Придністро́вська війна́ (; ) — військовий конфлікт, що виник на початку 1990-х між Республікою Молдова та самопроголошеною Придністровською Молдавською Республікою, підтриманою Росією. Пік протистояння припав на березень—липень 1992 року, коли між сторонами виникло збройне протистояння за активної участі регулярних підрозділів 14-ї армії Збройних сил РФ, яке завершилось підписанням мирної угоди (21 липня 1992). Конфлікт досі не вирішений, та з того часу перейшов у фазу холодного протистояння, економічних санкцій.

Бойові дії посилилися 1 березня 1992 року і, чергуючись із тимчасовим припиненням вогню, тривали протягом весни та початку літа 1992 року, поки 21 липня 1992 року не було оголошено припинення вогню. Цей військовий конфлікт також називають молдовсько-російською війною () у Молдові та Румунії. Серед українських добровольців її називають «Війною на річці» або «Черешнева війна», оскільки велася у садах черешні від часу цвітіння до достигання плодів.

Передумови

Історичні причини Історично Придністров'я входило до складу Речі Посполитої та Гетьманщини, із кінця XVIII століття опинилося на південно-західних околицях Подільської та Херсонської губерній Російської імперії. До радянської окупації Бессарабії та Північної Буковини та створення Молдавської РСР у 1940 році Бессарабська частина Молдови, тобто частина, що розташована на захід від річки Дністер, входила до складу Румунського королівства (1918—1940). Пакт Молотова — Ріббентропа між Радянським Союзом і Третім Рейхом, що призвів до подій 1940 р., пізніше був денонсований сучасною Молдовою, яка оголосила його «недійсним» у своїй Декларації незалежности в 1991 р. Однак після розпаду Радянського Союзу територіальні зміни, що виникли в результаті цього, залишилися на місці.

До створення Молдавської РСР сучасне Придністров'я входило до складу Української РСР, як автономна республіка, яка називалася Молдавською АРСР, зі столицею в Тирасполі (1924—1940). Це трохи більше десятої частини території Молдови.

Політичні причини Наприкінці 1980-х рр. етнонаціональне крило молдовської еліти мало за мету здобути в ході Перебудови якомога більше автономії для республіки від союзного центру — аж до незалежности Молдови. При цьому місцеві керівники бажали зберегти цілісність республіки та створити нову національну ідентичність громадян. Важливим фактором формування (або відновлення) молдовської ідентичности було зближення Молдови із етнічно, мовно та історично близькою Румунією.

Придністровсько-молдавська еліта формувалася не так за етнонаціональними ознаками, як за наближеністю до радянської номенклатури (багато керівників підприємств Придністров'я були росіянами або українцями), тому відчувала залежність від Москви та не бажала розривати економічних зв'язків із нею. Зрештою, промисловий комплекс Придністров'я було розраховано насамперед на ринки УРСР та РРФСР. Таким чином, придністровські керівники не підтримали курс, який було взято владою МРСР. Натомість їхньою метою стало недопущення «румунізації» Придністров'я, збереження його економічних та політичних зв'язків із СРСР.

Важливим фактором розвитку конфлікту стала присутність у Придністров'ї 14-ї радянської (пізніше — російської) армії. Вона стала захисником інтересів місцевої еліти та проросійського прошарку регіону в ході конфлікту, що починався. Багато в чому присутність регулярних російських військ завадила молдовській владі реалізувати силовий сценарій розв'язання конфлікту. 1992 року командування армією було доручено генералу Олександру Лебедю.

