Декрет проти комунізму — декрет Верховної Священної Конгрегації Священної Канцелярії від 28 червня (1 липня) 1949 року (затверджений папою Пієм XII, опубліковано у виданні AASAAS — «Acta Apostolicae Sedis», нерегулярне періодичне видання, виходить у Ватикані, публікує оригінальні тексти найважливіших документів Ватикану, зазвичай латинською мовою 41 (1949) 334), яким було формально проголошено відлучення віруючих від Римо-Католицької церкви за прийняття комуністичного вчення та його пропаганду, за членство в комуністичній партії, співпрацю з нею, на тій підставі, що комунізм являє собою «матеріалістичне та антихристиянське вчення», а комуністичні лідери «і вченням, і діями ворожі до Бога, до істинної релігії і до Церкви Христової».
Історія Поштовхом до створення Декрету став Жовтневий переворот у Російській імперії 1917 року та пізніші революції в Китаї та Мексиці, що супроводжувалися релігійними переслідуваннями. Енцикліка «Quadragesimo anno» (1931) Папи Пія XI критикувала агресивну опозицію комунізму до релігії, та називала комунізм загрозою свободі й самому існуванню Церкви. У 1937 році Пій XI відкинув атеїстичний комунізм в енцикліці «Divini Redemptoris» як «систему, повну помилок та софізмів», з «псевдоідеалом справедливості, рівності та братерства» та «певним оманливим містицизмом».
На загальних виборах в Італії 1948 року комуністично-соціалістична коаліція (Італійська комуністична партія та Італійська соціалістична партія) здобула 31 % голосів. Дикастерія віровчення почала вивчати питання участі католицьких мирян і духовенства в підтримці комуністичних партій. 15 липня 1948 року газета «L'Osservatore Romano» опублікувала декрет, який відлучав від церкви тих, хто пропагує «матеріалістичне та антихристиянське вчення комунізму». Однак документ не був спрямований проти Італійської комуністичної партії, яка в 1946 змінила свій статут, допустивши членство в ній громадян, «незалежно від раси, релігійної віри чи філософських переконань». Навесні 1949 року тиск комуністів на Церкву в Чехословаччині зростав, і Папа Пій XII задумався про методи ефективного дипломатичного опору комуністичній ідеології.
13 липня 1949 року Ватикан оприлюднив свій «Декрет проти комунізму», виданий Папою Пієм XII 1 липня. Згідно з Декретом, всіх католиків-комуністів, які ввійшли до кумуністичної партії, чи співпрацювали з нею, належало відлучити від Римо-католицької церкви. Папа, служачи дипломатом Ватикану в Мюнхені в 1919 році, сам зіткнувся з комуністичними революціонерами, які вдерлися до його резиденції та під дулом пістолета вимагали його автомобіль.
Частина католицького духовенства та мирян розкритикувала цей Декрет. Священник Прімо Маццоларі відкрито не підтримав указ і натомість виступав за діалог між католиками та комуністами. Джузеппе Доссетті, інший священик, який представляв ліву фракцію партії Християнсько-демократичного крила, виступав за нейтралітет у Холодній війні. Комуністичні партії загалом не зазнали якої-небудь шкоди від Декрету.
Багато священиків, особливо в країнах з комуністичним режимом, таких як Польща та Угорщина, ігнорували документ і не забороняли комуністам брати участь у церковних таїнствах. Багато священиків інтерпретували Декрет як такий, що стосується лише комуністичних лідерів, а не рядових членів партії.
Після угоди 1950 року з комуністичною Польщею, Церква поступово почала йти шляхом компромісу з комуністичною владою. У 1950-х роках архієпископ Джованні Монтіні (пізніше Папа Павло VI) говорив про необхідність звернення до «хороших елементів» серед комуністів, а різдвяне послання Пія XII 1955 року застерігало католиків «не задовольнятися антикомунізмом, заснованим на захисті свободи, позбавленої змісту».
Іноді стверджується, що Декрет негласно скасували під час Другого Ватиканського собору (1962—1965). Фактичне скасування Декрету відбулося з запровадженням Кодексу канонічного права 1983 року.
Примітки
Посилання Текст Декрету на сайті культурної асоціації Montfort