Війт — керівник тутешнього (міського чи сільського) управління або самоврядування в середньовічній Німеччині, Литовському князівстві, Польщі та Україні.
Слово війт походить через від і далі від середньовіч. лат. vocatus, («покликаний на допомогу», звідки також і «адвокат»).
Історія У середньовічній Німеччині Vogt — намісник імператора (; розрізнялися міський // і земський // фогти), водночас і суддя. У містах Галицько-Волинської держави, а згодом Речі Посполитої (Польщі, України, Литви й Білорусі), заснованих на магдебурзькому праві, у XIII—XVIII століттях спершу спадковий, а пізніше виборний голова місцевого суду та керівник місцевого самоврядуванняВасиль Яременко, Оксана Сліпушко (укладачі). Тлумачний словник української мови. — К. : Аконіт, 2000. — том 1 (А-Є). — С. 472. — ISBN 966-7173-02-X.. За твердженням Дениса Зубрицького, голова суду у Львові XIV-XVIII столітьDenys Zubryćkyj. Kronika miasta Lwowa . — Lwów : w księngarni Kajetana Jabłońskiego, 1844. — 492 s. — S. 21. .
Війти у приватних (дідичних) містах призначались власником або вибирались громадою.Созанський Іван. З минувшини міста Бродів. — Львів : НТШ, 1911. — 69 с. — С. 4.
Посада війта спочатку була спадковою, але з часом стала виборною. За свою службу війт брав частину податків і судових оплат. Він міг свій уряд відступити або продати. Подекуди саме місто відкуплювало війтівство, і тоді війт був виборним.
Грушевський стверджував, що викуп панами (шляхтою-дідичами) привілейованих війтівств у Галичині часто призводило до того, що експлуатація селян зосереджувалась в одних руках, а привілеї селян, про які йшлось у локаційному акті, втрачали свого оборонця, яким мав бути війт.Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 177.
Прерогативи: загальна адміністрація, управління міською власністю і судові компетенції, виконувані за допомогою лави присяжних (див. Лавники). Свою владу війт ділив з міською радою, на вибір якої війт мав вплив.
Війтів у містах затверджував гетьман. На Лівобережній та Слобідській Україні війти (старости) були й у селах, де їх обирала сільська громада.
Посада війта існувала в українських селах до 18 століття, а в містах — до скасування магдебурзького права на початку 19 століття. У Галичині в складі Австро-Угорщини війт очолював сільську громаду, а в 1921–1939 роках на українських землях, був керівником найменшої адміністративно-територіальної одиниці — ґміни.
Уведена посада війта була як міського голови (був наприклад і в м. Києві); старшина, міський старшина; різновид поліцейського тисяцького або п'ятисотенного в містечках або посадах, або голова над декількома сотськими; місцями це сільський староста або навіть убраний на поле десяцький з робітниками. Різновид цього «ключвійт» — староста ключа, волості; голова поселення. Від слова «війт» підпорядкована земля й поселення його юрисдикції — війтівство, йому приналежний; війтівський, до нього стосовний; звання, посада особи війта. Війтувати — бути війтом, керувати війтівствомДаль В. Толковый словарь живого великорусского языка (Современное написание слов. Републикация выполнена на основе II издания 1880—1882 гг.) .
Від цього слова походять такі прізвища, як Войтович, Войтів, Війтович, Вайтовіч, Войтенко, Войт, Старовойт, Войтко, Войтюк.
Див. також Ландвойт
Примітки
Література Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк : Вежа, 2000.
Сас П. М. Війт //
Посилання Війт // Довідник з історії України . За ред. І. Підкови та Р. Шуста. — К.: Генеза, 1993.