Англосаксонський період — епоха в історії Великої Британії, що почалась у V столітті з висадки на Британських островах загонів англів, саксів та ютів та утворення англосаксонських держав і завершилась у XI столітті нормандським завоюванням країни.

Передісторія Англія, населена бриттами, була близько 400 років римською провінцією під ім'ям Британії. Коли римські легіони на початку V століття залишили Британію, її жителі не в силах були більше витримувати набіги своїх північних сусідів, піктів та скоттів: у 449 році вони закликали на допомогу, відповідно до легенди, ютів під проводом Хенгіста й Хорси, розбили піктів та скоттів, і їхні успіхи залучили до країни нові натовпи саксів, англів та ютів (див. англосакси). Це наповнення країни саксами поклало початок більш ніж столітній боротьбі між первісним кельтським населенням та іноземними прибульцями — боротьбі, з якої бритти, після наполегливого опору, вийшли пригніченими й частково були змушені шукати притулку в горах Уельсу та Корнуолла, де вони ще довго зберігали свою незалежність, частково переселились на сусідній півострів Франції, Арморику (нинішня Бретань). Героєм цієї національної боротьби кельтська легенда визнає короля Артура, який започаткував зразкове лицарське суспільство, відоме під назвою лицарів Круглого столу.

Гептархія

Завоювавши Англію, прибульці утворили не одну державу, а сім чи вісім (див. Гептархія):

Кент, зі столицею Кентербері, населений переважно ютами; Сассекс, або країна південних саксів; Вессекс, або країна західних саксів, головне місто — Вінчестер; Ессекс, або країна східних саксів; Нортумбрія, або країна на північ від річки Хамбер; Східна Англія, що поділялась на Норфолк (північний народ) та Саффолк (південний народ) Мерсія, у болотяній місцевості Лінкольншира, населена переважно англами.

Окрім того, на південному заході збереглись кілька володінь туземних князів, як Думнонія та Кумбрія (у місцевості нинішнього Уельсу).

До 600 року римсько-християнська просвіта робила вкрай мало успіхів у Британії, її постійно витісняли германсько-поганські елементи. Християнізація Англії почалась у Кенті після того, як король Етельберт, одружений з Бертою, дочкою франкського короля Хариберта, сам прийняв хрещення з рук св. Августина (597), що став першим архієпископом Кентерберійським. Невдовзі виникли зачатки християнської літератури, яка досягла високого ступеня розквіту в «Церковній історії народу англів» Беди Преподобного.

Утворення Англії

Починаючи з раннього IX століття, сім королівств гептархії стали дедалі більше підпадати під вплив Вессекса. Короля Вессексу Егберта (802—839) історики іноді вважають першим королем Англії. Онук Егберта, Альфред Великий (871—899), явився визволителем й засновником держави. Він першим з королів Вессексу почав називати себе королем Англії.

Напади данців і норманів

З 793 року почалось вторгнення вікінгів, відоміших в історії Англії під ім'ям данів. Вони навіть закріпились у Нортумбрії, Мерсії та Східній Англії. Альфред, перемігши данів, уклав з ними Ведморську угоду, зупинивши їх просування. Його син, Едуард Старший та онук, Етельстан, військовим та дипломатичним шляхами розширювали свої володіння, й Етельстан став першим реальним правителем усієї Англії.

