Бразильське джиу-джитсу (поширене скорочення — БДД, , , бурадзіріан дзюдзюцу) — бойове мистецтво та система самозахисту, що сфокусована на боротьбі, особливо, в партері. Це бойове мистецтво походить від японського бойового мистецтва Кодокан дзюдо. Бразильське джиу-джитсу було створено на початку XX століття вихідцями з клану Ґрейсі: Еліу Ґрейсі та Карлушом Ґрейсі

Бразильське джиу-джитсу навчає, що менша, слабша людина може успішно захищатися та перемагати більшого та міцнішого супротивника, застосовуючи фізичні принципи та правильну бойову техніку — сабмішини. Техніка БДД використовується на спортивних змаганнях з боротьби (в ґі та без ґі), змішаних бойових мистецтвах та для самозахисту. Головну роль у тренуваннях відіграє спаринг (в БДД також зветься ролінг) та тренування у парі з партнером. БДД має власну систему поясів/рангів.

Історія Походження Перша публічна демонстрація джиу-джитсу в Бразилії відбулася 1906 року в місті Манаус, столиці штату Амазонас. У листопаді того року до Манауса прибули два японські майстри бойових мистецтв, які гастролювали по Америці, щоб продемонструвати свій стиль бою: майстер джиу-джитсу Акісіма Садаші та його учень Суйотос Кі.

Оселившись у місті, вони опублікували оголошення у місцевих газетах, запрошуючи всіх охочих зустрітися з ними у поєдинку. У цирку було встановлено імпровізовану арену, де 18 листопада Акісіма і Суйотос билися з понад десятьма місцевими претендентами, перемігши кожного з них менш ніж за п'ять хвилин перед великим натовпом глядачів. Ці поєдинки стали першими відомими демонстраціями мистецтва джиу-джитсу на території Бразилії.

Після кількох місяців виступів у цирку, Акісіма та Суйотос покинули Амазонас і відпливли до англійського Ліверпуля.

У 1908 році корабель ВМС Бразилії «Бенджамін Констан» врятував групу людей, що пережили кораблетрощу та перебували на острові в Тихому океані. Серед них був японський інструктор з джиу-джитсу Саду Міяко. Йому та його учневі Какіарі дозволили залишитися на борту та продовжити подорож до Бразилії. Під час подорожі двоє японців навчали моряків технікам джиу-джитсу.

Після прибуття до Ріо-де-Жанейро, Міяко був найнятий ВМС для навчання офіцерів у Форталезі-де-Вільєганьйон. Пізніше він розширив свої заняття на військовослужбовців армії. Деякий час він залишався в Бразилії, давав приватні уроки, проводив показові виступи та брав участь у публічних поєдинках, найвідомішим з яких був його матч 1909 року проти капоейристи Сіріако да Сілви, що став легендарним (да Сілва переміг).

Міцуйо Маеда, володар чорного поясу з дзюдо з Кодокану, тренувався під керівництвом Томіти Цунедзіро — першого учня засновника дзюдо Кано Дзігоро — і розпочав свою місію з демонстрації та поширення дзюдо довкола світу. Покинувши Японію в 1904 році, Маеда подорожував різними країнами, демонструючи свої навички та змагаючись з такими суперниками, що вивчали боротьбу, бокс, сават та інші бойові мистецтва. Його подорож привела його до Бразилії, куди він прибув восени 1914 року.

Маеда та Грейсі У Бразилії демонстрації Маеди мистецтва «джиу-джитсу Кано» — як тоді називали дзюдо — заклали основу для того, що згодом стало бразильським джиу-джитсу. У 1916 році Американський цирк у Белені, де Гастао Грейсі був діловим партнером, приймав виступи братів Кейроло, італо-аргентинської циркової трупи, яка познайомила Маеду з глядачами. Наступного року старший син Гастао, Карлос Грейсі, відвідав одну з демонстрацій Маеди, після чого почав вивчати це бойове мистецтво.

Згідно з історією родини Грейсі, Карлос став прямим учнем Маеди в його школі, якою керував Хасінто Ферро. Однак деякі історики-практики бразильського джиу-джитсу, такі як Роберт Драйсдейл, заперечують цю версію, припускаючи, що Карлоса навчав переважно Ферро, а не сам Маеда. Незважаючи на це, Карлос продовжував ділитися своїми знаннями зі своїми братами, включаючи Еліо Грейсі. Через свою меншу статуру Еліо мав труднощі з виконанням багатьох кидків дзюдо та з техніками дзюдо, які покладалися на подолання супротивників. Натомість він видозмінив мистецтво, зробивши акцент на бою в партері та важелях — ключових аспектах джиу-джитсу та не-вадза дзюдо — порівняно з традиційними кидками. Ця адаптація стала наріжним каменем джиу-джитсу Грейсі.

Хоча родина Грейсі широко відома за популяризацію бразильського джиу-джитсу, інша важлива паралельна лінія виникла завдяки Луїсу Франсі та здобула популярність завдяки його учню Освальдо Фадді. Лінія Франса-Фадда бере свій початок від Сошіхіро Сатаке, Гео Оморі та Міцуйо Маеди, хоча деякі історики-практики, такі як Драйсдейл, припускають, що Франса або навчався у Грейсі, або був самоучкою. Учні Фадди були відомі своєю майстерністю прийомів ногами та перемогами над Грейсі у відомих спортзальних боях. Вплив Фадди зберігається й сьогодні через такі команди, як Nova União та Grappling Fight Team.

