«Ми — хлопці з Бандерштадту» — другий студійний альбом львівського гурту «Брати Гадюкіни», вперше виданий 1991 року.
Альбом записано восени 1991 року в київському Будинку звукозапису Укртелерадіокомпанії завдяки наполегливості директорки гурту Олени Мархасьової, яка домовилася про фінансування запису з лейблом «Аудіо Україна». Вісім пісень поєднували панк-рок, регі, блюз-рок і ска та іронічні тексти галицькою говіркою, написані фронтменом гурту Сергієм Кузьмінським. Концептуальна платівка складалася з червоної та чорної сторін, відповідно до кольорів радянського прапора та прапора анархістів, що разом на обкладинці утворювали червоно-чорний революційний прапор ОУН. Альбом висвітлював теми, актуальні для країни, яка щойно стала незалежною, як-то патріотизм, комунізм, націоналізм.
Альбом вийшов не на звичних касетах, а на грамофонних платівках і посів перше місце в Україні за кількістю продажів. Чільна композиція, присвячена львівським батярам, не лише зробила з «Братів Гадюкіних» зірок української рок-музики, а й стала джерелом неологізму «Бандерштадт» (від Бандера + нім. Stadt — «місто»), неформальної назви міста Львів. Кавер-версію цієї пісні записували рок-гурти «Кому вниз» і «Мертвий півень», а на честь «міста Бандери» було засновано фестиваль альтернативної музики «Бандерштат». Із часом «Ми — хлопці з Бандерштадту» стали вважати одним із кращих українських альбомів 1991 року.
Передумови Наприкінці 1991 року львівський гурт «Брати Гадюкіни» вже був достатньо відомим серед українських слухачів. Засновані за три роки до цього «Гади» пройшли шлях від виконання російськомовного рок-н-ролу до пісень, що поєднували регі, блюз-рок, панк-рок і ска з іронічними текстами галицькою говіркою, написаними вокалістом Сергієм Кузьмінським, або просто «Кузею». За словами музикантів, коли вони виступали на фестивалі «Червона рута 1989», то люди вже знали їхні пісні. 1989 року дебютний магнітоальбом гурту «Всьо чотко!» було виданий не лише в Україні, а й у сусідній Польщі (під назвою «Наша відповідь Кобзонові»). Тоді ж «Гади» виступили в Москві на фестивалі «Сирок '89», вразивши всіх українськомовною частиною програми; після того їх навіть запросили на «Різдвяні зустрічі» Алли Пугачової. З листопада 1989 року до березня 1990 року «Брати Гадюкіни» разом з іншими лауреатами «Червоної рути» відіграли близько ста концертів в обласних центрах України, а у квітні 1990 року серед інших були відібрані спонсорами виступів українсько-канадським підприємством «Кобза», щоби виступити в Канаді. Талановиті музиканти, які ще нещодавно грали в радянському підпіллі, стали одним із найбільш затребуваних гуртів в Україні.
На початку 1991 року сформувався склад «Братів Гадюкіних», який згодом вважатимуть «золотим». Колектив, який до цього складався з Сергія Кузьмінського (спів), Ігоря Мельничука (клавішні), Олександра Гамбурга (бас-гітара), Михайла Лундіна (барабани) та Андрія Партики (гітара), покинув Гамбург, досвідчений музикант і аранжувальник. Причини його відходу достеменно невідомі, але ходили чутки про конфлікт із директоркою гурту Оленою Мархасьовою. Тоді Мельничук взяв до рук бас-гітару та почав виконувати партії бек-вокалу; він же ініціював подальші зміни у складі. Так, під впливом творчості Френка Заппи «Брати Гадюкіни» створили власну духову секцію, яка складалася із саксофоніста Степана Коваля, тромбоніста Богдана Ватащука та трубача Олега Качечки. Вони запросили до гурту також другого гітариста Ерика Хрептика. Партії клавішних тимчасово виконував сам Кузьмінський, але поєднувати це зі співом йому було важко. Тоді Мельничук запросив Павла Крахмальова, з яким грав у артроковому колективі «Город» та поділяв захоплення звукозаписом. Першим концертом оновлених «Братів Гадюкіних» став виступ 30 червня 1991 року на Дні міста в Запоріжжі. Наприкінці літа колектив виступив у Запоріжжі ще раз, вже на другому фестивалі «Червона рута», кінець якого припав на початок серпневого путчу, що призвів до розпаду СРСР.
