«Злочин і кара» () — роман російського письменника Федора Достоєвського.
Загальні відомості про роман Роман був уперше опублікований у 1866 в російському журналі «Русский вестник» як серія з 12 щомісячних випусківUniversity of Minnesota — Study notes for Crime and Punishment — (retrieved on 1 May 2006), а потім окремою книгою. Це другий роман автора після повернення з п'ятирічного заслання на каторгу в Сибір. «Злочин і кара» — перший великий роман зрілого періоду творчості автораFrank (1995), 96.
Достоєвський приступив до створення роману в той історичний період життя Росії, коли піднесення наприкінці 1850-х на початку 1860-х років уже поступилося місцем спаду громадських настроїв, коли країна увійшла у смугу «тяжкого часу», ситуацію бездоріжжя і розчарувань.
«Злочин і кара» — перший з великих прозових творів, в якому новий світогляд письменника та нова поетика проявилися з найбільшою повнотою.
«Злочин і кара» — розповідь про душевні муки й етичні дилеми Родіона Романовича Раскольнікова, бідного колишнього санкт-петербурзького студента, який виносив і здійснив задум убити стару лихварницю з метою пограбування. Йому здавалося, що маючи гроші він зможе здійснити добрі справи, чим спокутує свій злочин, водночас світ позбудеться нікчемного паразита. Раскольніков бажає також переконатися в тому, що деякі вибрані люди можуть і навіть мають моральне право на вбивство. Він порівнює себе із Наполеоном Бонапартом і вірить, що злочин, здійснений із шляхетними мотивами, є виправданим та простимим. Але йому довелося довідатися, що він … «не Наполеон».
"Злочин і кара" — не лише вражаюче трагічне відтворення життя. Це й звернення до людського сумління та розуму. Достоєвський захищає ідею моральної людини, яка не хоче залишитися «вошею», усією своєю сутністю повстає проти суспільної несправедливості.
Історія створення роману
Шлях від задуму до втілення Задум твору про так звану «сильну особистість», що не боїться ні докорів сумління, ні людського суду, почав дозрівати у Достоєвського ще на каторзі. Восени 1859 року Федір Михайлович повідомив в листі братові, що планує найближчим часом приступити до роботи над романом-сповіддю, основні контури якого сформувалися у нього «на нарах, у важку хвилину смутку і саморозкладу». Однак шлях від задуму до реалізації виявився довшим, і рисами людини, який «міг керувати собою безмежно», автор спочатку наділив каторжника Орлова з «Записок з Мертвого дому».
Влітку 1865 року, перебуваючи в складній фінансовій ситуації, письменник звернувся до видавця журналу «Вітчизняні записки» Андрія Краєвського з проханням видати йому авансом 3000 рублів на ще ненаписаний роман «П'яненькі», в якому намітилася сюжетна канва, пов'язана з «картинами життя» сім'ї Мармеладових. Аналогічну пропозицію Достоєвський направив і редактору «Санкт-Петербурзьких відомостей» Валентину Коршу, пообіцявши надати готовий рукопис не пізніше жовтня. В обох випадках прийшла відмова. В результаті письменник отримав потрібну суму від видавця Федора Стелловського, який замість цього придбав всі права на випуск тритомного зібрання творів Достоєвського. Крім того, Стелловський взяв з Федора Михайловича обіцянку, що той напише для нього новий роман (який отримав згодом назву «Гравець») не пізніше листопада 1866 року.
Договір, укладений зі Стелловським, дав можливість письменникові розплатитися з першочерговими боргами і виїхати за кордон. Там фінансові проблеми Достоєвського загострилися, тому що, перебуваючи в Вісбадені, він за п'ять днів програв в казино всі гроші і частину особистих речей, включаючи кишеньковий годинник. У листі, адресованому Аполлінарії Сусловії (серпень 1865 року) Федір Михайлович повідомив, що в готелі йому було відмовлено в обідах та в інших послугах: «Сукню і чоботи не чистять, на мій поклик не йдуть». Там, в маленькому номері, «без грошей, без їжі і без світла», письменник приступив до роботи над «Злочином і покаранням». Як зауважив літературознавець Леонід Гроссман, давні ідеї в момент грошового краху «дали якесь нове поєднання і висунули на перший план задум кримінальної композиції».
