Західний тюркський каганат — тюркська держава яка існувала у VI-VII століттях на теренах Центральної Азії, Південно-Західного Сибіру та Південно-Східної Європи.

Історія Автономний стан західної частини Тюркського каганату (552—584)

Західний тюркський каганат почав формуватися з призначенням брата хана Бумина, Істемі (помер 576 року) у етнічно інший західний Туркестан і який носив титул «ябгу Заходу». Він спільно з перськими Сассанідами переміг й знищив білих гунів, що були спільниками жужан. Ця перемога зміцнила владу тюрків над шовковим шляхом й підштовхнула аварів до їх військового просування у Руський степ. Саме політика Істемі, яку продовжив його син Тарду привела тюрків до експансії у Східну Європу. 576 року тюрки переправилися через Кімерійський Боспор у Крим, 581 року орда оволоділа Корсунем (Херсонес Таврійський) й гуляла по степах Криму до 590 року.

Тюрки й білі гуни (вже були під васалітетом тюрків), перейшли взаємний кордон з Персією по річці Вакш (Амудар'я) й поширили свою владу на Бактрію разом з Балхом, якими володіли до кінця сторіччя. Перша персько-тюркська війна у 588—589 закінчилися перемогою Сассанідів військами перського спагбода Баграма Чобини. Найпівденніше тюрки з ефталітами доходили до стін Герата. Перси повернули кордон по річці Вакшу.

Внутрішня боротьба між Заходом й Сходом (584—603)

По смерті в 584 Таспара тюркського хана його бажання обрати каганом сина Мухана Талопьєна було відкинено тюркськими вищими зборами, натомість був обраний Ішбара. Сформувалися прихильники царювання Таспара й Ішбара. У внутрішню політику Тюркії партії претендентів на титул кагана задіювала китайська династія Суй (до 618 року).

Син західного тюркського володаря Істамі Тарду, що став ябгу Заходу 575 року вже після смерті батька оголосив себе незалежним володарем, а за подіями боротьби за владу у Отукані він сам оголосив себе тюркським каганом й пішов з військом заходу на схід на столицю. Каган сходу Ішбар за підмогою звернувся до китайського імператора Ян. На те Тарду атакував китайську столицю Чан'ань приблизно 600 року. Китайці вдалися до підбурення васала західних тюрків Тєле на повстання. До повстанців приєдналися уйгури та сир-тардуши. 603 року Тарду був ймовірно вбитий.

Утворення каганату Наприкінці VI століття від Тюркського каганату відокремилася його східна частина. З тих пір незалежно один від одного стали існувати Західний і Східний каганати.

Західні тюркські хани Джегуй (Шекуї; 610—618) та його молодший брат Токджабгу (Тун ябгу; 618—628) склали угоду з Візантійською імперією проти Персії. Це дало їм змогу поновити кордон по річці Вакш (Амудар'я), на Алтаї та у краї річки Тарим.

У 619 Західний тюркський каганат захопив Бактрію, але був переможений у Другій персо-тюркській війні.

У 626 Тун ябгу почав вторгнення у перське Закавказзя з силами хозарів та візантійського імператора Іраклія, яке також відоме як Третя персько-тюркська війна. Були взяті Дербент, Кавказька Албанія та Тбілісі (разом з візантійцями у 626 році). У квітні 630 року посланець Туна ябги на Закавказзі Бурі-сад послав кінноту у похід на Вірменію, де хозарський генерал Чорпан-Тархан з 3000 вершниками знищив 10000 вершників посланих перським шахом Шахрбаразом. Вторгнення закінчилося вбивством кагана й війська відійшли з Закавказзя.

Розпад каганату Скориставшись внутрішньою боротьбою за владу від каганату відпали булгари (створили державу у Поозів'ї Велика Булгарія) разом з сабірами; й хозари на заході каганату. Булгари зорганізовані провідниками з тюркського племені Дуло (Дулу), а хозари — з тюркського племені Ашина.

Китайський імператор Тайцзун був проголошений тюркським каганом. 657 року китайський генерал Су Дінфан захопив східну частину каганату. 659 року китайський імператор оголосив увесь «шовковий шлях» своєю власністю, що включало споконвічні західно-тюркські землі: Джунгарія, Семиріччя.

Столиця Мала свою столицю у Суябі (за 6 км на південний схід від сучасного киргизького міста Токмок) й літню столицю Навекат — обидві над річкою Чу. Втім у різні періоди історії роль ставок (орди) виконували Бебалик, Ектаг і Джабкугет.

Устрій В процесі свого становлення пройшов етапи: ябгуйство (560-ті —кін. VI ст), ябгу-каганат (поч. VII — 630-ті) і каганат. На першому етапі їм керував ябгу Заходу з підпорядкуванням тюркському кагану. На останньому етапі титул ябгу остаточно замінюється на титул кагана. Існувало система титулів, що включала в себе близько 40 титулів і 50 епітетів (почесних імен). Найзначущими були епітети: апа, інель чи їнал (заступник або спадкоємець), кюль (для військовиків), тун (підкреслює старшість або верховність серед посад чи титулів), бьогю, елбі (сакральний і шаманський додаток до титула), арслан (для представників династії), барс, бьорі, богра, тонга, альп (для військовиків), більге (для чиновників), себіг, кутлуг.

Символами володаря були юрта (еб, отаг), ставка (оргин, орнак, орунлук), прапор з головою вовка (тут), барабан (кьобірга), пір'їна на головному уборі (джига), пояс (кур), меч, лук, кинжал, батіг, тамга.

