Не́стор (Ані́сімов), митрополи́т Кіровогра́дський і Микола́ївський (22 листопада 1885, м. В'ятка — 4 листопада 1962, Москва) — архієрей Російської православної церкви та її Українського екзархату, камчатський місіонер. Хіротонізований у єпископа 1916. Очолював Камчатську, Харбінську, Новосибірську єпархії Російської православої церкви та Кіровоградську єпархію Українського екзархату.
Біографія
Юність Микола Олександрович Анісімов народився 22 листопада 1885 р. в м. В'ятці в сім'ї військового чиновника (статського радника) Свиязького полку Олександра Олександровича Анісімова та Антоніни Євлампієвни, доньки протоієрея-настоятеля В'ятської цвинтарної церкви (Охтирського кладовища).
З раннього дитинства відзначався глибокою релігійністю. Після закінчення реального училища стає послушником Казанського Спасо-Преображенського монастиря, а потім вступає на місіонерські курси при Казанської духовної академії на калмицько-монгольське відділення.
Місія на Камчатці
17 квітня 1907 приймає чернечий постриг з іменем Нестора в честь прп. Нестора ЛітописцяЗа іншими даними на честь мученика Нестора Солунського.. 6 травня 1907 зводиться в сан ієродиякона, а через три дні, 9 травня, присвячується в ієромонахи.
У червні 1907 рокуЗі спогадів відомо, що в день від'їзду мати подарувала йому Євангеліє, на форзаці стоїть дата «2 червня 1907 року»., за благословенням о. Іоанна Кронштадтського, відправився місіонером на Камчатку до архієпископа Євсевія (Нікольського) Владивостоцького і Камчатського.
У 1907–1909 роках ієромонах Нестор сумлінно, часто з ризиком для життя, виконує свій пастирський обов'язок, проповідуючи і навертаючи у віру Христову тисячі язичників — камчадалов. Глибока повага до людей, їхньої мови та традицій, постійна готовність надати допомогу хворим, немічним і скривдженим здобули ієромонаху Нестору глибоку любов і довіру пастви у найвіддаленіших куточках величезного Камчатського краю.
У перші роки свого перебування в Камчатської області, ознайомившися з життям і побутом місцевого населення, ієромонах Нестор відзначив, що на Камчатці немає духовної місії і ніякої місіонерської роботи. Однак у камчадальских поселеннях були де-не-де православні парафії. Також і серед осілих та кочівних народностей: тунгусів, чукчів, коряк, алеутів та інших не проводилося ніякої духовної і культурної просвіти, не було шкіл для дітей цих народностей. Населення жило життям довірливих дітей природи й нічого не знало про світ, крім свого камчатського простого життя серед суворої природи. Їх експлуатували жорстоким і хижацьким чином приїджі торговці, які за дрібнички, за безцінь, або за горілку і спирт збагачувалися, а населення бідувало. Також певної шкоди завдавали населенню Камчатсько-Чукотського краю американці і японці. Американці, як і російські купці, десятки років безкарно обирали населення, нав'язуючи всякий непотріб, що привозили з Америки на шхунах. Японці, користуючись незначною охороною дореволюційного часу, спокійно виловлювали рибу, маючи сотні пароплавів і шхун в російських водах.
Усі ці негативні явища змусили о. Нестора звернути на них серйозну увагу, і він звернувся у Владивосток до свого керівника архієпископа Євсевія (Нікольського) із проектом створення Камчатської Духовної Місії і Камчатського Православного Братства, передбачаючи статутами цих установ широку освітньо-благодійну роботу із відкриттям Головної Ради Братства при єпархіальному архієреєві з відділеннями у Петербурзі, Москві, Києві та інших містах із метою зближення Камчатської околиці з діловим центром Російської імперії.
