Свято-Миколаївський Самарський пустинний чоловічий монастир УПЦ МП — чоловічий монастир, заснований наприкінці у ХVII cт. біля річки Самара, де у подальшому виникла слобода Самарчук (Новоселиця; нині м. Самар Дніпропетровської області) у Орловському Куті на території Самарської паланки Запорізької Січі.

Історія

Заснування монастиря Серед краєзнавців побутує думка про те, що монастир було закладено у 1576 році, посилаючись на так званий "Універсал Стефана Баторія", хоча більшістю науковців документ визнається фальсифікатом часів Нової Січі.

У краєзнавчій літературі заснування монастиря також датували 1602 роком. За цією версією, тоді з Київського Межигірського Спасо-Преображенського монастиря до Самарської обителі було викликано ієромонаха Паїсія. Цю дату приймали Феодосій (Макаревський) і Дмитро Яворницький, однак вона також не має надійного документального підтвердження.

Перші достовірні письмові згадки відносяться до кінця ХVII ст. Зокрема, з 1690 року Київський Межигірський монастир на прохання кошового отамана Івана Гусака почав надсилати до неї своїх ієромонахів для виконання обов’язків ігумена.

На думку О. Малова та В. Векленко, протягом XVII–XVIII століть Самарський монастир кілька разів змінював місце розташування. Після спорудження наприкінці XVII століття Богородицької фортеці та конфліктів між її московським гарнізоном і запорожцями монастирська братія могла оселитися далі від фортеці. За реконструкцією дослідників, у першій половині XVIII століття монастир перебував біля Новосергіївської фортеці, в околицях сучасного села Вільного. На це, на їхню думку, вказують картографічні матеріали та опис річки Самари 1736 року, в якому згадано Сергіївський монастир на правому березі річки. Саме з цим місцерозташуванням автори пов’язують уживання назви «Сергіївський монастир». Після завершення російсько-турецької війни 1735–1739 років монастир, імовірно, був перенесений на лівий берег Самари, до місця поблизу злиття Самари й Татарки. Остаточне перенесення обителі на її сучасне місце автори гіпотези датують межею 1750–1760-х років. На картах монастир уперше показаний у цьому місці 1779 року.Гіпотези щодо змін місцерозташування Самарського Пустинно-Микільського монастиря у XVII–XVIII ст. / О. Малов, А. Векленко // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — 2012. — Вип. 21, ч. 2. — С. 205-213.

За часів Запорозької Січі Монастир підлягав безпосередньо Кошу Запорізької Січі, від якого одержав значні земельні маєтності, на яких вів інтенсивне господарство і постачав Запоріжжю хліб та інші продукти. При Самарській пустині був шпиталь для хворих і старих козаків.

У 17 — 18 ст. монастир неодноразово піддавався нападам. Під час одного з них церква була зруйнована, монастир пограбовано і спустошено. Однак вже у 1670 г. він відновлюється, а церква відбудовується. Декілька разів Самарський Миколаївський монастир відновлювався та відбудовувався.

Репресії з боку Російської влади У другій половині XVII ст. для Росії виникла необхідність мати укріплену фортецю на північному кордоні запорозьких земель. У 1687 г. в сусідстві з монастирем було споруджено Богородицьку фортецю. Це будівництво занепокоїло запорожців і вони відкрито висловили своє невдоволення гетьману Івану Мазепі та князю Голіцину. Ченці Самарської обителі підтримали козаків, після чого запорозький монастир визнали джерелом збурення.

Російські війська оточили обитель, захопили багатьох монахів, піддали їх тортурам і допитам1.Яворницький Д. І. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир // Історія Запорозьких козаків. — К.: «Наукова думка», 1990. — Т.1. — С.302.

Гетьман І. Мазепа готувався помститися й непокірним запорожцям, однак 1690 року в околицях Самарського монастиря спалахнув страшний мор, так звана зухвала смерть, а потім усе Запорожжя перенесло спустошливий наліт сарани. Навколишні землі на кілька років спустошилися, знелюдів і козацький монастир. Для монастиря настали важкі часи. У 1690 р. він геть спорожнів, «братские келии были без жильцов и церковь стояла без пения».

В цьому ж році монастир прийнято під опіку Києво-Межигірського монастиря, але вже не було можливості в такі тяжкі для всього Запоріжжя часи виправити і відновити в обителі монастирський лад.5.Феодосий (Макаревский). Самарський Екатеринославской епархии Пустинно-Николаевский монастырь // Скалозуб Ю. История Екатеринославской епархии 1775—1917 годы. — Днепропетровск: «Січ», 2001. — С.207.

Після руйнування Січі Кінець XVII — початок XVIII століть — період занепаду монастиря, тісно пов'язаний із сумними подіями, що відбувались в Україні в цей час. Участь запорожців у повстанні Булавіна, а також підтримка антиколоніального повстання гетьмана Лівобережної України Івана Мазепи 1709 року призвели до тяжких наслідків. Царські війська здійснили каральну експедицію вздовж Дніпра та зруйнували Запорізьку Січ. Більшість запорожців перетнули кордон Кримського ханства і осіли на території, яку контролювали татари. Після невдалого для Росії Прутського походу 1711 року за умовами Прутського миру монастирські землі опинились під владою Кримського ханства. Тоді надбання монастиря були пограбовані, а святиня перетворена на попіл.

