Мистецтво Удмуртії
Мистецтво Література Удмуртська література починається від перших письмових пам'ятників та перекладів творів російської класики, які друкувались в абетках, букварях, календарях, книга для читання, і з перших публікацій записів усної народної творчості. Перші удмуртські письменники, в тому числі і Григорій Верещагін, Іван Міхеєв, Іван Яковлев, Кедра Мітрей, Кузебай Герд, в дореволюційний час писали в основному російською мовою. Вважається, що удмуртська художня література відноситься до молодих літератур і пройшла прискорений шлях розвитку. Навколо періодизації її історії й до сьогодні продовжуються дискусії. Найменшої критики викликає періодизація угорського вченого Петро Домокоша: передумови народження літератури — 1767—1889; витоки оригінальної національної літератури — 1889—1918; становлення літератури — 1918—1938; література тоталітарного режиму — 1938—1956; література періоду демократизації суспільного життя — з 1957 року.
Поезія Першими спробами авторського віршування удмуртською мовою були привітання Катерині II на честь її відвідин Казані в 1767 році та при відкритті Казанського намісництва в 1778 році, виконані, ймовірно, учнями під керівництвом Веніаміна Пуцека. Вони були перекладені з готового російського тексту. Цей досвід був продовжений Миколою Бліновим в перекладі уривку пушкінської поеми «Цигани» — «Птичка божия не знает…» (1867). В 1878 році був створений рукопис «Василий Александровлэн книшкаез» («Книжка Василя Олександрова») за проханням фінського вченого Торстера Амінофа під час його експедиції до удмуртів Казанської і В'ятської губерній. В рукописі містяться ритмічні організовані тексти народної словесності. З 1880 року регулярно з'являються записи творів усної народної поезії — Борис Гаврилов, Бернат Мункачі, Микола Первухін, Юр'йо Віхман, Григорій Верещагін. Першими опублікованими творами, створеними в жанрах поезії на національній основі, були вірш Григорія Верещагіна «Чагыр, чагыр дыдыке…» («Сизий, сизий голубок…», 1889) та балада Михайла Можгіна «Беглой» («Втікач», 1910).
Після революції з'являються збірки віршів Максим Прокоп'єва («Максимлэн гожтэмез» — «Написане Максимом», Оса, 1918), Михайла Ільїна («Кылбуръёс» — «Вірші», Єлабуга, 1921), Кузебая Герда («Крезьчи» — «Гусляр», Іжкар, 1922), Ашальчи Окі («Сюрес дурын» — «Біля дороги», Москва, 1925). Злет ліричних переживань був пов'язаний з романтичними надіями, які народ покладав на революцію, та з темами сумніву, хвилювання, що викликали реальний хід подій. Ліричний герой розумів революцію як межу, що відокремлює темне минуле від світлого майбутнього. Але в рішенні питання про те, як досягти цього майбутнього, поети розходились. Одні сприймали життя в його важко вирішуваних протиріччях — Кузебай Герд, Ашальчи Окі, М.Кельдов, І.Курбатов, Михайло Ільїн; інші думали, що закони дійсності вже пізнані і шлях до щастя прокладений. В ідейно-естетичній боротьбі 1920-1930-х років верх отримала нормативна естетика, яка передбачала створення позитивного героя з певними революційними якостями. Вона породила описову, риторичну, декларативну поезію, яка домінувала до кінця 1950-х років. Але всупереч культивованим естетичним установкам в ці роки була створена яскрава цивільна, патріотична, інтимна, пейзажна лірика — Михайло Петров, Гнат Гаврилов, Пилип Кедров. В романтичних традиціях написані поеми «Сани» Гната Гаврилова, «Італмас» Михайла Петрова. В 1950-1970-ті роки під впливом процесів демократизації та критики сталінізму проходить руйнація усталених штампів, поглиблення у внутрішній світ людини та освоєння на новому рівні народних традицій, отримує розвиток психологічна та філософська лірика. Про історичний та художній досвід народу пише Флор Васильєв. Складається розгалужена жанрова система лірики — філософська елегія, послання, лірична мініатюра, віршований цикл, вірші-роздуми, пейзажна пісні тощо. Відроджуються тверді форми віршів — сонет, тріолет, рондель, терцин, з'являється вінок сонетів.
