато ширшими, ніж у феодалів інших частин Англії.