Запустіння тривало до 1720 року. З цього часу монастир потроху став відбудовуватись. З 1726 р. для Самарського Військового монастиря почався новий, найцікавіший період розбудови і облаштування «монастырь … как первая существеннейшая и необходимая потребность края снова возник из пепла и развалин, скоро принял иной, лучший вид и получил во всех частях более правильное устройство». Мається на увазі що усі типи будівель розташовувалися в монастирі не мальовничо-хаотично, а строго закономірно. По мірі розвитку монастиря ускладнюється його функціональний устрій: при наявності відповідної території монастир поділяється на кілька відокремлених функціональних зон: культову — у центрі, житлову, господарську — на периферіїВечерський В. В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. — К.: Головкиївархітектура — НДІТІАМ, 2001. — ст. 104;.

За часів Нової Січі Відразу ж після повернення на рідні землі у 1734 р. запорожці протягом літа спорудили біля Чортомлику на р. Підпільній Січ. Після цього взялися за облаштування Самарського монастиря. Начальник всіх запорозьких церков, ієромонах Межигірського монастиря Павло Маркевич всі сили спрямував на те, щоб у короткий час привести до ладу всі його святині.

У 1736 році під час турецької війни монастир був укріплений ретраншементами. З 1791 року монастир, як найближчий до Катеринослава, призначений місцеперебуванням архієреїв (заміським архієрейським будинком). Обитель виявилася надійним форпостом запорожців в російський-турецьких війнах 1735—1739 і 1768—1774 рр. Під час останньої з них монастир поселив безліч полонених татар і турків. З ними обходилися так добре, що багато хто з них прийняв в обителі хрещення, а деякі, після закінчення війни, і чернецтво.

У 1760 році настоятель обителі Володимир Сокольський «произведен в начальники Сечевых церквей», а у 1774 році по проханню війська і по ходотайству Г. О. Потьомкіна «пожалованный даже в Архимандриты».

Після козацької доби Від 1775, по знищенні Січі, монастир був приписаний до Ставропігійського Києво-Межигірського монастиря, 1787 став знову самостійним, а з 1791 приписний до архієрейського дому. Самарський Миколаївський монастир мав дві кам'яні церкви, що з них Миколаївська, побудована 1781, мала особливо шановану ікону Богородиці і багато церковних предметів Запорізької доби.

У радянські часи Самарський Миколаївський монастир було ліквідовано за часів радянської влади. За часів радянської влади в ньому відкрили будинок пристарілих, потім інтернат для розумово відсталих.

За часів незалежної України У 1993 році відроджений прихід в будівлях монастиря, через два роки — знов відкритий як жіночий монастир. Зараз монастир відновлено та частково відбудовано УПЦ-МП.

12 березня 1998 Священний Синод Української Православної Церкви МП на підставі доповіді Ірінея, Архієпископа Дніпропетровського і Павлоградського, перетворив Свято-миколаївський пустинний жіночій монастир Свято-миколаївського приходу в чоловічий Свято-миколаївський пустинний монастир і затвердив намісником ієромонаха Досифея (Савелова) із зведенням його в сан ігумена.

Споруди У монастирі знаходяться архітектурні пам'ятки національного значення: Пустинно-Миколаївський Самарський монастир 1782—1820 рр.; Миколаївський собор 1787 р.; Братські й настоятельські келії 1816—1820 рр.

Головні святині — Охтирська ікона Божої Матері, іменована «Самарською» і ікона св. Миколи Чудотворця. Храми: Миколаївський з притворами св. Киріка і Іуліти.

Галерея

Примітки

Джерела та література О. С. Кузьмук. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир //

Література

Яворницький Д. І. Самарський Пустинно-Миколаївський монастир // Історія Запорозьких козаків. — К.: «Наукова думка», 1990. — Т.1. Феодосий (Макаревский). Самарський Екатеринославской епархии Пустинно-Николаевский монастырь // Скалозуб Ю. История Екатеринославской епархии 1775—1917 годы. — Днепропетровск: «Січ», 2001. Ігор Анцишкін. Запорозька Січ і Межигірський монастир.— В кн.: Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів.— К., 2001.— Т. 6.— C. 109—117 Гавриил (Розанов). Историческая записка о Пустынно-Николаевском Самарском монастыре. — Одесса, 1838. Гавриил (Розанов). Самарский монастырь // Собрание сочинений. — М., 1854. Вечерський В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона.  — К.: Головкиївархітектура, 2001. — 350 с.: іл.

Посилання Самарський Миколаївський монастир // Українська Релігієзнавча Енциклопедія Розповідь про Самарський Пустинно-Миколаївський монастир, сайт Дніпропетровської єпархії УПЦ МП