Поетичний епос представлений баладами «Улон дун» («Ціна життя») Аркадія Клабукова, «Сирота нылпиос» («Сиротскі діти») І.Єремеєва, казками Григорія Верещагіна та Макчима Прокопьєва. В радянські часи розквітає жанр поеми в різноманітних її модифікаціях — соціально-лірична («Чагыр чын» — «Блакитний дим», «Завод» Кузебая Герда), агітаційно-політична («Дас ар» — «Десять років» Кузебая Герда), героїчна («Осотовецъёс» — «Осотовці» Афанасія Лужанина, «Ольгалэн быремез» — «Гибель Ольги» Гната Гаврилова, «Кырзан улоз» — «Пісня не вмре» Михайла Петрова), фольклорно-епічна (поеми про батирів, втікачів), соціально-філософська («Солдатъёс ке кошко» — «Коли уходять солдати» Миколи Байтерякова), історично-революційна («Визыл» — «Стрижень» Петра Поздеєва). В 1980-ті роки з'являється роман у віршах «Ошмес син» — «Джерело» Федора Пукрокова. Творчість поетів, які виступали в 1970-1990-ті роки, осмислюються як «жіноча лірика» (Тетяна Чернова, Людмила Кутянова, Галина Романова, Алла Кузнецова), міфологічна (Михайло Федотов, Р.Міннекузін, Віктор Шибанов), інтелектуально-культурологічна (Василь Ванюшев), натурально-філософська (Анатолій Леонтьєв) поезія. Класичні теми і жанри розвивають Анатолій Перевозчиков, Веніамін Івшин, Сергій Матвеєв та інші.
Проза Першими прозаїчними текстами удмуртською мовою були переклади Євангеліє від Матвія в 1823 і 1847 роках та пейзажні замальовки, представлені у вигляді перекладів в «Азбуці» Миколи Блінова 1867 року. Взагалі художніми розповідями, написаними російською мовою, є численні нариси Григорія Верещагіна «Вотяки Сосновського краю» (1884, 1886) та «Вотяки Сарапульського повіту В'ятської губернії» (1889), де вперше із уст представника корінної національності можна було дізнатись про побут удмуртів. В нарисах Верещагіна, як і у виданнях інших етнографів та фольклористів того часу, багато представлена удмуртська казкова та неказкова проза.
В першій чверті XX століття в удмуртській прозі отримуює розвиток сентиментально-романтична повість на релігійно-життєві, історичні та біографічні теми — «Три роки диявола возив» Івана Міхеєва, 1906; «Дитя хворого століття» Кедра Мітрея, 1911; «Мати» («Матрона») Кузебая Герда, 1920; «Кузь нюк. Шактыр Беглой» («Довгий лог. Втікач Шактир») І.Соловйова, 1928. Розквіт цього жанру пов'язаний з наростанням національно-визвольної боротьби та пробудження почуттів людської гідності, пізнанням самооцінки життя. В радянський час отримав розвиток жанр повісті та невеликого роману, де вирішувалась проблема формування людської особистості під впливом соціальних умов — «Пашка Педор» Івана Дядюкова (1925, 1939), «Катя» Пилипа Кедрова (1940), «Секыт зибет» («Важке іго») Кедра Мітрея (1929), «Вурысо бам» («Лице зі шрамом») Михайла Коновалова (1932). Петро Блінов в романі «Улэм потэ» («Жити хочеться») (1940) поставив проблему самовдосконалення особистості.
В 1920-ті роки народжується нарисова література, яка здійснила вплив на розповідь та направила її шлях вторгнення в соціальне життя і в той же час ілюстрації теорії класової боротьби, схематичних конфліктів та одноманітних рішень. Із загальною ідеологізацією та впровадженням соціалістичного реалізму література орієнтується на освоєння велико-масштабних жанрів — роману та циклу романів (дилогії, трилогії, тетралогії) — «Лöзя бесмен» («Лозинське поле») Григорія Медведєва, 1930—1936; «Лудзи шур дурын» («Біля річки Лудзінки») Трохима Архипова, 1945—1958; «Шудбур понна» («В ім'я щастя») Михайла Ляміна, 1950—1961; «Дыдыкъёс бус пöлы уг йыромо» («Голуби із шляху не збиваються») Семена Самсонова, 1961-1981; «Йыбыртты музъемлы» («Вклонися землі») Генріха Перевощикова, 1978—1986; «Вордиськем палъёсын» («В рідних краях») Гната Гаврилова, 1941-61. В 1920-1950-х роках публікуються історичні романи «Секыт зибет» («Важке іго») Кедра Мітрея, 1929; «Гаян» Михайла Коновалова, 1936; «Вуж Мултан» («Старий Мултан») Михайла Петрова, 1954, в яких поставлені проблеми національного пробудження удмуртів та назрівання революційних настроїв. Разом з тим в романах знайшли відображення надмірно соціологізовані погляди авторів та історію.
