Реставра́ція ( — відновлення) — сукупність рятувальних, відновлювальних і консервативних засобів відносно творів мистецтва (від ювелірної справи до архітектури).

Міжнародна рада музеїв у 1984 році дала визначення терміна «Консерватор-реставратор».

Класифікація

Музейна реставрація — співіснує з глибоким дослідженням об'єкта, технологій і засобів його створення, дбайливим втручанням в матеріал, використанням засобів консервації і збереження. Повного відновлення об'єкта може не бути через відсутність подібного ж матеріалу. Пошкоджений, але законсервований об'єкт в музеї часто виставляють поряд з його мальованою реконструкцією (тканина, різьблене дерево, частка скульптури чи архітектурна деталь, напис на камені, реконструкція повного зображення пошкодженого механізму, історичного костюму тощо). Відсутність керамічних фрагментів доповнюють тонованою масою без відновлення малюнка на реставрованих частинах. Досить повно реставрують олійний живопис у випадках значного збереження авторського шару на полотні. Доповнені частини і засоби втручання фіксуються в документах, що зберігаються. У випадках неможливості відновити первісні вишиті візерунки на тканих завісах його відтворюють аквареллю, що дає змогу при необхідності швидко зняти реставраційне втручання (штори в палаці Петергофа тощо). Музейна реставрація не зорієнтована на отримання матеріальних прибутків. Комерційна реставрація — часто зупиняється на оновленні об'єкта чи поверненні йому товарного вигляду. У випадках прихованих реставраційних майстерень об'єкт (стародавні меблі) — можуть бути розібраними і доповненими сучасними частинами в стилістиці оригіналу). Комерційна реставрація в цих випадках стає на шлях створення фальшивих виробів з додачею оригінальних частин заради прибутку. Комерційна реставрація також зорієнтована на отримання швидких матеріальних прибутків.

Історія

Античність

Перші відомі спроби реставрації архітектури в Європі відомі з часів античності. Спроби ремонту й відновлення храмів робили через пошкодження їх у часи війни чи природних лих (наприклад, після землетрусів). Слабка розвиненість технологій зводила реставрацію до звичного оновлення, ремонту, іноді досить повного відтворення пошкодженого об'єкту. Такою реставрація залишалась і впродовж XV–XVII століть.

Доба італійського відродження Доба італійського відродження характеризувалась палким захопленням античністю, її вивченням, першими значними спробами реставрацій — мармурових скульптур, залишків античних споруд. В Римі XVI століття почали активно розкопувати руїни. Серед знахідок була і антична скульптурна група «Лаокоон», реставрацію якої доручили скульпторові Баччо Бандінеллі. Зробив він і мармурову копію скульптури. Копії античних скульптур замолоду робив і Мікеланджело, аби продати як античні оригінали і пережити матеріальну скруту.

Реставрацією сучасних йому ювелірних виробів, часто саме комерційною, займався Бенвенуто Челліні.

XVIII століття

В XVIII столітті розширились межі як вивчення історії і її об'єктів, так і кількість речей, що підлягала реставрації. Традиційну ланку реставрації стародавнього або пошкодженого живопису чи скульптури займали художники та скульптори. Відомі випадки реставраційних доповнень античної та сучасної скульптури майстрами в Італії та російськими кріпаками в садибах вельмож (антична голова зі збірки Останкіно (садиба)). До речей, що підлягали реставрації, віднесли коштовні вироби французької порцеляни. До XX ст. дійшли зразки французької порцеляни XVIII ст. зі збірок родини Юсупових, коли розбиті блюдця запаяли золотом, не бажаючи втратити навіть фрагменти порцеляни.

XIX століття

Наукова і музейна реставрація формується як окрема дисципліна в середині XIX століття. В добу романтизму у Франції і Британії посилилось вивчення історії, пройшла переоцінка цінностей. До історично цінних епох тоді залучили не тільки античність чи відродження, а й середньовіччя, готику, бароко, рококо, національну дерев'яну архітектуру, фольклор, декоративно-ужиткове мистецтво.

