Жан-Беде́ль Бока́сса І (; 22 лютого 1921, Бобанґі — 3 листопада 1996, Бангі) — президент Центральноафриканської Республіки (1966—1976), пізніше самопроголошений імператор (1976—1979).

Військова кар'єра Син сільського старости з племені мбака (родом з якого було багато посадовців Центральної Африки колоніального періоду). Ім'я Жан-Бедель — результат неправильно прочитаного в календарі скороченого імені католицького святого Жан-Батіст де ла Саль (Jean-B. de la S. перетворилося в Jean-Bédel), Бокасса — ім'я, яке означає «маленький ліс» мовою мбака, пізніше стали використовувати як прізвище (а після проголошення імперії — знову як ім'я). Після втрати батьків у віці 6-и років (батька розстріляли французи, мати наклала на себе руки), Жана виховували родичі, що готували його у священики. Одначе 1939 року Бокасса поступив на військову службу, де зробив собі кар'єру в армії. Під час Другої світової війни служив у військах Шарля де Голля («Франція, що бореться»). Був нагороджений орденом Почесного легіону та Лотаринзьким хрестом. Брав участь у висадці союзних військ у Провансі та боях на Рейні в 1944—1945 роках. Після війни навчався в академіях у Сен-Луї (Сенегал), потім повернувся до Франції, навчався в Шалон-сюр-Марні, воював в Індокитаї та Алжирі.

На 1961 рік він вже був капітаном. У 1964 році перейшов із французької армії на службу в центральноафриканську. Президент ЦАР, його кузен Давид Дако, призначив Бокассу начальником штабу збройних сил і надав йому звання полковника.

Президент 31 грудня 1965 — 1 січня 1966 року начальник жандармерії здійснив у ЦАР державний переворот («новорічний заколот» або «путч дня Св. Сильвестра»), повалив та ув'знив Дако. Проте Бокасса швидко нейтралізував Банзу і взяв владу в свої руки. Попри те, що Дако був його кузеном, на свободу колишнього президента Бокасса не випустив — лише погіршив умови його ув'язнення.

Натомість сам Бокасса проголосив себе президентом та очільником єдиної політичної партії — «Руху за соціальну еволюцію Чорної Африки» ( або MESAN, МЕСАН). Ця партія включала до себе в обов'язковому порядку все доросле населення країни. 4 січня президент скасував конституцію ЦАР та почав диктаторське керування. У березні 1972 року Бокасса проголосив себе довічним президентом. 19 травня 1974 року йому було надано звання маршала.

У 1969 і 1974 роках відбувалися невдалі спроби скинути Бокассу через державний заколот; 1976 року було влаштовано замах на його життя. Ці події були для нього тільки приводами для зміцнення своєї одноосібної влади.

Брав участь у панафриканському русі, зокрема, в 1968 році став засновником Союзу центральноафриканських держав, куди входили також Демократична Республіка Конго і Чад. Був прибічником «повернення до землі», підтримки сільського господарства та аграрної реформи в країні. У зовнішньополітичній орієнтації вагався між радянським блоком, Заходом і Рухом неприєднання. У червні 1970 року відвідав з офіційним візитом СРСР. Після зустрічі з Муаммаром Каддафі Бокасса вирішив прийняти іслам і короткочасно змінив своє християнське ім'я, Жан-Бедель, на Салах-ед-дін Ахмед Бокасса. Швидше за все, це була лише хитрість задля привернення фінансової допомоги Лівії.

Імператор У вересні 1976 року Бокасса розпустив уряд і замінив його на Раду Центральноафриканської революції (за зразком Ради революційного командування Лівії; до цієї Ради було включено звільненого з в'язниці Дако). На з'їзді партії МЕСАН 4 грудня 1976 року президент проголосив республіку монархією та перейменував її на Центральноафриканську Імперію. Він видав імперську конституцію, знову прийняв католицизм. Повний його титул звучав так: Імператор Центральної Африки, волею центральноафриканського народу, який об'єднано в національну політичну партію МЕСАН. Оскільки ефіопського імператора Хайле Селассіє I було скинуто за два роки до цього, Бокасса став одним із двох керівних імператорів у всьому світі — другим був японський монарх Хірохіто.

Коронувався як Бокасса I під час незвично пишного ритуалу рівно за рік потому, 4 грудня 1977 року. На коронацію було витрачено понад 20 мільйонів доларів. Черевики, в яких він був під час коронації, занесено до Книги рекордів Гіннеса як найдорожчі у світі. Церемоніал багато в чому копіював коронацію Наполеона I, котрого новоспечений імператор вважав за свого кумира та наслідував його. На коронацію було запрошено керівників усіх світових та африканських держав, а також Папу Римського Павла VI. Очевидно, для нього готували роль Папи Пія VII, з рук якого Наполеон вирвав корону й сам нею увінчався. Проте, попри всі обіцяні щедрі подарунки, ані Папа, ані голови держав не з'явилися в Бангі на церемонію; Францію було презентовано міністром у справах співпраці, оркестром ВМФ та батальйоном, що гарантував безпеку під час коронації. Багато хто вважав Бокассу психічно ненормальним і порівнювали його з ексцентричним диктатором Уганди Іді Аміном.

Із казковою розкішшю коронації та імператорського двору контрастував надзвичайно низький рівень життя в країні. У 1977 році в країні був 1 лікар на 43,4 тисячі мешканців і лише 1 зубний лікар на всю імперію.

