Келлський синод, Келлсько-Мелліфонтський синод або собор () — собор ірландського духівництва, що проходив у 1152 році. Він став завершальним у серії синодів, що відбулися в рамках реформи церкви Ірландії кінця XI–XII століть, яка була викликана як внутрішньою необхідністю організаційного вдосконалення, так і поширенням ідей григоріанської реформи. Засідання собору почались на початку березня і були розділені на дві сесії, що пройшли одна за одною у Келлському і Мелліфонтському абатствах. Головував на келлському синоді легат кардинал Іоанн Папаро.
Причини та підготовка до собору З самого початку свого існування церква в Ірландії мала специфічну організаційну структуру, при якій єпископські центри-civitas були тісно пов'язані з монастирськими civitas, а єпископські кафедри і посади абатів часто займала одна і та ж особа. Місцеві церкви одночасно інтегрувались у місцеву кланову структуру ірландського суспільства, впливові церковні посади ставали надбанням цілих династій, що вели своє походження від королівських родів. Наприкінці XI століття в Ірландії почав набирати рух за реформи, який підщтовхувався як англійськими та континентальними впливами, особливо григоріанською реформою, так і внутрішніми причинами: усвідомленням необхідності чіткого встановлення єпархіальної системи на чолі з примасом, вирішення питання інтеграції тих єпископських престолів, що утворились внаслідок появи поселень норманів на узбережжі. Проявом цього руху стало проведення двох великих реформаторських соборів ірландського духівництва у Кашелі (1101) і Рет-Бресайлі (1111). На цих синодах в загальних рисах була окреслена дієцезіальна структура й утворені дві церковні провінції, на чолі з митрополитами — Арми та Туама, території яких обіймали північ і південь острова відповідно. Для затвердження рішень останнього з синодів, у Ретбресайлі, і отримання двох палліїв для митрополитів до Риму у 1139–1140 роках був відісланий святий Малахія. Папа Іннокентій II прийняв Малахію достатньо люб'язно, але у курії були незадоволені тим, що залишились неврегульованими питання, які стосувались юрисдикційної приналежності округи Дубліна і, поряд з ними, інші проблеми. Це змусило Малахію повернутись до Ірландії, щоби знайти вихід, який би задовольняв Рим та острівне духовенство.
Про діяльність святого по його поверненні відомо мало. В основному вона стосувалася організації реформи в його діоцезі та заснування монастирів нових чернечих орденів, особливо цистерціанців. Серед новозаснованних було і Мелліфонтське абатство, що зіграло значну роль у майбутньому синоді. Так чи інакше, компроміс був знайдений, бо вже у 1148 році Малахія знову відправився до папи. Та по дорозі, у Клерво, він помер на руках свого друга святого Бернарда Клервоського того ж року. Попри смерть голови ірландської місії папа Євгеній III, цистерціанець, відправив у 1150 до Ірландії з чотирма палліями кардинала Іоанна Папаро і щойно ним висвяченого на єпископа Лісморського Ґіллакріста Уа Коннайрха, O.Cist, який став першим папським постійним легатом на острові. Але діставшись Англії кардинал був вимушений повернути назад, через конфлікт, який стався у нього з королем Стефаном Блуазьким — король відмовився надати кардиналові гарантії безпеки. Природа цього конфлікту достеменно невідома, через достатньо скупі повідомлення хроністів-сучасниківРоджер Ховеденський (RS 51:1. 212) та Іоанн Солсберійський (Hist. pontif. 6) згадують лише про сам факт привезення кардиналом Папаро палліїв.. Але, серед дослідників існує думка, що причиною стала небезпека прерогативам кентерберійського престолу, яку побачили англійці у визнанні папою рішень ірландських єпископівЗокрема, Робер де Торіньї у своїй хроніці підкреслює, що надаючи паллія для дублінського архієпископа («episcopo Duvelinae») папа діяв проти давніх установ і достоїнства церкви Кентербері («hoc factum est contra consuetudinem antiquorum et dignitatem Cantuariensis ecclesiae»), від якої зазвичай ірландські єпископи отримували посвячення («accipere consecrationis benedictionem») (RS 82: 4. 166).. Ірландські клірики та королі навздогін відправили делегацію з проханням повернути місію назад і влітку 1151 року кардинал Іоанн знову відправився до Ірландії, скориставшись тепер уже охоронною грамотою шотландського короля Давида I. Папські посланці пристали до узбережжя острова приблизно у жовтні того ж рокуАннали чотирьох магістрів (AFM 1051) повідомляють, що кардинал комарби (, тобто наступника) Петра Іоанн Папірон («Paprion») прибув 1151, щоби «встановити правила і добру мораль, і виправити помилки всіх» («erail riaghla agus soibhés, agus do chfrtughadh caich ma cciontaibh»).
