Протести, що почалися у травні 1968 року і охопили всю Францію, тривали сім тижнів у вигляді демонстрацій, загальних страйків, а також захоплення університетів та фабрик. Ці події стали відомі під назвою Травень 68 (). Протести були спрямовані за соціальні зміни в країні та проти влади президента Шарля де Голля. Протягом цього часу країна спостерігала найбільший страйк, який, розпочавшись із серії студентських протестів, призвів до майже повної зупинки економіки. Протягом двох тижнів у ньому взяли участь одинадцять мільйонів робітників. Це майже спричинило колапс уряду президента. Менше ніж через рік де Голль після референдуму щодо реорганізації парламенту вирішив подати у відставку.
Основні події відбувалися у Парижі, у інших містах мали місце акції підтримки. Відбувалися різноманітні демонстрації, страйки, також французи вдавалися до силових дій (спалювали автомобілі, трощили вітрини магазинів). Вони вимагали соціальних змін, протестували проти сучасного споживацького та технічного суспільства, та зайняли ліві позиції, протилежні до авторитаризму та західного капіталізмуDe Gaulle, телевізійний виступ 7 червня, 1968. Цитується René Viénet (1968) у Enragés et situationnistes dans le mouvement des occupations (Paris: Gallimard). Метою протесту було також послаблення режиму де Голля, часом навіть висувалися вимоги щодо його відставки.
Дехто вважав події шансом змінити «старе суспільство» та традиційну мораль, акцентуючи увагу на освітній системі та проблемі зайнятості.
Ідеологічне підґрунтя Учасники подій «Травня 1968» року сповідували різні, часом абсолютно протилежні ідеї : марксизму-ленінізму (крайній марксизм, коли передбачається повалення капіталістичного ладу і побудова комуністичного суспільства, опір на пролетаріат), маоїзму (відгалуження марксизму, побудований на основі марксизму-ленінізму, опір на селянство), анархізму (передбачає знищення державної влади), троцькізму (відгалуження марксизму, передбачає перманенту революцію (невпинна і безперервна революція до остаточної перемоги)), антиавторитаризму (зародився саме під час «Травня 68», виступ проти авторитаризму — зосередження влади в руках однієї чи кількох осіб), гедонізму (передбачає життя заради задоволення). Політолог Р. М. Ключник вважає травневі події у Франції проявом аксіологічної міжгенераційної кризи.
Через те, що протестуючі сповідували комуністичні, соціалістичні ідеї, використовувався червоний прапор, в СРСР ці події отримали відповідну назву, бо символом комуністичного ладу є саме червоний колір. У французькій та інших європейських мовах ці події найчастіше називають «Травень 68».
Передумови «травня»
Політична ситуація Франція в 1960-і була парламентською республікою, особливістю якої були розширені повноваження президента. При владі були голлісти («Об'єднання на підтримку республіки» — їх партія, яка була створена 1958 року, складала основу парламенту). Фактично реальна влада з 1958 року була в руках президента Шарля де Голля (обраний 1958 року). Суспільство перебувало під його «батьківським» наглядом, засоби масової інформації — телебачення та радіо — під жорстким державним контролемОлена Ящук-Коде Плоди Травня-68 // Главред. — 2008.. Молодь натомість хотіла свободи, не бажала жити «за правилами більшості», що і стало причиною її виступів.