Країна насолоджувалась зовнішнім миром до короля Етельреда II Нерозумного (978—1016), коли данці з іще більшою силою відновили свої напади. Країна занепала. У провінціях графи перетворили свої області у спадкові землі. Королю доводилось відкупатись від данців за великі гроші (так звані данські гроші), які стягувались у вигляді поземельного податку, та, попри це, величезні натовпи іноземців залишались у країні й захоплювали землі у провінціях. Щоб одразу позбавитись від непроханих гостей, Етельред зважився на вчинок, що вартував йому престолу. Він наказав перерізати у один день всіх данців, які оселились між англосаксами, призначивши для цього 13 листопада 1002 року (Різня у день св. Брайса). Кілька тисяч данців загинули у цій загальній різні; навіть їхніх дітей було побито варварським чином. Але цією жорстокістю Етельред накликав на себе помсту данського короля Свена, який з 1003—1006 років неодноразово прибував до Королівства Англія, спустошуючи одну область за одною. У 1007 році Етельред купив мир за величезну суму грошей, але вже наступного року Королівство Англія знову було спустошене данцями, й у 1013 році Свен підкорив весь острів. Етельред втік до свого шурина, герцога Нормандського; у 1014 році, по смерті Свена, вітан знову обрав Етельреда на трон, й він знову повернувся до Королівства Англія.

Коли Етельред помер 1016 року, Канут Великий, син Свена, заволодів Королівством Англія та одружився із вдовою Етельреда, Еммою. Його сини Гарольд Заяча лапа (1035—1040) і Хардекнуд (1040—1042) померли бездітними, й англійські вельможі посадили на престол сина Етельреда і Емми, Едуарда Сповідника (1042—1066). Він тривалий час переховувався при дворі нормандського герцога й тому виявляв особливу симпатію до своїх нормандських друзів, викликаючи проти себе невдоволення англійських вельмож. Спадок по собі він заповів нормандському герцогу Вільгельму, й хоч наступником Едуарда став граф Гарольд, Вільгельм висадився в Королівстві Англія із 7-тисячним військом. 14 жовтня 1066 року він розбив Гарольда поблизу Гастінгса, й тут же на полі бою проголосив себе королем Англії.

Соціальна структура

Селянство

Соціальну основу англосаксонського суспільства становили вільні селяни — керли. До VIII століття у джерелах не міститься згадок про наявність будь-якого значного прошарку залежних селян. Основу господарства вільного землероба становив земельний наділ, достатній для підтримання життя родини керла (гайда). Керл мав повну господарську самостійність на своєму наділі, не визначаючи жодного господаря, окрім короля. Вільні землероби несли ряд повинностей на користь держави: сплата продуктової ренти королю, особиста участь у національному ополченні — фірді, утримання мостів та замків. Англосаксонські селяни жили, в основному, у невеликих селищах, розташованих берегами річок, чи у окремих хуторах.

З плином часу земельні наділи керлів дробились між спадкоємцями та в умовах спустошувальних походів вікінгів й посилення фіскального тиску з боку держави (введення податку, що отримав назву «данські гроші») виявилось недостатнім для підтримання економічної самостійності керлів. Це призвело до переходу частини вільних селян під покровительство англосаксонської знаті та формування перших категорій залежного селянства (геніти, гебури, котсетли). Наприкінці англосаксонського періоду за збереження особистої свободи у більшості селян, вони опинились у підпорядкованому становищі, виконуючи роботи з обробки земель свого господаря та сплачуючи йому (а не королю) ренту. Тим не менше до нормандського завоювання прошарок вільних селян залишався досить значним (особливо у областях данського права).

Особливістю англосаксонського суспільства, що різко відрізняла його від інших співтовариств германського походження, була відносна слабкість родового начала. Хоч у «правдах» Іне й Етельберта міститься згадка про те, що у разі вбивства англосакса вергельд лягає на весь рід убивці, в цілому навіть ранні джерела не містять жодних характеристик роду. Родові зв'язки у англосаксів були значно слабшими, ніж у кельтських кланах Шотландії. В англосаксонському суспільстві родова приналежність суб'єкту права майже цілковито ігнорувалась.

