Історія Європи традиційно поділяється на чотири часові періоди: доісторична Європа (приблизно до 800 р. до н. е.), античність (800 р. до н. е. — 500 р. н. е.), середньовіччя (500 р. н. е. — 1500 р. н. е.) і сучасна епоха (з 1500 р.).
Перші ранні європейські сучасні люди з'являються в літописі скам'янілостей приблизно 48 000 років тому, в епоху палеоліту. Осіле землеробство ознаменувало початок неоліту, яке повільно поширювалося Європою з південного сходу на північ і захід. Пізніший період неоліту ознаменувався запровадженням ранньої металургії та використанням мідних інструментів і зброї, будівництвом мегалітичних споруд, прикладом яких є Стоунгендж. Під час індоєвропейських міграцій Європа бачила переселення народів зі сходу та південного сходу. Період, відомий як класична античність, розпочався з виникненням міст-держав у Стародавній Греції. Пізніше Римська імперія стала домінувати над усім Середземноморським басейном. Період переселення германців розпочався наприкінці 4 століття нашої ери, поступово варвари вторглися до різних частин Римської імперії.
Падіння Західної Римської імперії в 476 році нашої ери традиційно знаменує собою початок середньовіччя. Тоді як Східна Римська імперія існувала ще 1000 років, колишні землі Західної частини імперії були роздроблені на низку різних держав. У той же час ранні слов'яни почали формуватися як окрема група в центральній і східній частинах Європи. Першою великою імперією середньовіччя було Франкське королівство Карла Великого, тоді як ісламське завоювання Іберії заснувало Аль-Андалус. В еру вікінгів відбулося друге велике переселення скандинавських народів. Спроби відвоювати Левант у мусульманських держав, які його окупували, зробили середньовіччя епохою хрестових походів, тоді як політична система феодалізму досягла свого розквіту. Пізнє середньовіччя ознаменувалося значним скороченням населення, оскільки Європі загрожувала бубонна чума, а також вторгнення монголів з євразійського степу. Наприкінці середньовіччя настав перехідний період, відомий як Відродження.
зазвичай датують кінцем XV століття. Технологічні зміни, такі як порох і друкарський верстат, змінили спосіб ведення війни, процес збереження та поширення знань. Протестантська Реформація спровокувала фрагментацію релігійної думки, що призвело до релігійних воєн. Доба великих географічних відкриттів привела до колонізації земель поза межами Європи. Після 1800 року промислова революція принесла до Західної Європи накопичення капіталу та швидку урбанізацію, кілька країн перейшли від абсолютистського правління до парламентських режимів. В епоху революцій давно усталені політичні системи були зруйновані.
У XX столітті Перша світова війна призвела до кардинальної зміни мап Європи, замість великих імперій постали менші національні держави. Політичні проблеми призвели до Другої світової війни, під час якої нацистська Німеччина вчинила Голокост. Після Другої світової більша частина Європи розділена залізною завісою на два військові блоки — НАТО та держави Варшавського пакту. У післявоєнний період відбулася деколонізація, коли західноєвропейські колоніальні імперії були демонтовані. В останні десятиліття відбулося падіння диктатур, що залишилися в Західній Європі, і поступова політична інтеграція, яка призвела до Європейських Спільнот, які в 1993 році стали Європейським Союзом (ЄС). Після революцій 1989 року всі європейські комуністичні держави перейшли до капіталізму. XXI століття почалося з поступового приєднання колишніх соціалістичних держав до Європейського Союзу. Паралельно Європа постраждала від великої рецесії та її наслідків, європейської міграційної кризи та російсько-української війни, яке в 2022 році переросло в повномасштабне російське вторгнення в Україну.
