Полонна () — теперішній присілок, а колись стародавнє лемківське село в гміні Буківсько Сяноцького повіту в Підкарпатському воєводстві (раніше — Львівському воєводстві) Республіки Польща.
Полонна лежала на полонині північного схилу Карпат, у Нижньому Бескиді. Українське населення виселено у другій половині 1940-х pp. Станом на 2006 р. населення складає 20 осіб.
Географія Давнє українське село Полонна, що на Сяніччині, розташоване на північному узбережжі Нижнього Бескиду, де зливається кілька струмочків у річку Полонку, а та спливає у річку Ославу. Село знаходиться на висоті 450 м над рівнем моря; оточене невеликими горами, найвища з яких — Репідський Верх (706 м), що на півдні, й дещо нижча на півночі — Високий Ліс (649 м). Третя за висотою (570 м) лежить на сході, й найменша на заході — Кругла (482 м). За своїм площею, що охоплює майже 19 квадратних кілометрів, Полонна є одним з найбільших поселень у районі.
Назва Ймовірно, що назва села походить від назви тутешньої річки Полонки, хоч є думка, що цю назву взято від слова полонина, яке означає міжгірську низину, саме таку, у якій воно лежить.
Історія Історичні записки вказують, що село було засноване за волоським правом поселення, а перші згадки про його існування походять з початку XV століття. Але, можливо, воно виникло раніше, себто в період, коли Сяніччина належала до Галицького князівства, оскільки його назва має український родовід. Від початку свого існування, воно було приватною власністю, а його управителі часто мінялися і в селі не жили. Прижився тут лише рід Трусколяських, який володів селом аж до початку ХХ ст., коли перепродав своє майно греко-католицькому священникові із Сяніка о. Омеляну Константиновичу.
Уже в ранній період Полонна мала фортечний двір з оборонним валом, а також дерев'яну церкву, яку потім спалили татари разом з мешканцями та їхнім священником. Згодом на її місці поставлено муровану каплицю, яка служила вірянам аж до 1790 р., коли за сприянням тодішнього власника села, Антонія Трусколяського споруджено нову муровану церкву з гробницею й окружним кам'яним муром. З часом збудовано й муровану дзвіницю та муроване приходство з господарськими будинками, а парафію наділено 74-ма гектарами ґрунту. Водночас розбудовувалось і село, яке за зразком гірських поселень розділилось на горішню й нижню частини, посередині яких розташувались: церква й каплиця, двір і школа, та домівка й корчма. До початку Другої світової війни в селі було 200 хат і проживало понад 1300 українських жителів, а поруч з ними три єврейські, одна польська й одна циганська сім'ї.
В літературі публіцистичній, а деколи й популярно-науковій, Полонну вважають лемківським селом, бо воно лежить на західному боці річки Ослава, яку зазвичай вважають лемківсько-бойківським кордоном; але з такою тезою погоджуються не всі дослідники. Зокрема не згоден визначний етнограф і відомий лемкознавець Роман Рейнфусс. На його думку село Полонна, а поряд з ним Куляшне, Височани, Кам'яне, Карликів, Петрова Воля, Токарня та Прибишів є ані лемківськими, ані бойківськими селами; по суті, це окремий анклав поселень, які швидше схожі на долинян; тобто невелику етнічну групу, що межує з ними на північному сході. Таку думку поділяє й авторитетний дослідник українських говірок у Польщі Михайло Лесів, який вбачає тут ще й мовну відмінність, а зокрема відмінність наголосу слів; у лемків наголос постійний, завжди на другому складі слів від кінця; тим часом у говірках названих поселень наголос вільний, як у загальній українській мові. Отже, Полонна не є лемківським селом, і саме таким вважають і його мешканці, які лемками себе не рахують.
На зламі ХІХ і ХХ століть, по всіх українських землях, а зокрема в Галичині, йшов процес національного відродження, а водночас занепадав рух москвофільський. Тому нічого дивного, що цей процес дуже хвилював царську владу, яка чекала нагоди, щоб якимсь чином цей процес припинити. Така нагода з'явилась, коли вибухла Перша світова війна, а саме коли Росія захопила Галичину. Ось тепер, царський режим згортав усе, що було українське; особливо тутешню інтелігенцію й греко-католицьке духовенство, а відтак нав'язував свої імперські ідеї. До оцього антиукраїнського наступу зразу приєднались місцеві москвофіли; вони вітали царські війська з церковними почестями наче визволителів, а юних земляків, що служили в австрійській армії закликали переходити в армію російську. Однак їхні заклики не мали відгуку, бо царський окупант свободи не приніс, та ще й став жорстоким гнобителем.
Нелегкою була доля й тих українців, що проживали під австрійським режимом. Щоправда, тут переслідували їх не за українство, а за нав'язувані їм польськими аґентами проросійські симпатії, за які влада заганяла їх у концтабір у Талергофі. Ось таким чином попав туди й полонський дяк Яків Ананевич, відомий громадський діяч і присяжний районного суду у місті Буківсько, якого згорнули разом з двома місцевими москвофілами, а саме: вчителем Костянтином Гриняком і парохом Володимиром Заяцьом.
Під час першої світової війни у «Січові Стрільці» пішло чимало полонських юнаків: Іван Гойсан, Ілько Демчур та Іван Цалинський.
1918 Село Полонна належало до складу: Команецька Республіка/( Команчанська Республіка Вислоцька Республіка, Східно-Ле́мківська Респу́бліка) — державне утворення, що об'єднало під гаслом єдиної української національної та державної ідеї 35 лемківських села, але була ліквідована через 3 місяці після свого утворення.