Служиві люди і знать

Як і у інших германських народів, у англів, саксів та ютів, що переселились до Британії, існував прошарок знаті. Первинно це були служилі люди, що просунулись завдяки службі у королівській дружині. У VI—VIII століттях прошарок знаті в англосаксонських королівствах мав військовий характер і являв собою групу гезітів — королівських дружинників. Статус гезіта підкреслювався величиною вергельда, що сплачувався у разі його вбивства, — 1200 шилінгів, тобто у шість разів більше, ніж вергельд керла. У ранній період служила знать не мала спадкового характеру (за винятком Кента). Статус гезіта забезпечувався не його походженням, а близькістю до короля та місцем, яке він посідав у королівській адміністрації. Зазвичай гезіти призначались представниками короля до різних регіонів країни, де вони займались організацією виконання законів королівства, підтриманням порядку й очолювали місцеве ополчення — фірд.

Починаючи з VIII століття, назва «гезіт» для визначення члена військово-служилої знаті англосаксонських королівств поступово вийшла з ужитку. Йому на зміну прийшло слово «тен». Статус тенів пізнього періоду англосаксонської Британії залежав від їхнього положення у державній адміністрації та близькості до сеньйора. Верхівку прошарку тенів становили так звані «королівські тени», що займали посади при дворі короля, брали участь у королівському суді та представляли інтереси глави держави в англійських графствах. Тени IX—XI століть зберігали військовий характер своїх попередників, гезітів, й були зобов'язані брати участь у військових походах короля. Більш низький соціальний статус мали тени великих ерлів, які мали лише невеликі земельні володіння і за статком не сильно відрізнялись від верхівки вільного селянства. Велике значення мала практика здавання тенам у оренду частини земель великими англосаксонськими феодалами та церквою. У разі, якщо коштів тена не вистачало для несення служби, він міг скласти омаж сеньйору і, втративши частину особистої свободи, отримати грошове чи земельне утримання. Такий тип стосунків нагадував васально-ленні відносини класичного феодалізму, однак мав менш міцний характер: тен міг розірвати омаж і перейти на службу до іншого сеньйора, сеньйор не мав феодальної юрисдикції над своїми тенами.

Вищий прошарок англосаксонської знаті становили ерли — представники титулованої спадкової аристократії, що отримали від короля широкі земельні володіння і право управління кількома графствами країни. Титул ерла був скандинавського походження й проник до англосаксонської соціальної системи під час правління Канута Великого. Ерли користувались досить широкою владою у своїх землях, очолювали регіональне ополчення, головували в судах графств, стягували на свою користь частину прибутків від судочинства й міської торгівлі. Влада ерлів обмежувалась лише збереженням у графствах королівської адміністрації у особі шерифів, а також правом короля на скликання служилих людей ерлів до власного війська. Найсамостійнішими були ерли Нортумбрії, які правили у цій провінції фактично незалежно від короля.

Міста

Міста в англосаксонській Британії виникли відносно пізно. До середини IX століття напевне можна казати про міські поселення, що склались, лише стосовно Кентербері та Рочестера, де вже виникли перші торгові гільдії. У решті областей Англії поява системи міст належить до часу початку скандинавських вторгнень. За вказівкою короля Альфреда у всіх частинах країни почали зводитись укріплення навколо регіональних торгових центрів для захисту від набігів данців. У регіонах, що опинились під владою вікінгів, також різко прискорився розвиток міст і торгівлі (Йорк, Данелаг, Норідж).

Типове пізньо-англосаксонське місто було центром місцевої торгівлі й карбування монет, було оточено дерев'яними стінами чи земляним валом та поділявся на частини, огороджені частоколом. Навколо міста розташовувались поля й луки, що перебували у спільному володінні верхівки міщан. Міські поселення зберігали аграрний характер, однак головною рушійною силою їхнього розвитку стала торгівля. Вже Едвард Старший заборонив торгові операції поза стінами міст. Більшість міст було засновано на королівських землях, однак існували також центри, засновані великими аристократами. У останніх частина прибутків (зазвичай, третина) стягувалась не на користь короля, а на користь сеньйора. Містяни були, в основному, особисто вільними й несли звичайні обов'язки на користь короля (продуктова рента, участь в ополченні), а також сплачували йому відсоток з торгових операцій. У містах проживали також деякі тени, а також залежні люди великих магнатів.