Економіка Франції у 1960-ті Франція на той час була капіталістичною країною, в якій існувала ринкова економіка. Економіка стрімко розвивалася і зростала, відбулось перетворення в сучасну індустріальну державу. Завершилася модернізація сільського господарства: селянин став фермером і Франція стала найбільшим експортером сільськогосподарської продукції в ЄвропіФранція — Всесвітня історія ХХ століття. Це був час апогею «Славетного тридцятиліття» (період 1946–1975 років). Внаслідок цього рівень життя у Франції став одним із найвищих в світі, в країні сформувалося споживацьке суспільство. Також це був період «бебі-буму», і як наслідок, станом на 1968 році у Франції 1/3 населення мала вік до 20 років. Існувала справжня молодіжна культура з притаманними лише їй ознаками: музикою, одягом, прагненням більшої свободи. Але були й негативні фактори. На початку 1968 року у Франції було 500 тисяч безробітних, серед них половина мали вік до 25 роківhttp://ataka-zine.narod.ru/Zabit_1968.htm Забыть 1968-й?. 2 мільйони робітників отримували зарплату в розмірі мінімального рівня гарантованої оплати праці (більшість з них — заводські робітники, жінки та емігранти)http://democratia2.ru/group/f7eac240-c17b-4bb5-a7dc-4aa2d1da2799/content Майские параллели. Внаслідок модернізації сільського господарства і розвитку виробництва відбувалася урбанізація. Продовжувала існувати застаріла система вищої освіти: 80% усіх студентів навчалося на гуманітарних факультетах і лише 20% — на технічних. Тільки п'ята частина студентів отримувала державну стипендію. Існувала соціальна нерівність між жінками і чоловіками (зарплата жінки становила приблизно 66% від зарплати чоловіка, главою родини юридично був батько, а до 1965 року одружені жінки прирівнювалась за правами до неповнолітніх).
Чому ж виник «Травень 68»
Патрік Ромпан дає три можливі підходи для пояснення «Травня 1968». По-перше: це період, коли розіграється три кризи: студентська, соціальна і політична. По-друге, з соціологічної точки зору, 1968 рік є епіцентром соціально-культурних змін, які тривали кілька років — з кінця алжирської війни до першої нафтової кризи (1962–1973 рр.). І третій підхід, політичний, «червоного забарвлення»: він збігається з періодом війни у В'єтнамі (1965–1975 рр.) та масовими протестами в багатьох країнах світу.
Ще з 1967 року було видно, що невдоволення серед студентів почало стрімко зростати, яких не влаштовувала жорстка дисципліна в студмістечках, вищість професорів, застарілість вищої школи . 75% студентів не складали випускних іспитів, щороку число безробітньої молоді зростало. Бажання більшої свободи дій наростало... Покотилася хвиля студентських мітингів, серед яких мало місце і зібрання в пам'ять Че Гевари, також вони вдавалися й до інших форм протесту, наприклад, відмовилися здавати іспит з психології через так звану «потворну примітивність» курсу.
Приводом до початку протестів стало закриття університету Нантер 2 травня. Це сталося після того, як 30 квітня 1968 року 8 лідерів студентів були оголошені у розшук у зв'язку з інцидентом, що трапився раніше в університеті («підбурювання до насильства»). Цей інцидент був пов'язаний з неоанархістським «рухом 22 березня», коли студенти захопили адміністративний корпус Нантеру, вимагаючи звільнення 6 своїх товаришів, які 20 березня напали на французьке представництво «Американ Експрес», де висловили свій протест проти війни у В'єтнамі. Влада вирішила виявити «призвідників» і нагнали в Нантеру поліцейських агентів. Студенти сфотографували їх і влаштували спеціальну виставку фотографій. Поліція намагалась закрити виставку, але студенти вибили поліцейських з університетських приміщень — це і було розцінене як «підбурювання до насильства».
Перебіг протестів
3 травня студенти-активісти Сорбонни, члени «Руху університетських дій» (група формально була створена 29 травня, але сформувалася вже під час «травня», до якої також входили представники бунтівних студентів Італії, ФРН, Бельгії, Західного Берліна і Іспанії, зокрема один із лідерів «травня», відомий серед молоді анархіст Даніель Кон-Бендіт, якого за неординарність і активність прозвали «Рудим Дені») вийшли на демонстрацію, яка й стала початком «Травня 68». У відповідь ректор Сорбонни скасував заняття в університеті і викликав поліцію. Згодом в Латинському кварталі відбулася бійка між студентами, які нічого не очікували, й поліцейськими, які застосували кийки і гранати зі сльозогінним газом, пакували демонстрантів у машини. Під вечір все стихло. Результатом було 596 затриманих, сотні поранених.
4 травня закрили Сорбонну. Також у цей і наступний день паризький суд зачитав вирок 13 студентам.