На початку 1910 за благословенням правлячого архієрея, о. Нестор вирушає до Санкт-Петербурга із доповіддю про створення Камчатської Духовної Місії та Камчатського Православного Братства, але стикається з черствістю і навіть ворожістю бюрократів Синоду та його обер-прокурора. Це не зупиняє молодого ієромонаха. Ціною великих зусиль йому вдається привернути до ідеї створення Братства широку православну громадськість і депутатів Державної Думи. Однак вирішальну роль відіграло особиста участь царя Миколи Олександровича, цариці Олександри Федорівни й імператриці Марії Федорівни. Усі прохання про надання коштів на будівництво в Камчатської області були прийняті і задоволені державними установами, тобто Державною Думою та Державною Радою.
У результаті цих зусиль 14 вересня 1910 у Владивостоці було відкрито Благодійне Камчатське Братство, а незабаром його відділення в Санкт-Петербурзі, Москві, Києві та інших містах Російської імперії. Діяльно допомагали Братства св. рівноап. Миколай (Касаткін), архієпископ Японський, преподобномучениця велика княгиня Єлизавета Феодорівна, священномученик Володимир (Богоявленський), митрополит Київський і Галицький. Дійову допомогу надавала царська родина. Братству були подаровані церква, начиння, грошові кошти, надано пільги з перевезення вантажів. Офіційним Покровителем Братства став цесаревич Олексій Миколайович.
У 1910–1917 роках на кошти Братства на Камчатці були побудовані десятки церков, каплиць, шкіл, притулків, лікарень, лепрозоріїв і амбулаторій.
Камчатський братство зі столичними відділеннями збагатило Камчатська Духовну Місію не лише коштами, а й багатим інвентарем для місіонерських церков, шкіл, притулку для дітей кочівних народностей Камчатської області і для колоній прокажених. О. Нестор на братські кошти організував похідні аптеки, общину сестер милосердя, будував шкільні будівлі, притулки і церкви у Владивостоці, що в розібраному вигляді сплавлялися російськими робітниками у Камчатська область на пароплавах добровільного флоту.
О. Нестор бував у колоніях прокажених, часто відвідуючи хворих для вивчення умов їхнього існування, відвідав велику колонію прокажених в Ямбурзького повіті, тоді Петербурзької губернії.
Вивчивши тунгуську (евенкійську) і коряцьку мови, ієромонах Нестор переклав на місцеві мови Божественну Літургію, частково Євангеліє, склав словник і розмовні питання та відповіді на коряцькій мові. На тунгуську мову переклав молитву Господню «Отче наш…», заповіді Мойсея і заповіді Блаженства. За цю роботу о. Нестор у 1913 році був зведений у сан ігумена.
Після початку війни 1914 році о. Нестор організував і очолив санітарний загін «Перша допомога під вогнем» й особисто виносив з поля бою поранених, перев'язував їх, втішав і організовував відправку до лазаретів. Працював при Лейб-драгунському полку в кавалерії, сам верхи на коні, відправлявся з ескадроном в кінну атаку. За милосердя і героїзм ігумен Нестор був удостоєний вищої духовної військової нагороди — права носіння наперсного хреста на георгіївською стрічці, а також ряду бойових орденів.
В кінці 1915 році о. Нестор був відкликаний з фронту, зведений в сан архімандрита і продовжив свою пастирську місію на Камчатці.
Архієрейське служіння
У 1916 році за постановою Всеросійського Святійшого Синоду обраний на першого самостійного єпископа Камчатського та Петропавлівського 29 жовтня 1916 о. Нестор на 31 році життя був возведений у єпископи в місті Владивостоці чотирма архіпастирями: архієпископом Євсевієм (Нікольським) Приморським і Владивостоцьким, архієпископом Сергієм (Тихомировим) Японським, архієпископом Євгенієм (Зерновим) Благовіщенським і єпископом Павлом (Івановським) Микільсько-Уссурійським.