Окрім шкіл Грейсі та Франса-Фадда, бразильське джиу-джитсу в Бразилії розгалужується на ще декілька відомих шкіл, включаючи Грейсі Умайта, Грейсі Барра, Карлсон Грейсі Джиу-джитсу та Альянс Джиу-джитсу. Кожна з цих шкіл сягає корінням у вчення, які Міцуйо Маеда представив Бразилії понад століття тому.

Назва Назва «джиу-джитсу» походить від давнішої романізації його оригінального написання на Заході (jiu-jitsu); сучасна транслітерація слова 柔術— це «дзюдзюцу».

Коли Маеда покинув Японію, дзюдо все ще часто називали «джиу-джитсу Кано»As evidenced by the title of the book або й просто джиу-джитсу.As evidenced by the title of the book As also evidenced by the title of the book

Поза межами Японії ця відмінність була помічена ще менше. Тож, коли Маеда та Сатаке прибули до Бразилії в 1914 році, кожна газета називала їхнє мистецтво «джиу-джитсу», незважаючи на те, що обидва чоловіки були дзюдоїстами Кодокан.

Лише у 1925 році японський уряд офіційно постановив, що правильною назвою бойового мистецтва, яке викладають у японських державних школах, має бути «дзюдо», а не «дзюдзюцу». У Бразилії це мистецтво досі називається «джиу-джитсу». Коли родина Грейсі поїхала до Сполучених Штатів поширювати джиу-джитсу, вони використовували терміни «джиу-джитсу Грейсі», а інші бразильські школи — термін «бразильське джиу-джитсу», щоб відрізнити його від уже існуючих стилів, які використовували схожі назви. В інтерв'ю 1994 року Еліо Грейсі сказав, що він навіть не знав самого слова дзюдо, доки цей вид спорту не прийшов до Бразилії в 1950-х роках, бо чув, що Міцуйо Маеда називав свій стиль «джиу-джитсу».

Бразильське джиу-джитсу має багато спільних технік з оригінальним Кодокан дзюдо, особливо з деякими стилями, що практикувалися до того, як дзюдо стало частиною Олімпійських ігор, такими як Косен дзюдо, і досі практикуються в меншій мірі,, а також з деякими ранніми школами рю дзюдзуцу з їх акцентом на боротьбі у партері. Через це деякі практики пропонують називати бразильське джиу-джитсу просто «джиу-джитсу».

Розбіжності з Кодокан Дзюдо та Дзю-дзюцу Хоча бразильське джиу-джитсу використовує та дозволяє багато технік, що зустрічаються в дзюдо та дзюдзюцу, еволюція цих технік у БДД пішла окремим шляхом, приділяючи основну увагу позиціям та маневрам у партері, а ключовою технікою вважає захист («ґард»). Це відображається на тому, як оцінюються різні бойові техніки на змаганнях. У БДД такі позиції, як осідлання ззаду, отримують вищий бал, а основна мета бою — зайняти домінуючу позицію проти супротивника у партері та підкорити його за допомогою задушливих чи суглобових захватів та фіксацій. Натомість у дзюдо кидкові техніки оцінюються вище та можуть забезпечити пряму перемогу, якщо їх виконати правильно. Мета бою — підмести або кинути супротивника на землю для перемоги.

БДД також дозволяє захвати п'яток та колінорізи, що заборонені в дзюдо, а також будь-які тейкдауни, що використовуються в боротьбі, самбо або інших єдиноборствах, включаючи прямі спроби збити суперника торканням ніг або перетягуванням на землю. Хребтові та шийні блоки заборонені в джиу-джитсу, аматорському ММА, численних формах но-ґі-джиу-джитсу, дзюдо, та інших бойових мистецтвах, через можливість заподіяння серйозних тілесних ушкоджень. БДД також стало більш «спортивно-орієнтованим» в останні роки, забороняючи такі техніки, як слем. Ще однією відмінністю БДД від дзюдо та дзю-джитсу є те, що воно дозволяє практикувати та змагатися без ґі, зі своєю власною підмножиною правил. Використання прийомів та тейкдаунів з боротьби та інших стилів греплінгу є поширеним явищем у бразильському джиу-джитсу без ґі, а легкі удари також можуть використовуватися, коли це дозволяють правила змагань, такі як удар відкритою долонею в бойовому джиу-джитсу.

Популярність

У 1972 році Карлос Грейсі переїхав до Сполучених Штатів, щоб викладати джиу-джитсу, а в 1978 році його прикладу наслідував Роріон Грейсі, який у 1993 році став співзасновником змагання змішаних бойових мистецтв Ultimate Fighting Championship (UFC). Джиу-джитсу здобуло міжнародну популярність у колах бойових мистецтв, коли експерт з бразильського джиу-джитсу Ройс Грейсі виграв перший, другий та четвертий чемпіонати UFC, які на той час були турнірами з бойових мистецтв на вибування. Ройс успішно бився проти кількох сильніших суперників, які володіли іншими стилями бою, включаючи бокс, шутфайтинг, муай-тай, карате, боротьбу та тхеквондо. БДД з тих пір стало базовим аспектом змішаних бойових мистецтв, демонструючи важливість боротьби у партері в бою. Турніри зі спортивного БДД продовжують зростати в популярності та призвели до появи турнірів з греплінгу без ґі, таких як Чемпіонат світу з сабмішн-боротьби ADCC та Північноамериканської асоціації греплінгу (NAGA). Спортивне бразильське джиу-джитсу також стало популярним методом фітнесу в усьому світі в останні роки.

Примітки