До організації долучалися все нові організації, зокрема «Молоді комуністи-революціонери», «Національний союз студентів Франції», який закликав усіх студентів і ліцеїстів до безстрокового страйку.
6 травня 20 тисяч демонстрантів чітко вимагали звільнення засуджених протестуючих, відкриття університету, відставки ректора Сорбонни та міністра освіти, припинення поліцейського насилля. Населення підтримало їх, вітало оплесками. Але в Латинському кварталі колону раптово атакували 6 тисяч поліцейських. Почали з'являтися барикади, студенти розколупали бруківку і розібрали огорожу сусідньої церкви. Молодь все прибувала й прибувала, лише о 2 ночі поліцейські розігнали розгнівану молодь. Вже було поранено 600 осіб, 421 заарештували.
Незважаючи на те, що ступінь організованості студентів був незначним, часто їх вимоги були протилежними одна до іншої, але протест підтримали всі вищі навчальні заклади Парижаhttp://vpered.wordpress.com/2009/11/18/in-memoriam-anno-1968/ Олександр Тарасов «In memoriam anno 1968». На вулиці Парижа вийшли 50 тисяч студентів, були висунуті вимоги вивести поліції з території Сорбонни, демократизувати вищу школу. Демонстрації підтримки пройшли також у Бордо, Руані, Тулузі, Страсбурзі, Ґреноблі і Діжоні. Про свою підтримку оголосили профспілки викладачів, Влада ж у свою чергу оголосила про відрахування з Сорбонни всіх страйкарів, а увечері поліція знову напала у Латинському кварталі.
8 травня Шарль де Голль заявив, що не підтримує протести, не поступиться перед насильством. Згодом вилетів до Баден-Бадена, щоб порадитися із військовими. Підтримку протесту виголосили представники французької інтелігенції, зокрема лауреати Нобелівської премії.
В ніч 10 на 11 травня відбулася «Ніч барикад» — барикадні бої між студентами та поліцейськими. Двадцятитисячна студентська демонстрація намагалася пройти на Правий берег, аби дістатися Міністерства юстиції та Управління телебачення, але дорогу їм перегородили поліцейські. Студенти відійшли, але на бульварі Сен-Мішель вони знову наткнулися на правоохоронні органи. Почали з'являтися барикади (близько 60).
11 травня опозиційні партії вимагали скликання Національного Віче, а Жорж Помпіду (тодішній прем'єр-міністр) пообіцяв відкрити Сорбонну 13 травня, переглянути справи засуджених студентів та відмінити локаут. Але спинити хвилю протестів, яка вже набрала достатньо сили, йому не вдалося…
13 травня відбувся 24-годинний страйк, у якому брали участь близько 10 мільйонів робітників, що становило на той час близько дві третини усієї робочої сили. Грандіозна восьмистатисячна демонстрація відбулася в Парижі, після якої студентство захопило Сорбонну. В Ліоні на вулиці вийшло 60 тисяч, в Марселі — 50, також студентами було захоплено Стазбурзький університет.
З 14 травня захоплення робітниками підприємств стало звичною справою, там, де підприємства не захоплювали, їхні робітники просто оголошували страйк.
15 травня студенти захопили театр «Одеон» і перетворили його на відкритий дискусійний клуб.
Станом на 17 травня вже було захоплено біля п'ятдесяти великих підприємств.
18 травня в країну повернувся де Голль.
Станом на 20 травня постійно страйкувало вже понад 10 мільйонів робітників, на заводах виникали автономні угрупування.
21 та 22 травня на Національних Зборах обговорювалося питання про недовіру Уряду, але для оголошення недовіри не вистачило 1 голосу. Також 22 травня влада вирішує вислати з Франції Кон-Бендіта. але у відповідь студенти влаштовують в ніч з 23 на 24 травня в Латинському кварталі «ніч гніву», повторно провівши барикадні бої. Зайнялась Паризька біржа.
24 травня де Голль виступає із зверненням провести референдум про залучення робітників до управління підприємствами (пізніше він відмовиться від цієї обіцянки).