У 1917–1918 роках єпископ Нестор бере участь у Всеросійському Помісному соборі і виборах св. Патріарха Тихона. Після жовтневих подій у Москві 1917 року бере участь у роботі комісії з фотографування і опису ушкоджень Кремля під головуванням священномученика Веніаміна, митрополита Петроградського та з благословення Собору видає книгу «Розстріл Московського Кремля», за що незабаром заарештовується більшовиками і більше місяця перебуває в ув'язненні. Після завершення роботи Собору єпископ Нестор з великими труднощами через Київ, Одесу, Крим, Османську імперію, Османську Сирію, Єгипет, Британську Індію та Республіку Китай добирається до Петропавловськ-Камчатського, де продовжує своє єпископське служіння. Незабаром, проте, владика виганяється більшовиками з Камчатки.
Будучи довіреною особою святителя Патріарха Тихона в 1919–1922 роках владика виконує ряд його доручень в Сибіру і на Далекому Сході. У 1921 році єпископ Нестор засновує Камчатське подвір'я в місті Харбіні (Маньчжурія), а пізніше Дім Милосердя і працелюбності, що дозволило зберегти тисячі життів дорослих і дітей, які потрапили у вир громадянської війни. Заснував притулки для дітей сиріт російської та китайської національностей, притулок для старців хроніків, сліпих і хворих калік, притулок для хлопців-наркоманів, притулок глухонімих, будинок для душевно-хворих (божевільних), школи з різними прикладними мистецтвами: живопису-іконопису, рукоділля, шиття та крою, ремесел: столярних, ткацьких, шевської майстерності; безкоштовні їдальні для бідноти, безкоштовну амбулаторію, зубний кабінет у Будинку милосердя. Діти сироти навчалися в гімназіях.
Перебуваючи у веденні Закордонного Синоду, Владика важко переживає негаразди 1920-30-х років, послідовно відстоюючи ідеї єдності стражденній Матері Церкви. У цей період він відвідує ряд країн Європи та Азії, зустрічаючись з ієрархами Російської Православної Церкви закордоном, предстоятелями ряду помісних Православних і інославних Церков. Кілька разів здійснює паломництво до Святої Землі.
У 1933 році єпископ Нестор був зведений в сан архієпископа.
У 1938 році архієпископ Нестор відвідав Індію, куди був запрошений Індійським Католикосом Патріархом Мар-Васіліусом, що очолював дохалкідонську християнську церкву, що походила від першого століття, за церковними переказами від апостола Фоми, що проповідував християнство в Індії. Шістсот тисяч цих християн на чолі з Патріархом і єпсикоптом висловлювали бажання возз'єднатися з Російською православною церквою. Архієпископ Нестор ознайомився з їхнім церковно-догматичним вченням і ознайоив їх на з постановами та канонічними правилами Вселенських соборів, тому що представники їхньої ієрархії не брали участь в останніх чотирьох Вселенських соборах. Сильного канонічного відступу в житті їх церков владика Нестор не виявив, натомість відзначив дисципліну і твердість їхньої віри, що є гарним прикладом для християн. Формально, після нарад архієпископа Нестора з представниками Індійської Церкви, було погоджено возз'єднання з Російською Церквою, але офіційне церковне возз'єднання було намічено на 1939 рік, щоб до того часу підготувати хіротонію єпископа для індуської Православної Церкви російського архімандрита Андроніка (Єлпидинського), що жив в Індії і теж вів діалог. Отець Андронік, глибокий аскет і подвижник, користувався великим авторитетом серед індійських християн, які самі відрізнялися високоморальним аскетичним життям. Однак почалася війна Японії з Англією, що перегородило шлях до Індії і зв'язок з Індійською Церквою була втрачена на довгі роки.
Слід відзначити перебування архієпископа Нестора на Цейлоні, через який йому лежав шлях до Індії. Там владика тяжко захворів на запалення нирок і потрапив до лікарні темношкірих сінгалозів. Відгук про догляд і турботи всіх хворих він дає найкращий, гідний похвали і подяки всьому медперсоналу лікарні, поставленому на першокласну висоту незалежно від національності, вірування і матеріального становища хворих.