До унікальних об'єктів старовини ставляться то обережно, то недбало навіть у самій Франції. 1824 року проведене рятування так званого будинку короля Франциска І. Кам'яна споруда була вибудована ще 1523 року як мисливський палацик неподалік королівської резиденції Фонтенбло. 1824 року мисливський палацик обережно розібрали на камінці, котрі перевезли у Париж, а потім знову відбудували у містечку Море-сюр-Луен (департамент Сена і Марна) при збереженні історичного вигляду. Навпаки, реконструкція плану Парижа, що проведена за часів барона Османа, не рахувалась ні з якими історичними пам'ятками будь-якого століття, бо метою були безпека багатіїв і стратегічне завдання перешкодити створенню барикад, безперешкодно прострілювати вулиці на випадок будь-яких народних повстань і заворушень у місті.

Життя продовжується і в містах складаються значні приватні колекції як традиційних живопису чи скульптури, так і речей середньовіччя, рококо, народних пісень, казок тощо. Розквітла антикварна торгівля, а з нею і комерційна реставрація. В межах християнського світосприйняття «… час оцінюють як векторний процес, що має початок і кінець, минуле і майбутнє. Звідси приходить розуміння можливості непоправної втрати тих складових, що формують базис, підмурки культури, логічно постає вимога до обов'язкового їх збереження». Це стає настановою західноєвропейської реставрації взагалі.

В Греції реставрують руїни Парфенону (головний інженер робіт — грецький архітектор Ніколаос Баланос), у Франції реставрацією і відновленням соборів доби готики займається Ежен Віолле-ле-Дюк. Він же дає обґрунтування тодішньої техніки реставрації (вивчення стилю епохи, її технічних засобів тощо). У випадках нестачі оригінальних фрагментів, однак, сам активно втручався в середньовічний об'єкт, доповнюючи його за власною уявою чи навіть покращуючи його зовнішній образ. Пізніше цю сторону методології Віолле-ле-Дюка визнають неприпустимою.

В XIX столітті до пам'яток, що підлягають реставрації, залучили усе розмаїття мистецького та історичного надбання — середньовічні арраси і меблі, вироби в різних матеріалах, величні собори і навіть сади бароко, які у XVIII ст. масово знищували і переробляли на пейзажні парки.

Реставрація в XIX в. розвивалася під впливом археологічної науки, як метод вивчення і відновлення пам'яток минулого в їхньому колишньому вигляді, з точки зору формиЗверев В. В. О толковании основных терминов в научной реставрации. Сучасна реставрація являє собою одну з форм збереження культурного надбання і функціонує в сфері охорони пам'яток.

XX століття

Кількість об'єктів реставрації тільки збільшилась. До них додали знахідки при археологічних розкопках на органічних матеріалах (килими, шкіряний одяг з курганів Алтая, новгородські берестяні грамоти), усе розмаїття розбитої кераміки, стародавні фрески церков у Пскові, Новгороді, Флоренції, що були пошкоджені під час повені 1966 р., домонгольські ікони Візантії і Київської Руси, стародруки і гравюри на папері.) З появою і розвитком фоно-, фото- і кіно-документів почалася і їх реставрація. Розвиток хімії, фізико-хімії, апаратних засобів дослідження пам'яток дав можливість консервувати, закріпляти і реставрувати речі, які гинули раніше (обгоріле дерево, вироби з органічних матеріалів, пошкоджені пліснявою стародруки і гравюри тощо).

У 1903–1904 рр. обстеження і реставрацію київської церкви Спаса на Берестові провів П. Покришкін. Він виявив найдавніші частини XI–XII ст., розкрив їх від пізніх нашарувань, але зберіг в ансамблі апсиди і бані XVII ст., дзвіницю XIX ст. тощо.

Проведені розкриття домонгольських ікон і ікон Андрія Рубльова, оригінальний живопис яких ще в XIX столітті не бачили.

Чільне місце в реставрації посіло відновлення і реставрація пам'яток архітектури Європи, що пережила дві світові війни (середньовічні церкви Новгорода, палаци передмість Петербурга, Цвінґер в місті Дрезден, Старе Місто в Варшаві тощо).