Суспільно-національне відродження Новий польський режим від перших днів свого існування різко переслідував українських активістів, але доволі прихильно ставився до москвофілів, тому нічого дивного, що вони скоро стали його союзниками. Не інакше було і в Полонні, де місцеві москвофіли, які повернули з Талергофу, рішуче виступили проти українського відродження. Вони переконували мешканців, що русини вірою та кров'ю споріднені брати великоросів і тому творення українських організацій вважали недоцільним. Однак їм вдалося звабити лише кількох селян, серед яких були: Іван Кутен (Мирдак), Михайло Лозик (Рідуш), Олексій Пилат і Андрій Старошак. Отже вони підтримки тут не мали, та ще й несподівано втратили свій провід, бо нагло помер їхній лідер Гриняк, а його соратник, о. Заяць трагічно загинув, коли долав возом річку Сянічок. Таким чином, тут прийшли нові управителі; а саме вчителька Ярослава Павлюк і парох о. Володимир Колинський. Як нові управителі, вони зразу влилися в громадську діяльність і невдовзі стали місцевими лідерами. Незабаром до них приєднався новий активіст, а саме — випускник загальноосвітніх курсів у Перемишлі Олексій Галущак. За його ініціативою наприкінці 1925 засновано церковний хор і діловий кооператив «Надія», а згодом громадську світлицю й читальню, де крім різних книжок, були й такі часописи, як: «Батьківщина», «Діло», «Зоря», «Надія», «Новий Приятель» і «Новий Час». Дуже активно діяли: дитяча бібліотека й дитячий музичний ансамбль під керівництвом о. Володимира Гайдука, та ще й танцювально-хоровий колектив, яким керував маєстро Бойко з Буківська. Поруч з культурно-освітньою діяльністю велись і практичні курси, а саме: курси вишивання, трикотажу й куховарства. Село мало також свою кооперативну крамницю, якою завідував Олексій Галущак.
Суспільно-культурний розвиток села, а особливо його національне відродження, не було до вподоби владі. Не раділи й москвофіли, тому охоче зводили наклепи на громадських діячів, яких потім влада залякувала та нав'язувала їм спровоковані штрафи й судові процеси. Саме такі негаразди виникли після виборів до сейму у 1928 р., коли український кандидат Василь Попадинський набрав тут 72 % голосів. От і за це, влада мстила активістам, а з другого боку заманювала молодь польським етносом. Розраховуючи на підтримку своїх прихильників влада задумала заснувати в селі пропольську парамілітарну організацію «Стшелци», комендантом якої мав стати місцевий контрабандист Іван Гойсан в обмін за толерантне ставлення влади до його нелегального бізнесу. Отож, установчі збори мали пройти на початку літа 1930. Але молоді активісти, себто: Олексій Галущак, Дмитро Крияк і Степан Ананевич провели агітаційну роботу проти такої акції; а відтак скликали молодіжні збори й вирішили створити власну організацію. Унаслідок обдуманих заходів акція «Стшелци» провалилась, а в Полонні виникла своя молодіжна спілка «Луг», яка під керівництвом Дмитра Кряка почала активну культурно-освітню роботу. Саме за її ініціативою та фінансовою підтримкою «Просвіти» в селі щороку відбувались весняні Шевченківські концерти і популярні осінні фестини.
Тим часом наближався 1935 рік, а з ним чергові вибори до сейму. Отож владна структура почала агітацію за свого кандидата, якого підтримав і сам Стефан Макух — відомий комуніст і соратник «русинських хліборобів» із села Туринське. Він приїхав до Полонни і особисто умовляв жителів голосувати за провладного кандидата. Але вони знехтували його закликом і проголосували за українського кандидата, який набрав понад 80 % голосів.
Провал акції «Стшелци» й поразка провладного кандидата спричинили подальші політичні репресії. Їх першою жертвою стала популярна вчителька Яарослава Павлюк, яку за доносами місцевого москвофіла Івана Кутена відправили звідси в невідомому напрямку. Відтак на її місце призначили польського вчителя Юзефа Кравчика, а згодом ще дві інші польськомовні вчительки: Яніну Рибак та Євгенію Рембіш, і таким чином в селі не стало українського вчителя. Але владі не було цього достатньо і тепер взялася за о. Володимира Гайдука, який совісно виконував свою душпастирську місію, а водночас вів успішну громадську діяльність. Його популярність і суспільна активність дуже дратували владу, тому вона й вирішила його прибрати. Отож, незабаром його обвинуватили в ширенні українського націоналізму, бо розповсюджував українські дитячі журнали: «Дзвіночок» і «Світанок». Саме й за це його подали в суд. Але в суді справа провалилась, проте влада не заспокоїлась і почала пароху готувати нову пастку. Привід знайшовся, коли було створено Апостольську адміністрацію Лемківщини, до якої приєднано й Полонну. З тої нагоди, новий екзарх о. д-р Василь Масцюх наказав проголосити по церквах своє пастирське послання, яке за змістом було москвофільським і пропольським. Отже нічого дивного, що полонські віряни покинули храм, коли це послання зачитував о. Гайдук. І саме непокора вірних стала приводом його відставки і призначення нового пастиря о. Володимира Дубляницю, який був байдужим до національних справ і швидше цікавився розвагами, ніж громадськими справами; тому його і не дуже тут поважали.
Слідкуючи за місцевими активістами, режим водночас шукав нових соратників, бо ізольовані громадою москвофіли не були ефективними. Отож влада використовувала різні засоби, щоб звабити нових надійних союзників. Спостерігаючи за її інтригами, громада помітила, що до таких жителів села, як Іван Гойсан, Дмитро Ксьондз, Іван Мицьо та Тимотей Мицьо режим ставився толерантно, а навіть прихильно. Тому селянам було незрозуміло, чому Іван Гойсан безкарно міг займатися контрабандою і яким чином Івану Мицьо вдалося отримати державну посаду дорожника.