Проведення собору Про діяльність місії Папаро між прибуттям на острів та синодом практично нічого невідомо. Аннали чотирьох магістрів лише повідомляють про те, що кардинал пробув тиждень у домі архієпископа Арми Ґілли Мак-Ліака. Можливо, у цей час папські легати займались виявленням позиції місцевого духовенства і впливових світських володарів щодо майбутнього соборуHolland, Martin (2005), p. 248. Повідомлення про синод і його рішення дойшли до нас лаконічними повідомленнями у хроніках, інших документів, що стосувались би його діянь практично не збереглось. Найзначнішим є уривок з Клоненаської книги, який подає у своїй Історії Ірландії Джеффрі КітінгKeating (1908), vol. III, p. 314—317. Саме на відомостях цього уривку базується припущення, що собор розпочав свою роботу у Келлському абатствіGwynn, Aubrey, Rev. (March, 1952). The centenary of the Synod of Kells. The Irish ecclesiastical record: a monthly journal under episcopal sanction, Ser. 5, Vol. LXXVII., p. 164—167 — бо саме воно згадується, як місце відкриття засідань — а наступна сесія з приблизно 6 березня й до закриття на Вербну неділю 23 березня у МелліфонтськомуПро Мелліфонтське абатство, або, за іншою назвою, Дроеду як про місце проведення синоду говорять всі аннали..
Згідно з Анналами чотирьох магістрів на синоді були присутніми три тисячі («ttribh mílibh») церковнослужителів. Кітінгів уривок уточнює, що серед них було двадцять два єпископиЗа іменами називає двадцять. та п'ять єпископів-електів («electos»). Також, перераховуючи імена присутніх єпископів Кітінг називає двох генеральних вікаріїв (), але через сумнівність терміну з точки зору деяких дослідниківFlanagan, Marie Therese, Irish royal charters: texts and contexts, р. 289 їх вважають за припустиме відносити до єпископів-ординаріїв, двоє з яких не були згадані в історії Ірландії поіменно.
ЄпископиІм'яПрестолПримітки1Ґіллакріст Уа Коннайрхєпископ Лісморськийпостійний легат папи в Ірландії2Ґілла Мак-Ліакархієпископ Арми, наступник Патрикапримас всієї Ірландії3Домналл Уа Лоннґарґайнархієпископ Мунстера (Кашела)один з двох єпископів, чий престол був піднесений до рангу митрополії4Ґрейнеєпископ Ат-Кліата (Дубліна)один з двох єпископів, чий престол був піднесений до рангу митрополії, гіберно-данського походження5Ґілла на Наемлайґнехєпископ Ґлендалоха6 Тостійєпископ Порт-Лайрґе (Вотерфорда)гіберно-данського походження7 Фіонн мак Кіанайнєпископ Кілдара8 Ґіллаеда Уа Майґінєпископ Корка9 Макронайнєпископ Кіаррайґа (Ардферта)10 Торґестійєпископи Лімерикагіберно-данського походження11 Муірхертах Уа Маелідірєпископ Клонмакнойса12 Маелісу Уа Коннахтайнєпископ Східного Коннахта (Елфіна)13 Маелруанайд Уа Руадайнєпископ Ліґне (Ахонрі)14 Макрайт Уа Морайнєпископ Конмайкне (Арда)15 Етру Уа Міадахайнєпископ Клонарда (Міта)16 Туатал Уа Коннахтайґєпископ І-Брііна (Кілмора)17 Міредах Уа Кобтайґєпископ Кенел-нЕоґайн (Деррі)18 Маелпатрайк Уа Банайнєпископ Дал-нАрайдне (Коннора)19 Маелісу макін Хлейріґхіррєпископ Улайда (Дауна)20 Дунґал Уа Каеллайдеєпископ ЛейґлінаГенеральні вікарії1Домналл Уа Фоґартайґгенеральний вікарій єпископа Осрайґе (Кілкенні) 2Ґіллаінхоймдед Уа хАрдмайлгенеральний вікарій єпископа Емлі
Кітінг не згадує архієпископа Туама серед присутніх ординаріїв. Разом з тим, папські посланці привезли чотирьох палліїв, з яких один призначався саме туамському митрополитові. На час проведення синоду місцевий ординарій Міредах Уа Дубтайх вже був мертвийВін помер у 1150., тому цілком можливо, що замість нього, у ранзі електа, був присутній, згадуваний в анналах наступним, Ед Уа хОйссін, що отримав одночасно паллія і єпископське свячення одночасно, на Вербній неділі.