Напрямок розвитку реставрації було змінено наприкінці 1940-х рр. Десятиліття (з 1934 по 1944 рр.), коли реставраційні служби СРСР були скасовані, виявилося достатньо, щоб теоретичний і практичний досвід реставрації минулого був забутий. Про це свідчить «Інструкція про порядок обліку, реєстрації та реставрації пам'яток архітектури» 1949, яка визначала цілі реставрації як «відновлення або відтворення пам'ятника в його первинній формі або в іншому вигляді, в якому пам'ятник знаходився на певну науково обґрунтовану оптимальну дату»Штендер Г. М. Реставрация памятников новгородского зодчества. — В кн.: Восстановление памятников культуры. — М.: 1981Л с. 44 — 70.цит. за: Зверев В. В. О толковании основных терминов в научной реставрации. Реставрація знову пішла шляхом, пройденим нею в XIX ст., відродивши наприкінці 1960-х рр. колишню полеміку про цілі і завдання реставрації.

Пришвидшення реставрацій і неможливості

В XX ст. розпочалася нова реставрація — невдалих реставрацій XVIII–XIX століть — заміна іржавого заліза в скульптурі на безкорозійні сплави, розбирання невідповідних за стилем і невдалих добудов, зняття старих і темних шарів лаку з картин тощо.

Пришвидшення темпів науково-технічного розвитку логічно пришвидшило й темпи реставрацій, віднайдення нових засобів збереження і реставрації пам'яток. Консервація й чистка об'єктів реставрації співіснують з їх дезінфекцією, розміщенням в штучні, неагресивні умови. Особливо цінні експонати отримують герметичні музейні капсули з наповненням інертними газами (новий ковчег-капсула для збереження Мони Лізи Джоконди в Луврі, відмова її транспортування в інші країни на виставки). Методика використана задля подовження «життя» коштовного витвору мистецтва.

Але навіть могутній розвиток науково-технічних досягнень не зняв проблеми неможливості повного відтворення багатьох пам'яток через їх істотну руйнацію і неможливість відтворення оригіналу. Два-три приклади.

Реставратори Валентина Борисівна та Олександр Петрович Греков (реставратор)и розробили унікальну методику рятування фресок XIV століття з церкви Спаса Преображення на Ковальові в Новгороді, що були зруйновані разом з церквою під час війни з фашистами. З руїн вибрали усі шматки тинькування з розписами і складають їх на новій основі наче мозаїки. Навіть копітке виконання такої реставрації дасть змогу відновити лише 50, можливо 80 відсотків колишніх фресок, але не 100. Під час швидкого зняття унікальних мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору частка мозаїк просто розсипалась, відновлювати їх не було часу. Роботи виконувались з таким поспіхом, бо радянська влада поспішала з висадженням собору в повітря. Зараз маємо декілька кілограмів оригінальних смальт XII ст., але не маємо ніякої можливості відтворення з них давніх мозаїк. Неможливо зараз відтворити живу, мерехтливу поверхню мозаїк XII століття, їх стародавню методику побудови мозаїки. Макет — як було — створити можемо, оригінальну мозаїку 12 ст. — ні. Амфора Полігнота з уламків (Амфора Полігнота (Москва)). Завдяки міжмузейному обміну Музей образотворчих мистецтв імені Пушкіна отримав від Державного історичного музею в Москві давньогрецьку амфору. Колись зклеєна з уламків, вона була нашвидкоруч реставрована, аби надати виробу товарного вигляду і подорожче продати (комерційна реставрація). Вазу придбав якийсь мандрівник з Російської імперії в Італії і вивіз на батьківщину (звична практика для Італії XIX століття). Лише в Музеї образотворчих мистецтв роздивились, що амфора зібрана з різних шматків щонайменше двох посудин. Амфору «розшили» на уламки і відмили від бруду і тонувань-нашарувань, нанесених під час комерційної реставрації. Уламки наново зібрали і вивчили. Тоді і було зроблене відкриття: один з уламків мав оригінальний підпис вазописця Полігнота доби V ст. до н. е., який не помітив реставратор XIX століття і затонував під час комерційної реставрації. Відкриття стало приємною несподіванкою, бо до 1995 року науковцям відомі лише два стамноси, пеліка та уламки кратера, підписані Полігнотом. Відтепер до них додалася і реставрована амфора.