В 1950-1980-х роках, в основному через творчість Г.Красильникова, відбувається поворот до дослідження людських взаємовідносин, відтворюються яскраві національні характери. Досягає художньої досконалості розповідь — «Куиньмой чоже» («Очікування»), «Кошкисез мед кошкоз» («Той, що йде, нехай йде») Геннадія Красильникова, «Витетиез комната» («П'ята кімната»), «Чырс аръян» («Кислий ар'ян») Романа Валішина, «Дор» («Джерело») Петра Чернова. Жанрова система прози збагачується повістями з детективними та пригодницькими сюжетами — «Тугаськем бугор» («Нічний дзвінок»), «Вужер» («Тень»), «Выжыкыл öвöл та» («Це не казка») Семена Самсонова. На перший план виходять повісті та романи з повчальною проблематикою — «Öтьымтэ куно» («Незваний гість»), «Казак воргорон» («Вільний козак»), «Сизьылысен тулысозь» («От весни до осені») Петра Чернова, «Кырзамтэ кырзан» («Неспівана пісня») Григорія Данилова.
В 1980-1990-х роках створюється белетристична література, яка відображає різні сторони національного життя — повісті Кирила Ломагіна, Н.Куликова, Н.Білоногова, Семена Шихарева, романи Євгенія Самсонова, Олександра Волкова, Трохима Архипова, Семена Самсонова, документально-художня проза Леоніда Ємельянова, К.Куликова, Германа Ходирєва, Віктора Широбокова. В жанрах ліричних сповідань, кримінальної повісті, «повісті про дитинство» ведуть творчий пошук В'ячеслав Сергеєв, Олег Четкарьов, П.Куликов. Традиції В.Шукшина в замальовках сільських типів освоює Никвлад Самсонов.
Драматургія Перші п'єси, створені в кінці XIX століття та першій чверті XX століття носили повчально-дидактичний та агітаційно-просвітницький характер — «Той, що похмеляється», «Ловелас» Григорія Верещагіна, «Эн лушка» («Не кради») Івана Міхеєва, «Люгыт сюрес вылэ» («На світлу дорогу») Кузебая Герда, «Удмурт сюан» («Удмуртське весілля») Данила Майорова. В 1920-ті роки в їхньому дусі з'явилось близько 30 п'єс Марії Баженової, Є.Єфремова, О.Жомбо, Олександра Сугатова, Костянтина Яковлева, Михайла Тимашева. До рівня удмуртського читача адаптувались переклади п'єс Олександра Островського, Льва Толстого та інших. Своєрідну романтичну лінію в перші роки розвитку прози представляв Кедра Мітрей п'єсами «Эш Тэрек», «Идна батыр», «Калгись» («Подорожуючий»), «Обокат» («Адвокат»). В жанрі водевілю написана п'єса «Іванов» Михайла Тимашева. З реалістичними драмами виступили П.Соклов («Бугыръяськисьёс» — «Бунтуючі») та Михайло Петров («Батрак»).
Новий етап в розвитку драматургії настав з відкриттям Удмуртського драматичного театру в 1931 році. Його репертуар складався з п'єс, створених на злободенні теми, і п'єс, сюжети яких були тісно пов'язані з національною історією, звичаями та обрядами. Багато драм створювались в ході виконання соціального замовлення і тому один за одним слідували п'єси про долі жінки («Аннок», 1944, «Груня Тарасова», 1937 Гната Гаврилова), про проблеми інтелігенції («Чагыр синъёс» — «Блакитні очі» Гната Гаврилова, 1936), про героїв Громадянської війни («Азін» Гната Гаврилова, 1938). В драмах на сучасні теми розроблялись класові конфлікти, пов'язані з колективізацією, з'являлись живі характери, хоча не була взята схематичність розв'язок, яку мають п'єси-агітки 1920-х років. Найбільш життєздатною видалась драматургія, пов'язана з етнографічно-фольклорною та історичною основою («Кезьыт ошмес» — «Холодний ключ», 1936, «Камит Усманов» Гната Гаврилова, 1945, «Тыло вöсь» — «Вогняне моління» Василя Садовникова, 1938; «Зибет зурка» — «Іго здригується» Михайла Петрова, 1936).