У вересні того ж 1865 року Достоєвський запропонував редактору журналу «Русский вестник» Михайлу Каткову розмістити свій новий твір на сторінках його видання, повідомивши, що створена ним робота — це «психологічний звіт одного злочину»:
У жовтні Катков відправив Достоєвському 300 рублів завдатку; правда, гроші прийшли в Вісбаден з деяким запізненням — на той час письменник уже виїхав назад в Росію. Робота над «Злочином і покаранням» була продовжена в Петербурзі, причому в листопаді 1865 року Федір Михайлович забракував і спалив багатосторінкову чернетку і почав писати заново. Через місяць він надав Каткову перші сім листів роману. Далі твір відсилався в «Русский вестник» частинами в мірі готовності. В одному з листів Достоєвський повідомляв: «Сиджу над роботою, як каторжник … Всю зиму нікуди не ходив, нікого і нічого не бачив, в театрі був тільки раз … І так триватиме до закінчення роману — якщо не посадять в боргове відділення» .
Творча історія Судячи з чернеток Достоєвського, при роботі над «Злочином і покаранням» він пройшов три творчих етапи. Твір, розпочатий в готельному номері Вісбадена, являв собою сповідь людини, яка вчинила злочин; оповідання велося від першої особи: «Я під судом і все розповім … Я для себе пишу, але нехай прочитають і інші». В процесі роботи задум змінився — в рукопис були включені фрагменти незавершеного роману «П'яненькі». Цей варіант, в якому об'єдналися дві різні історії — каторжника і сім'ї Мармеладових знову ж таки не влаштував Федора Михайловича, який, переходячи до третьої — підсумкової — редакції «Злочину і кари», зробив для себе позначку: «Розповідь від себе, а не від нього … Автора потрібно представити істотою всезнаючою і безгрішною».
У першій версії твору у головного героя не було прізвища — його товариш Разуміхін називав персонажа Василем. Слідчий, який працював у справі про вбивство, іменувався в робочих матеріалах то Порфирієм Степановичем, то Порфирієм Філіповичем Семеновим. Серед дійових осіб була присутня молода дочка Лізавета Сяся , з якої у злочинця склалися теплі стосунки. Пізніше з'явилася Соня ; в окремих записах дві героїні перебували поруч, але потім Сяся була виключена з роману. Свидригайлов (спочатку названий Арістовим) в перших чорнових зошитах був епізодичним персонажем, який повідомив герою, що знає ім'я злочинця.
Сюжет для «Злочину і кари», можливо, був підказаний Достоєвському судовим процесом у справі двадцятисемирічного москвича Герасима Чистова, представника купецької сім'ї, який убив в грудні 1865 року двох літніх жінок. Знаряддям вбивства служила сокира; злочинець витягнув з скрині і виніс з квартири гроші та цінні речі. Через пів року, у серпні, почався суд. Федір Михайлович був знайомий зі стенографічним звітом у справі; на думку Леоніда Гроссмана, «матеріали цього процесу могли дати поштовх його художній уяві на першому місці» роботи над романом.
Досить довгим був авторський шлях у пошуках відповіді на питання про те, чому Раскольников вбив жінку. У листі Михайлу Каткову Федір Михайлович обмежив уявлення про сенс злочину свого героя «простою арифметикою»: студент вирішив позбавити життя «глуху, дурну, злу і хвору стару», щоб дати шанс на порятунок іншим страждаючим людям — собі, своїй сестрі і матері. Нарешті, в остаточній редакції була артикульована Раскольникова «ідея Наполеона» з поділом людства на «тварюк тремтячих» і «володарів».
Сюжет роману Сюжет роману — це рух свідомості героя від злочину до покарання, від бунту до упокоєння. Бідний психічно неврівноважений колишній студент Родіон Раскольніков мешкає в крихітній кімнатці практично без засобів до існування і виношує в своїй голові величні ідеї. Відмовляючись від будь-якої допомоги, навіть від допомоги свого товариша Разумихіна, він задумує вбити й пограбувати стару лихварницю Альону Іванівну, в якої позичав гроші під заставу. Його охоплює відчуття, що це вбивство — веління вищої сили, набагато сильнішої від нього самого. Ще тоді, коли вбивство планувалося, Раскольніков знайомиться із Семеном Захаровичем Мармеладовим, безпросвітним пияком, який розтринькав усе невелике майно родини. У цей час він також отримує листа від своїх родичів із провінції. Мама й сестра повідомляють, що незабаром приїдуть у Петербург, де збираються обговорити з Родіоном плани сестриного одруження.