Етнічні причини Етнічний склад населення Придністров'я історично був мішаним, більше українським на півночі та румуномовним на півдні, із урбанізацією збільшилася частка російського населення. Натомість населення решти Молдови більш однорідне, воно в більшості користується румунською мовою. Саме мовна та етнічна відмінності стали головними передумовами для швидкої ескалації конфлікту. Перепис 1939Перепис 1989Перепис 2004Перепис 2015 Молдовани39.6 %40.0 %31.9 %33.2 % Українці32.1 %28.3 %28.8 %26.7 % Росіяни14.7 %25.4 %30.4 %33.8 %інші13.6 %6.3 %8.9 %6.3 %

Військова сила

До 1992 року в Молдові були війська підпорядковані Міністерству внутрішніх справ. 17 березня 1992 року вони почали набирати війська для новоствореного Міністерства оборони. Станом на липень 1992 року загальна чисельність молдовських військ оцінювалася в 25 000–35 000 осіб, включаючи призваних офіцерів поліції, призовників, резервістів і добровольців, особливо з молдовських населених пунктів поблизу зони конфлікту.

На додаток до радянської зброї, успадкованої після здобуття незалежності, Молдова також отримала зброю від Румунії.Arms and Ethnic Conflict, John Sislin, Frederic S. Pearson (Rowman & Littlefield, 2001), p. 99, Румунія також направила військових радників і добровольців на допомогу Молдові під час війни.

Водночас російська 14-а гвардійська армія на території Молдови налічувала близько 14 тис. професійних солдатів. Влада ПМР мала 9 тис. міліціонерів, підготовлених і озброєних офіцерами 14-ї армії. Добровольці приїхали з Російської Федерації: ряд донських, кубанських, оренбурзьких, сибірських та місцевих придністровських чорноморських козаків приєдналися до боротьби разом з сепаратистами. Через нерегулярний склад сил чисельність військ ПМР є спірною, але вважається, що протягом березня вона налічувала близько 12 тис.Евгений Норин. Под знаменами демократии. С. 51

Сили 14-ї армії, дислоковані в Придністров'ї, воювали разом із силами ПМР і від їх імені.Vahl, Marius. Borderland Europe: Transforming Transnistria? Centre for European Political Studies, October 2001.Analysis of the Transnistrian Conflict «Human Rights and Russian Military Involvement in the „Near Abroad“» Human Rights Watch December. 1993 Значну частину особового складу російської 14-ї армії становили місцеві призовники та офіцери, які отримали місцеве проживання. Підрозділи ПМР змогли озброїтися зброєю, взятою із складів колишньої 14-ї армії. Російські війська вирішили не протистояти підрозділам ПМР, які прийшли на допомогу з армійських запасів; Навпаки, у багатьох випадках вони допомагали військам ПМР озброїтися, передаючи їм зброю та відкриваючи їм склади боєприпасів.

У грудні 1991 року влада Молдови заарештувала генерал-лейтенанта Яковлєва на території України, звинувативши його в допомозі військам ПМР озброїтися, використовуючи запаси озброєння 14-ї армії. На той час генерал Яковлєв одночасно був і командувачем 14-ї армії, і «начальником Управління національної оборони і безпеки» ПМР. Уряд Росії заступився перед урядом Молдови, щоб добитися звільнення генерала Яковлєва в обмін на 26 поліцейських, затриманих силами ПМР на початку боїв у Дубоссарах.

5 квітня 1992 року віце-президент Російської Федерації Олександр Руцькой у промові перед 5000 людей у Тирасполі закликав народ Придністров'я здобути свою незалежність.

Хронологія

1989—1992

В цей період відбулася консолідація двох еліт — з одного боку консервативної придністровської, орієнтованої на збереження СРСР та економічних зв'язків із Росією та Україною; з іншого — націоналістичної молдовської, що прагнула незалежности Молдови та її приєднання до Румунії. Приводом для конфлікту та основним засобом мобілізації суспільної підтримки в Придністров'ї стало мовне питання.