Доісторична Європа
Палеоліт
Європа залишалася незаселеною людьми досить довго порівняно з іншими континентами. Найімовірнішою є гіпотеза, що Людина прямоходяча (Homo erectus) і неандертальці (Homo neanderthalensis) мігрували з Африки в Європу перед появою сучасної людини, і що відбулося це в половині віллафранкського часу. На південному сході Європи, у Грузії в місті Дманісі, були знайдені останки людей, які жили 1,8 мільйона років тому і належали до форми, як припускають, перехідної між Людиною умілою (Homo habilis) і Людиною прямоходячою, пізніше ці люди розселилися по всій південній Азії. Цю форму виділили в окремий вид — Людина грузинська (Homo georgicus), і ймовірно, що всі останки належать особинам однієї популяції, яка є найдавнішою в Європі. Деякі локально розвинені культури перехідного періоду ( в Італії та Греції, альтмюліанська в Німеччині, селетська у Центральній Європі та шательперонська на південному заході) використовували технології пізнього палеоліту в дуже ранніх століттях.
Достатньою ж мірою заселили Європу гейдельберзька людина і її імовірний нащадок неандерталець, причому європейські неандертальці мали певні фенотипічні і генотипичні відмінності від неандертальців інших континентів, які можливо виникли внаслідок адаптації до кліматичних умов і схрещування популяцій на всьому континенті.
Найраніша поява людей сучасного фізичного типу (або підвид Homo sapiens sapiens) в Європі датується приблизно 35 тис. років тому і зазвичай пов'язується з кроманьйонцями. Деякі локально розвинуті перехідні культури, наприклад Шательперон, чітко використовували технології верхнього палеоліту в дуже ранні терміни і є сумніви про те, хто були їхні носії: людина розумна, неандерталець чи нащадки від змішаних шлюбів цих видів. Технології палеоліту досягли значного розвитку в оріньяцькій культурі, що походить з Леванту (ахмарська) та Угорщини (перша повна ориньякська). До 35 000 років до нашої ери оріньяцька культура та її технології поширилися більшою частиною Європи. Останні неандертальці, можливо, були змушені відступити до південної половини Піренейського півострова. Близько 29 000 років до нашої ери в західному регіоні Європи з'явилася нова ґраветтська культура. Вважається, що ця культура прийшла з міграцією людей з Балкан (див. ).
Близько 16,000 років до нашої ери в Європі з'явилася нова культура, відома як маґдаленська, яка, ймовірно, походить від старої ґраветтської культури. Ця культура незабаром витіснила солютрейську та ґраветтську у Франції, Іспанії, Німеччини, Італії, Польщі, Португалії та Україні. Гамбурзька культура переважала в Північній Європі в XIV і XIII тисячолітті до нашої ери, як кресвелліанська (також названа британською пізньомагдаленською) невдовзі на Британських островах. Близько 12,500 років до нашої ери закінчилося вюрмське зледеніння. Маґдалинська культура проіснувала до бл. 10 000 р. до н. е., коли вона швидко еволюціонувала у дві мікролітичні культури: Азильську (федермессерську) в Іспанії та південній Франції, а потім совтерську на півдні Франції та тарденуазську в Центральній Європі, тоді як у Північній Європі лінґбійська змінила гамбурзьку культуру з впливом також федермессерів.
Неоліт і мідний вік
Історія постійного поселення на Балканах датуються 8-м тисячоліттям до нашої ери. Неоліт досяг Центральної Європи в 6-му тисячолітті до н. е., а частини Північної Європи — у 5-4-му тисячолітті до н. е. Сучасне корінне населення Європи в основному походить від трьох різних ліній: мезолітичних , похідних від кроманьйонців, , які мігрували з Анатолії під час неолітичної революції, і ямних скотарів, які поширилися в Європу в контексті індоєвропейської експансії. Індоєвропейські міграції почалися в Південно-Східній Європі близько 4200 року до нашої ери через території навколо Чорного моря та Балканського півострова. У наступні 3000 років індоєвропейські мови поширилися Європою.
Приблизно в цей час, у 5 тисячолітті до нашої ери, розвинулася . У 4700 — 4200 рр. до н. е. місто Сольніцата, яке вважається найдавнішим доісторичним містом Європи, процвітало.
Стародавня історія
Бронзовий вік
Першою відомою грамотною цивілізацією в Європі була мінойська цивілізація, яка виникла на острові Крит і процвітала приблизно з XXVII століття до н. е. до XV століття до н.е.