Кагану налужала вища військова, політична влада він був головним суддею. Головним його завданням був захист підвладни земель й їх розширення. Кагана обирали за той(попередник курултая), в якому брали участь міністри, члени державної ради, члени правлячої династії, що мали титули і посади шада, тегіна, ельтебера, еркіна, кюль-чора, апа, тудуна, тархана. Членів тоя називали тойгунами. Той відбувався у місцині на відстані 20 км від Суяба біля гори Цзедань. Той з призначення або перепризначення вищих чиновників відбувалися раз на рік. Претендент на трон мав по батьківської лінії належати до роду Ашина, а по материнській — обов'яково тюрком з будь-якого племены чи родуTaş ağı l A. Gök-Türkler. – Ankara, 2003. – S. 34.. Трон переходив від батька до сина на відміну від першого тюркського каганату і Східнотюркського каганату.

В управлінні кагану допомагали буйруки (міністри), серед яких першість займав апа-оге (перший міністр). Іншиі буйруки — ярган — відповідав за правові й судові питання. Окремою посадою була айгуна (на кшталт старшого радника і голови каганської ради)Donuk A. Eski Türk devletlerinde idari-askeri unvan ve terimler. – İ stanbul, 1988. – S. 2–3.; инанчу (міністр-доглядач).

Чиновники бойла відповідали за військові справи; оге були радниками; інреки відповідали за внутрішні справи каганської ставки; бітікчі очолював канцелярію; тамгани був хранителем печатки (тамги). Вищі чиновники призначали з представників 10 тюркських племен, що становили выйськовоадміністративну структуру «Он Ок». Послами в інших державах були сабчи і елчі.

Чігши був слідчим в певних справах, що допомагав яргану. Чиновниками на місцях були беги.

Територіальний поділ Етнічне ядро каганату продовжувало зосереджуватися у Семиріччі. У Трансоксанії мешкали осілі іраномовні согдійці. Під час правління кагана Ішбара (634—639) проведено територіальну реформу, розділивши країну на 10 племінних провінцій — стріл. Після чого, у візантійських джерелах, західних тюрків почали називати Онок. Країна була розділена на дві племінні спілки (крили): дулу (тулу; район Джунґарії) та нушибі (Захід Тянь-Шану) з межею по річці Чу які мали по 5 «стріл» на чолі кожної стояв шаб. Ці дві племінні спілки ворогували у 630—651 роках. Крилами керували кюль-чори (головні чори), яким допомогали кюль-еркіни (головні у «стрілах»). Заступниками кюль-чорів з військових питань були шадапити, якими допомагали тархани. Чор очолював великі племена, еркін — маленькі племена або залежні племена. Надалі титул чор носили вожді племен дулу, а еркін — нушибі.

Окремий статус мав власний улус роду Ашина і кагана навколо міста Суяб, що охоплював долину Юлдуз, Джунгарську рівнину, природними кордонами був Північнозахідний Тянь-Шань від Таласа до Бешбалика; на півдні тягнувся до оз. Балхан і гір Тарбагатай.

Переважно влада на місцях перебувала у представників місцевих династій (мали титули афшин, іхшид, худат, шах), яких кагани контролювали через своїх представників — тудунів, яким допомагали тутуки (військові намісники). Також система характеру набуло надання титулу ельтебер очільникам залежних племених союзів. Лише в найважливіших оазах призначали членів правлячої династії Ашина, насамперед в Чачі, Фергані, Кабулі, Тохаристані, Кундуза, Пайкену. Згодом в них постали власні династії — Чач-Тегіни (до 720-х років), Ферганські Ашина (до 730-х років), Тегіншахи або Кабулшахи (665—822 роки), Тохар-Ябгу (619—759 роки), Шади (до 659 року), Пайкенд-Тегіни (587—655 роки) відповідно.

Військо Постійною була своєрідна дружина кагана (бьорі), шадів і тегінів. Основна частина війська збиралася з вільних тюрків, також долучалися загони залежних племен. На піку підсенення каган міг зібрати 100 тис. вояків, що поділялися на 10 туменів. Основу становила кіннота (частина на конях і частина на верблюдах), але також існувала й піхота (переважно з залежних народів — согдійців тощо). Перед основними силами діяли передові загони з єлме ері.

Військові підрозділи по мірі значущості (від найбльшого до меншого) очолювали апа-тархан, алпагут, сюбаши, сангун. Організацією та збиранням війцськ займався чабиш.

Військо поділялося за десятирічним принципом. 10 вояками керував онбаши, 50 — юзбаши, 100 — бешюзбаши, 1000 — бінгбаши. В кожному підрозділі був прапоронесець (урунгу).

Воякі були озброєні луками, мечами, булавами, довгими списами (у вершників), в якості захисту мали кольчуги (переважно у багатурів і знаті)Liu Mau-Tsai. Çin kaynaklar ı na göre dogu Turkleri. 2007. – S. 21.

Економіка Населення займалося переважно скотарством, частково землеробством. Скарбниця поповнювалася даниною від залежних кочових племен, з осілого населення оаз, податки з карванів й торгівців, оскільки каганат контролював частину Великого Шовкого шляху, від торгівлі металами, насамперед залізом і худобою, здобич від загарбницьких походів.

Гроші Чач був місцем карбування власних монет каганту, де розташовувалися титули ябгу, ябгу-каган, каган з іменами правителів.

Культура У діловодстві та канцелярії застосовувалося давньотюркське рунічне письмо і согдійське письмо.

Примітки

Джерела Гумилёв Л. Н. Великая распря в первом тюркском каганате в свете византийских источников // Византийский временник. — 1961. — Т. XX. — С. 75-89. Иакинф (Бичурин Н. Я.). Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена. — Л.: Изд-во Акад. наук СССР, 1950. — С. 335.