Запис альбому
Учасники запису
Сергій Кузьмінський — спів, клавішні, губна гармоніка, перкусія, бубон Андрій Партика — гітара, губна гармоніка, стрічковий ревербератор Ерік Хрептик — гітара, Ігор Мельничук — бас-гітара, підспів Михайло Лундін — ударні, підспів Павло Крохмальов — клавішні Мідні духові музичні інструменти: Олег Качечка — труба Богдан Ватащук — тромбон Степан Коваль — саксофон
Аранжування — «Брати Гадюкіни» Продюсери — «Брати Гадюкіни» Директор групи — Олена Мархасева Виконавчий продюсер — Юрій Яковлев Дизайн — Юрій Жигун Тексти — А. Партика (трек 6), С. Кузьмінський Музика — І. Мельничук (6, 7), А. Партика (6), «Брати Гадюкіни» (1, 5), С. Кузьмінський (2—4, 7, 8)
Як згадував львівський дослідник Богдан Шумилович, альбом було записано завдяки «одіозній львівській дамі Мархасьовій», яка стала директором гурту після перемоги «Гадюкіних» на фестивалі «Червона рута» 1989 року. Вона погодилася виділити гроші «музикантам-наркоманам», а ті, згідно з контрактом, мали записувати нові альбоми, хоча й не дуже цього хотіли. Дочекавшись закінчення чергового концертного турне, Мархасьова запитала в Кузьмінського, як просуваються справи з другою платівкою і дізналася, що в гурту наразі немає нічого, окрім декількох пісень. Вона вже домовилася з керівником звукозаписувальної компанії «Аудіо Україна» Юрієм Гончаренком, що лейбл повністю оплатить запис альбому, його випуск і навіть витрати на проживання музикантів, тому пригрозила лідерові гурту, що припинить співпрацю із «Гадюкіними». Кузьмінський не мав жодного бажання ані гастролювати, ані записуватися, але розумів, що це може призвести до розпаду колективу. До того ж він разом зі своєю дружиною жив у квартирі Мархасьової і не хотів виселятися, тому погодився вирушити до студії.
Запис альбому відбувався з 9 вересня до 10 жовтня 1991 року в київському Будинку звукозапису; звукорежисер — Михайло Дідик. Музиканти працювали в найкращій на той час студії країни, записуючись на німецьку плівку Studer. Вони зупинилися в готелі «Славутич» і приходили в студію вночі, щоб запису не заважав шум від трамваїв з вулиці. Через те, що матеріал був лише напівготовим і не репетирувався заздалегідь, структуру пісень Сергій Кузьмінський пояснював решті музикантів прямо в студії. Барабани довелося записувати в декілька етапів, бо в студії не було частини обладнання; спочатку записали малий та великий барабан і лише потім збивки та тарілки. Ще одною проблемою стала відсутність в касах квитків до Києва, через яку до студії не могли дістатися музиканти духової секції; допоміг батько Олега Качечки, начальник вокзалу, який дістав квитки із пересадкою в Підволочиську. За аранжування пісень відповідали Мельничук, Партика та Крахмальов, які провели в студії весь місяць, щоб досягнути необхідного звучання.
Настрій музикантів під час запису був не найкращим. Окрім технічних проблем, Сергій Кузьмінський і Михайло Лундін страждали через відсутність наркотиків, які вони боялися везти в Київ, щоб не потрапити до в'язниці. «Для мене цей альбом дуже песимістичний. Хоча це був творчий злет групи, але по здоров'ю — повне падіння. Начебто є хороші пісні, але з таким сумом виконані» — згадував Лундін. Їхні депресія та втома впливали на інших музикантів, тому всі зітхнули з полегшенням, коли запис було закінчено. Хоча все ж артисти були впевнені, що другий альбом вийде набагато гіршим за перший. Їхні сумніви трохи розсіялися лише після зведення та мастерингу, коли музиканти отримали перші примірники платівок.
Концепція альбому
Концепцію альбому побудовано навколо чільної композиції «Ми — хлопці з Бандерштадту». Вперше музиканти зіграли її на фестивалі «Червона рута 1991» в Запоріжжі. Засновник підприємства «Кобза» Микола Мороз був настільки вражений почутим, що запропонував Кузмінському придбати права на ще не опубліковану пісню, проте той відмовився. Музикант вирішив використати назву композиції та написати альбом, який поєднував би теми, актуальні для країни, що щойно стала незалежною, як-то патріотизм, комунізм і націоналізм, зв'язок між історією та сучасністю.