Найвизначніші рішення Келлського синоду, про які сьогодні можна судити, стосувались основ організації церкви в Ірландії, остаточного розділення острова на чотири церковні провінції та підтвердження рішень синоду Рет-Бресайлі. Він приєднав до загальноірландських структур церкви норманського узбережжя, роль і місце яких викликали до того багато суперечок і незадоволення, як серед ірландських кліриків, так і серед гіберно-норманської еліти. Кафедра Дубліна, центру гіберно-нарманських поселень, стала центром окремої провінції, архієпископством, одночасно визнавши разом із всіма іншими острівними дієцезіями першість архієпископа Арми. Поряд з цим, для вдосконалення дієцезіальної структури, були започатковані й інші реформи: саме від Келлського синоду бере свій початок практика об'єднання менших дієцезій із більшими після смерті їхніх єпископів, яка продовжувалася пізніше. Її наслідком, як і наслідком започаткування жорсткішого контролю зі сторони кліриків-не ченців над церковним майном, стало укрупнення єпархій і одночасне занепадіння багатьох давніх монастирсько-дієцезіальних центрів, що вже не могли витримати майнового тягаря. Підтвердження ж примату армаської кафедри, яке також відбулося на соборі, мало підкреслити єдність всієї ірландської церкви навколо давнього центру культу святого Патрика. Загалом, попри бідність джерел про зміни у територіальній організації ірландських єпархій можна судити завдяки знайденому у Медичній школі Монпельє манускрипті (MS 92), який містить список дієцезій. Особливо, при порівнянні зі списками єпархій переформатованих під час інших соборівWatt, J.A. (1970). The Church and The Two Nations in Mediaval Ireland (Cambridge Studies in Medieval Life and Thought: third series, Vol. 3). Ullmann, Walter (ed.). Cambridge University Press, p. 31.
Дієцезіальна структура в Ірландії після Келлського синодуАрхієпископ-митрополит Арми1. Арда2. Клонард3. Коннор4. КілморІ-Бріін, 5. Даун6. Дулік7. Келлс8. ЛаутКафедра була перенесена з Клогера і туди ж повернулась у 1192.9. Магера10. РафоеЄпархії, що перестали існуватиАрхієпископ КашелаАрхієпископ ДублінаАрхієпископ ТуамаАрдстроТакож відомий, як Ратлуре. Приєднаний до Магери1. Ардферт2. Клойн3. Корк4. Емлі5. Кілфенора6. Кіллалое7. Лімерик8. Лісмор9. Роскреа10. Росс11. ВотерфордРатассЦентр діоцезу був перенесений до Ардферту.1. Фернс2. Ґлендалоу3. Кілдар4. Кілкенні5. Лейлін1. Ахонрі2. Клонферт3. Кіллала4. Кілмакдуаг5. МайоРаніше центром єпархії був Конг6. РоскоммонВже 1156 дієцезіальний центр був перенесений до Елфіна.7. АннагдаунСтворений у 1179, але відповідно до рішень Келлського синоду.Ардкам
Про інші зміни організаційної структури, наприклади чи саме з цього синоду почалось розгортання сітки парафій у традиційному для інших частин церкви значенні, судити важкоWatt, J.A. (1970). The Church and The Two Nations in Mediaval Ireland (Cambridge Studies in Medieval Life and Thought: third series, Vol. 3). Ullmann, Walter (ed.). Cambridge University Press, p. 32-33.