На зміну мінойцям прийшла мікенська цивілізація (або егейська культура), яка процвітала в період приблизно між 1600 роком до н. е., коли елладська цивілізація в материковій Греції була трансформована під впливом мінойського Криту, та 1100 роком до н. е. Найбільшими мікенськими містами були Мікени і Тиринф в Арголіді, Пілос в Мессенії, Атени в Аттиці, Теби і Орхомен в Беотії, Іолк у Тессалії. На Криті мікенці зайняли Кносс. Мікенські поселення також з'явилися в ЕпіріTandy, p. xii. «Figure 1: Map of Epirus showing the locations of known sites with Mycenaean remains»; Tandy, p. 2. «The strongest evidence for Mycenaean presence in Epirus is found in the coastal zone of the lower Acheron River, which in antiquity emptied into a bay on the Ionian coast known from ancient sources as Glykys Limin (Figure 2-A).», Македонії на островах Егейського моря, на узбережжі Малої Азії, Леванту,The Synchronisation of Civilisations in the eastern Mediterranean in the Second Millennium BC III, Proceedings of the SCIEM 2000 — 2nd EuroConference, Vienna, 28 May — 1 June 2003 на КіпріUse and appreciation of Mycenaean pottery in the Levant, Cyprus and Italy , Gert Jan van Wijngaarden, Amsterdam Archaeological Studies та в Італії.The Mycenaeans and Italy: the archaeological and archaeometric ceramic evidence, University of Glasgow, Department of ArchaeologyEmilio Peruzzi, Mycenaeans in early Latium, (Incunabula Graeca 75), Edizioni dell'Ateneo & Bizzarri, Roma, 1980 Мікенські артефакти були знайдені далеко за межами мікенського світу.
Наприкінці III — на початку II тисячоліття до н. е. наймогутнішим було Критська держава — таласократія, яка займала винятково вигідне географічне положення, мала потужний флот. Критські майстри тонко обробляли бронзу (але не знали заліза), виготовляли і розписували керамічний посуд зображеннями рослин, тварин, людей.
На відміну від мінойців, чиє суспільство отримувало вигоду від торгівлі, мікенці просувалися шляхом завоювань. У мікенській цивілізації домінувала войовнича аристократія. Близько 1400 р. до н. е. мікенці поширили свій контроль на Крит, центр мінойської цивілізації, і прийняли форму мінойського письма (лінійне письмо А), щоб з часом писати своєю ранньою формою грецької мови лінійним письмом Б.
Так з середини II тисячоліття до н. е. центром грецької цивілізації стали Мікени, населені греками-ахейцями. Його оточували могутні оборонні стіни, складені з величезних, грубо обтесаних кам'яних блоків. Головні Левові ворота прикрашала трикутна стела із рельєфним зображенням двох левиць. Генріх Шліман знайшов також золоту усипальницю мікенських царів — гробницю Атрея — розташовані по колу підземні споруди із купольними склепіннями. Мікени очолили ахейців у Троянській війні, оспіваній в «Іліаді», яка приписується авторству Гомера.
Мікенська цивілізація загинула разом із крахом цивілізації бронзового віку на східному узбережжі Середземного моря. Крах зазвичай приписують дорійському вторгненню, хоча висуваються й інші теорії, що описують стихійні лиха та зміну клімату. Якими б не були причини, мікенська цивілізація зникла після LH III C, коли міста Мікени та Тиринф були зруйновані та втратили своє значення. Цей кінець, протягом останніх років XII століття до нашої ери, стався після повільного занепаду Мікенської цивілізації, який тривав багато років, перш ніж вимерти. Початок 11 століття до нашої ери відкрив новий контекст, протогеометричний, початок геометричного періоду, грецькі темні віки традиційної історіографії.
Поштовхом до початку досліджень англійського археолога Артура Еванса на Криті послужили сюжети давньогрецьких міфів про майстра Дедала, що побудував у Кноссі для царя Міноса палац-лабіринт, і про героя Тесея, що переміг мешканця лабіринту Мінотавра і знайшов зворотний шлях за допомогою «нитки Аріадни». Мікени були відкриті Генріхом Шліманом після розкопок в Малій Азії, де він відшукав легендарну Трою.