Після певних вагань Раскольніков урешті зважується, прокрадається в помешкання Альони Іванівни й убиває її сокирою. Убиває він також своячку лихварниці Лізавету, яка на своє лихо зайшла в кімнату, де здійснювалося вбивство. Раскольнікову, попри гарячковий стан, щастить вибратися з помешкання непоміченим. Однак, не спроможний ясно мислити, він встиг захопити тільки кілька предметів і трішки грошей, залишивши майже весь капітал старої недоторканим.
Гарячковий стан продовжується і після вбивства, Раскольнікова охоплює страх. Він ховає украдене під каменем і відчайдушно намагається відчистити свій одяг від крові й інших слідів злочину. Під кінець дня, після візиту до Разуміхіна, гарячка звалює його з ніг. У гарячці чергуються темні й світлі періоди. Раскольніков діє так, наче бажає себе видати. Коли в його присутності починається розмова про убивство лихварниці, він реагує дивно. Раскольніков блукає Петербургом, привертаючи до себе дедалі більшу увагу. Під час цих блукань він бачить як його недавнього знайомого Мармеладова збиває карета. Родіон кидається на допомогу, а потім віддає решту своїх грошей родині. Так він знайомиться із донькою Мармеладова Сонею, яка задля забезпечення сім'ї змушена була стати повією.
Прибувають мати Раскольнікова, Пульхерія Олександрівна, і сестра, Авдотья Романівна, вона ж Дуня. Досі Авдотья працювала гувернанткою в сім'ї Свидригайлових, але Аркадій Іванович Свидригайлов змусив її кинути роботу. Свидригайлов спокусився на красу Дуні, тож він запропонував їй розкішне життя, якщо вона з ним утече. Тому Авдотьї довелося піти з посади, залишивши свою родину без грошей. Потім вона зустріла Петра Петровича Лужина, людину скромного рангу й скромних статків. Лужин зробив їй пропозицію одружитися з ним і таким чином врятувати матір і себе зі скрути, тільки зробити це треба швидко, не задаючи питань. Саме через це мати й донька приїхали у Петербург — зустрітися з Лужиним і отримати згоду на цей шлюб від Родіона. Лужин відвідує Раскольнікова тоді, коли він лежав у гарячці. Це самозакоханий дурень, Родіон і чути не хоче, щоб сестра пожертвувала собою заради родини.
Далі в романі з'являється детектив, Порфирій Петрович, який, виходячи чисто з психологічних міркувань, починає підозрювати Раскольнікова в убивстві. Водночас між Родіоном і Сонею Мармеладовою зав'язуються чисті стосунки. Хоча Соня повія, вона сповнена християнських чеснот, а на шлях проституції її штовхнули родинні злидні. Раскольнікову з допомогою свого товариша, Разумихіна, вдається запобігти шлюбові Авдотьї з ницим Лужиним. Тут з'являється Свидригайлов — він приїхав із провінції у Петербурзі з метою знайти Авдотью. Він розповідає, що його дружина мертва й хоче дати Авдотьї велику суму грошей, не вимагаючи нічого в обмін. Але вона твердо відмовляється, підозрюючи підступ.
Порфирій Петрович продовжує відвідувати Раскольнікова й незабаром починає розуміти мотиви злочину. Його впевненість у тому, що він знайшов убивцю, зростає, але речових доказів у нього нема. Раскольніков збентежений, хоча знає, що доказів нема, й засудити його не зможуть. Він на межі зізнання. Врешті Родіон шукає підтримки в Соні й зізнається у злочині їй. Випадково у сусідній із Сониною кімнаті поселився Свидригайлов. Він чує зізнання. Зустрівшись із Раскольніковим він говорить, що може використати підслухану інформацію проти Родіона, але водночас розповідає, що й сам винен у злочині — він нещодавно вбив свою дружину.