Платівка містила вісім пісень, які продовжували музичну стилістику, представлену на дебютному альбомі гурту. ЇЇ відносили до жанрів блюз-рок, постпанк, нью-вейв, регі та ска. Основною відмінністю стало більш активне використання синтезаторів, так званої «йоніки», а також нові «аранжації», в яких традиційні рок-інструменти — електричні гітари, бас-гітара та ударні — поєднувалися з мідними духовими інструментами: трубою, тромбоном і саксофоном. Більшість текстів містили політично-соціальну сатиру на тогочасну Україну. Кузьмінський поєднував розповіді про історичні події із висвітленням проблем сучасності, додаючи багато цитат та алюзій, використовуючи характерний суржик, що містив росіянізми, германізми, полонізми, карпатські діалектизми та львівську говірку.
Автором ідеї щодо обкладинки альбому був художник Юрій Жигун. Йому спало на думку, що якщо до червоного прапора СРСР додати чорний прапор анархістів, результатом стане червоно-чорний прапор підпілля ОУН-УПА. На обкладинці червона половина пришита білими нитками до чорної — як алюзія на відому ідіому. І касета, і грамофонна платівка складалися з двох різноколірних частин, причому «червона» містила серп і молот, а «чорна» — тризуб незалежної України. Назва альбому «Бандерштадт» — самоназва хуліганів зі Львова — була набрана готичним шрифтом, а літера «А» в слові «Брати» була обведена колом, як в анархічному символі. Згодом таке написання назви «Брати Гадюкіни» стало логотипом, що невіддільно асоціювався з гуртом, так само як із Rolling Stones або троянди з пістолетами із Guns N' Roses.
Список пісень
Червона сторона
Альбом починається з пісні «На Україні лад і спокій», побудованій на принципі контрасту, що проходить скрізь всю платівку: ідилічні картини природи («хорошая погода», «сонечко сідало») протиставляються «совку» («завтра снова „здравствуйте, товарищи“», «хто був ніким, той став нічим»); втіленням цього став один з найвідоміших рядків пісні — лозунг «З нами партія і Бог». У композиції вперше з'являється персонаж «участковий Разумейко», прообразом якого був реальний львівський дільничний Павло Разумейко. Музичний стиль пісні — нью-вейв і постпанк, що стали популярними на Заході в середині 1980-х років завдяки таким гуртам, як Talking Heads і The Cure.
«Мамуню, рехтуйте весілля» написана Сергієм Кузьмінським, але одним із можливих її співавторів вважається Олександр Ємець («Шуля»), який раніше грав у «Братах Гадюкіних» та залишався близьким другом Кузі. У куплетах співається про наслідки ядерної аварії, але в приспіві серйозна тема змінюється на гумористичний заклик пити алкоголь, бо він нібито рятує від радіації. Пісня побудована на ритм-енд-блюзовому акомпанементі з вкрапленнями бас-гітари, що грає слепом, та мелодій духового тріо.
У «Червоній фірі» розповідалося про колишніх комуністів і комсомольців, що «перефарбувались з червоного у жовто-синій» та співали «Засвіт встали козаченьки» на мотив «Наш паровоз вперёд летит». Як зазначили на сайті українського телеканалу Espreso TV, у пісні «Кузя натякав, що фасад держави змінився, але по суті вона лишилась на той час гнилим совком». З музичного погляду композиція близька до попереднього альбому, бо містить елементи регі та ямайської музики.
Пісня «Коровай» була присвячена відносинам між Україною та Росією та містила антиросійський текст, що описував злочини «братнього народу». Українці в ній іронічно зображені як наївний народ, що жне, косить, пече коровай та співає про рідний край, який дістанеться іншим: «Хохли спекли коровай, коровай, коровай! Іван да Мар'я, налітай! І ти, Альоша, не зівай». Окрім блюз-рокової музичної основи, у пісні є партія губної гармоніки у виконанні Кузьмінського: він навчився грати на ній під час гастролей 1990—1991 років і надалі часто використовував її у піснях, зробивши власною «візитівкою».
Чорна сторона