Попри те, що імперія вважалася конституційною, жодних пом'якшень у диктатурі Бокасси не сталося. Арешти інакодумців, тортури, в яких імператор особисто брав участь, були звичайною справою. Режим підтримував французький уряд на чолі з Валері Жискар д'Естеном, якому Бокасса надавав вигідні умови розробки родовищ корисних копалин, зокрема, урану, що був потрібний для французької програми атомної зброї. У 1975 році Жискар оголосив Бокассу своїм «другом» і «членом сім'ї», а також декілька разів приїздив до Центральної Африки на полювання.

Скинення

Після низки жорстоко придушених виступів опозиції, що викликали міжнародний резонанс і привернули увагу правозахисників (зокрема, демонстрації школярів, котрі протестували проти дорогої уніформи, нав'язаної їм урядом; більш ніж 100 з них було вбито) в 1979 році подальша підтримка режиму Бокасси ставала для Франції ганебною. Приблизно тоді ж поширилися чутки про канібалізм монарха. Окрім того, спостерігалося нове зближення Центральної Африки з Лівією (що було для Франції неприпустимо). 20 вересня 1979 року за відсутності імператора, який був з офіційним візитом у Лівії, за участі французьких десантників (операція «Баракуда») в Бангі було здійснено безкровний державний переворот, після якого Давид Дако знову став президентом відновленої республіки. Французький дипломат Жак Фоккар назвав цю операцію «останньою колоніальною експедицією Франції».

За декілька тижнів у французькому сатиричному тижневику «Канар аншене» було оприлюднено подарунки, якими Бокасса купував лояльність у Жискара (зокрема, це були діаманти). За умов економічної кризи це все не грало на руку президентові, який 1981 року програв вибори Франсуа Міттерану. Пізніше з'ясувалося, що діаманти Бокасса вручав також і Генрі Кіссинджеру в 1973 році.

Вигнання й суд Бокасса вирушив із Лівії в Кот-д'Івуар, а потім мешкав у Франції, в замку біля Парижа (Ардікур, департамент Івелін).

У той час на його Батьківщині над ним було влаштовано заочний суд, що присудив йому смертну кару (1980 рік). У 1986 році він здійснив, мабуть, найексцентричніший вчинок у своєму житті: він самохіть повернувся до Центральноафриканської республіки, розраховуючи на те, що народ знову посадить його на трон. Одначе його було негайно арештовано й він постав перед новим процесом, де йому було висунуто обвинувачення в державній зраді, вбивствах, канібалізмі та розкраданні державного майна. Бокасса активно захищався на суді та зумів переконати суддів у тому, що частини тіл жертв він зберігав у холодильнику не з метою вживати в їжу, а в символічних цілях («печінка ворога приносить талан») і т. ін. Хоча його визнали невинним у канібалізмі, решти обвинувачень вистачило, щоб 12 червня 1987 року знову засудити його до смертної кари. Наступного року його помилували, і вирок замінили на довічне ув'язнення, а потім і на двадцятирічне. Після відновлення демократичного устрою в 1993 році в країні було оголошено загальну амністію, й Бокасса вийшов на волю. Помер від інфаркту міокарда за три роки після звільнення, 3 листопада 1996 року. Протягом трьох останніх років життя Бокасса називав себе тринадцятим апостолом і стверджував, що він мав таємні зустрічі з Папою Римським.

Бокасса мав 18 дружин і 77 дітей, яких визнав; одна з дружин, імператриця Катерина Дангіаде, була його вінчаною католицькою дружиною й він коронував її за зразком коронації Жозефіни Богарне. Старший син Бокасси та Катерини, що народився 2 листопада 1975 року, кронпринц Жан-Бедель, у період існування імперії був спадкоємцем престолу, а після смерті батька в 1996 році — головою центральноафриканського імператорського дому (Жан-Бедель Бокасса II).

Спадщина 1 грудня 2010 президент ЦАР Франсуа Бозізе підписав указ про повну реабілітацію Жан-Беделя Бокасси, відповідно до якого повалений імператор був «відновлений в усіх правах». Бозізе назвав Бокассу «великим гуманістом» і «сином нації, визнаним усіма як великий будівничий» і підкреслив «Я хочу говорити про Бокасса. Він побудував країну, а ми зруйнували все, що він побудував».

12 січня 2011 французький Замок Ардікур, що раніше належав Жан​​-Бедель Бокасса, було продано на аукціоні за 915 000 євро. Замок розташований під Парижем і має житлову площу майже в 550 кв.м. На його території також знаходиться будинок для прислуги, парк і автомобільний гараж.

Бокасса і Україна 28 серпня 1973 року Бокасса, що на той час вже оголосив себе пожиттєвим президентом ЦАР, перебуваючи з візитом у дружньому СРСР, заїхав у піонерський табір «Артек» у Кримській області. Після концерту художньої самодіяльності, влаштованого на його честь, Жан Бедель Бокаса пройшов піонерський ритуал посвячення в почесного артеківця: йому урочисто пов'язали піонерську краватку та причепили на піджак значок «Артек» .

Примітки

Посилання

Сайт про Бокассу Банкнота ЦАР Імперський прапор Центральної Африки Коронація Бокасси І

Література В. І. Головченко. Бокасса // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X И. В. Кривушин. Жан-Бедель Бокасса // А. Б. Давидсон (общ. ред.). История Африки в биографиях. — Москва: РГГУ, 2012. — С. 441—447. Riccardo Orizio: Allein mit dem Teufel. Begegnungen mit sieben Diktatoren, Kreuzlingen, München 2004.