2 вересня 1990 року було проголошено «Придністровську Молдавську Республіку». 25 серпня 1991 року було оголошено про її незалежність. Після початкової спроби сил та «війни декретів», сторони звернулись до зовнішньої підтримки. Молдовська влада шукала її в Бухаресті, придністровська — в Москві та Києві. ПМР розраховувала підписати новий союзний договір, проєкт якого розробляли 1991 року, як окремий суб'єкт СРСР. Однак, після провалу ДКНС в серпні 1991 року, надії ПМР на підтримку радянської номенклатури було поховано. 27 серпня парламент Республіки Молдова прийняв декларацію про незалежність, включно із територію на лівому березі Дністра. Молдовський парламент звернувся до уряду СРСР з вимогою «розпочати переговори з урядом Придністров'я з метою припинення нелегальної окупації території Республіки Молдова і негайного виведення радянських військ».

28 серпня 1991 року лідер самопроголошеної республіки відвідав Київ, проте 29 серпня молдовські спецпідрозділи заарештували його в Києві, після чого Смирнова відправили в кишинівську тюрму (1 жовтня того ж року Смирнова звільнили).

З цього часу в конфлікт втрутилася 14-та радянська (з 1992 року — російська) армія, розміщена в Придністров'ї. Вона була найпотужнішою у військовому розумінні силою конфлікту і виступила на боці ПМР. За допомогою озброєння 14 армії придністровська влада здійснила «повзучий путч», фактично захопивши владу на лівому березі Дністра. У відповідь на такі дії, 28 березня 1992 року Республіка Молдова оголосила запровадження надзвичайного стану в країні. Конфлікт перейшов у фазу відкритого озброєного протистояння.

Березень — липень 1992 Збройні сили Молдови здійснили спробу розгромити військові формування в Придністров'ї та встановити суверенітет Республіки Молдова над цією територією. Однак, співвідношення сил було не на користь молдовської армії. Загони ПМР мали у власному розпорядженні важку зброю 14-ї російської армії, в той час як молдовські війська взагалі майже не мали важкої зброї. Отож, їхній наступ було швидко зупинено; лінія фронту стабілізувалася.

В районі міста Дубоссари під артилерійський вогонь молдовських сил потрапили частини 14-ї армії РФ, керівництво якої заявило, що буде змушене наступного разу відповідати вогнем. У результаті цього 9 червня було досягнуто домовлености про припинення вогню. Пізніше, в липні, збройні загони ПМР здійснили рейд на правий берег та заблокували в Бендерах загони молдовської поліції, на що Молдова відповіла наступом.

Бій за Бендери став найбільшою битвою впродовж всього конфлікту. Загальна кількість загиблих перевищила 600 чоловік, кількість біженців перевищила 80 тисяч. Наступ молдовських військ був безсилим проти підтриманих російськими танками придністровських загонів.

22 та 26 червня відбулося бойове застосування МіГ-29 ВПС Молдови, який був збитий ППО 14-ї армії РФ. Молдовське керівництво розпочало пошук мирних рішень. 21 липня 1992 року в Москві між президентом Республіки Молдова Мірчею Снеґуром та президентом Російської Федерації Борисом Єльциним у присутності лідера Придністров'я Ігоря Смирнова було підписано Угоду про принципи врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова.

Після липня 1992 Після підписання мирної угоди 21 липня 1992 конфлікт перебуває у стадії деескалації та врегулювання. Сторони погодилися на двосторонні заходи із відведення збройних формувань з обох сторін за лінію протистояння, створення буферної зони, розміщення спеціальної комісії та спільних миротворчих сил, до складу яких увійшли військові контингенти від Придністровської Молдовської Республіки, Республіки Молдова, Російської Федерації та 10 військових спостерігачів від України.

За домовленостями 1992 року, було гарантовано нейтралітет 14-ї армії в конфлікті. Сторони визнали одночасно територіальну цілісність Молдови та право Придністров'я «самостійно вирішувати власну долю» в разі змін державного статусу Молдови. Тут ідеться про імовірне приєднання Молдови до Румунії, ідея якого існувала в 1990-х роках. Такий компроміс виявився нестабільним, і 1994 року ОБСЄ розробила та запропонувала сторонам новий план, за яким Придністров'ю було гарантовано широкі права автономії.