Тугра (тогра; , , ) — персональний знак правителя (султана, халіфа, хана, шехзаде), його «підпис», оформлений каліграфічно переплетеними вензелями за спеціальною формулою, що містить ім'я можновладця, ім'я його батька (іноді діда) та титул. Спершу тугру використовували для візування офіційних документів — вона була обов'язковим елементом, що надавав султанським ферманам чи грамотам юридичної сили. Попри те, що у початковий період тугра мала функції, схожі на підпис, правителі майже ніколи не виписували її власноруч, а мали для цього спеціального державного посадовця, чиїм єдиним обов'язком було нанесення тугри на відповідних державних паперах.
Тугрою користувалися Великі сельджуки, Анатолійські сельджуки, мамелюки, Анатолійські бейліки, султани та шехзаде Османської імперії, а також Кримські хани. Московські царі також мали тугри — для скріплення грамот і послань мусульманським володарям. В Османській імперії тугра з часом набула функції державного герба й почала застосовуватися не лише на документах, а й на будівлях, зброї, одязі, прапорах, державних нагородах, бланках тощо.
Традиція використання кримськотатарських тугр завершилася разом з останнім Кримським ханом Шагіном Ґераєм наприкінці XVIII ст., остання московська тугра датується першою половиною XIX ст. Османські султани де-факто припинили користуватися тугрою після скасуванням султанату в 1922 році. Ще через п'ять років її використання на державних будівлях заборонили законом. Нині відповідна заборона скасована, а тугра, яка втратила юридичне значення, використовується як декоративний елемент чи статусний подарунок.
Історія
Слово «тугра» є питомо тюркським і веде свій початок від огузької мови, де мало форму «». Повними відповідниками турецького слова «тугра» в османській мові та османській бюрократичній процедурі є перське «нішан» () та арабське «алямет» () і «тевкі'» ().
Найдавніші дані про слово і спроба пояснення містяться у «Словникові турецької мови» ( трансліт. Dîvânü Lugāti’t-Türk) Махмуда Кашгарі, написаному в XI ст. Автор подає слово у формі «tuğrağ» і дає пояснення: «Також тугра і тура. Печатка правителя, наказ. З огузької. Тюрки його не знають. Походження [слова] і я не знаю.»
Тугрою послуговувалися Великі сельджуки, Анатолійські сельджуки, мамелюки, Анатолійські бейліки, султани та шехзаде в Османській імперії та Кримьскі хани. Московські царі теж користалися туграми — для скріплення грамот і послань мусульманським володарямВера Постнова Золотое Перо восточной каллиграфии Независимая газета 2005-04-04. Великі сельджуки й Анатолійські сельджуки використовували фігурну тугру, схожу за виглядом на османські аналоги, на офіційних листах, наказах і державних призначеннях, також мали офіційну посаду туграї — виписувача тугри. Схожі тугри були наявні також в Анатолійських беїв, приклади яких збереглися на грошах, в установчих документах вакфів і у позначках на книгах. Найдавніша з відомих бейських тугр належить бею Сарухана Ісках-бею і датується 1374 роком.
Тугра від Великих Сельджуків через Аюбідів потрапила до мамелюків. Проте мамелюки зосередилися більше на утилітарній функції тугри, тому використання різнилося від сельджуцького, анатолійського та османського. У мамелюків тугра мала вигляд фрази та готувалася заздалегідь на окремому папері, який потім приклеювали на офіційні документи. На туграх Анатолійських беїв фігурність форми забезпечувалася округлими формами літер нун (ن), мім (م) та ра (ر), тоді як мамелюки додавали візерунків до фрази літерами еліф (ا) та лям-еліф (ﻻ). На той момент майже сторічну традицію османських тугр перейняли також моголи й іранці. За тимурідів тугра прийшла на заміну традиційним квадратним печаткам, написаним куфічним почерком
Тугра в Османській імперії означала лише «підпис» члена панівної династії, цей термін не може використовуватися на позначення знаку інших посадових осіб Османської держави. Як знак найвищого правителя, тугра завжди посідає місце перед текстом документа (вище за неї лише «хюве» () — формула прославлення Аллаха). Підписи ж Великого візира та інших чиновників найвищого рангу називалися «пенче» (), вони могли мати лише один завиток «бейзе» і ставилися на березі праворуч від основного тексту документаDerman, M. Uğur, .
У документах на означення тугри використовувалися також різні описові конструкції, на кшталт «імперський знак», «імперський підпис» чи «пошанований символ». У бераті, який видав Мехмед IV Петрові Дорошенку, тугра означена наступним чином: «Нехай в такий спосіб знають і мають довіру до мого священного знаку!»
Елементи тугри
Тугра складається з чотирьох основних елементів:
Бунчук — довгі виступи, які здіймаються від нижнього скупчення літер. Ці стрімчаки зазвичай формують використовувані в імені та титулі арабські літери еліф (ا), лям-еліф (ﻻ), зи (ظ) або просто лінії без буквеного еквівалента, які додають для завершення композиції. Обрамлені тороками — елементами декору у вигляді прапорців довкола бунчуків, які здебільшого не несуть смислового навантаження. Кинджал — дві паралельні лінії, які стрімко біжать праворуч від основного малюнка тугри та перетинають слово «звитяжний». Кафедра або «долоня» — скупчення переважної більшості літер, на цій основі ніби стоїть решта конструкції тугри; саме тут зосереджений основний текст імені та титулу правителя. До часів Селіма II мала скоріше квадратну форму, після нього набула трикутної форми. Пізніше трикутник округлився і кафедра здобула фінальний вигляд в тугрі Махмуда II. Завитки зовнішні та внутрішні — арабською називаються «бейзе», що значить «яйце». Створюються ліворуч вигинами літер нун (ن) у словах bin та Hân (також для них може використовуватися літера дал (د)), які ніби входять один в інший. У внутрішній завиток вписується слово «завжди».
Також праворуч над кинджалом може писатися «махлас» (псевдонім) султана або додаватися декоративний елемент, наприклад, букет квітів.
Ще один елемент, який трапляється на ранніх султанських туграх, називається «васла» — додаткові кручені символи над бунчуками. Цей термін увів до вжитку австрійський тюрколог . На його думку, васли означають, що тугра виписана султаном власноруч. Такого висновку науковець дійшов, вивчаючи тугру Мурада II, яку на той час тринадцятирічний шехзаде поставив на документі поряд із батьковою. Цю точку зору також підкріплює зошит, який може належати Мехмеду II Фатіху. Вважається, що це його власноручна чернетка, в якій також є тренувальні розписи тугри — з васлами. Нині відомі 7 султанських тугр з васлами: Орхана I, Мурада I, Беязида I, Еміра Сулеймана, Мехмеда I, Мурада II (період шехзадування) та Мехмеда II (період шехзадування?). Пізніше були виявлені також візирські підписи з васлами, через що теза Віттека про власноручний султанський підпис піддається серйозному сумніву. Також існує думка, що це стилізовані символи сонця.
Тугри Османських султанів
В Османів першою відомою нині тугрою є тугра Орхана I в установчому документі вакфа за 1324 рік. Загалом збереглося лише дві тугри Орхана, друга датована 1348 роком. Щоправда, до Орхана I серед тюрків уже була тривала традиція використання тугри, тому можна припустити, що його батько Осман, засновник династії Османів, також послуговувався тугрою, але до наших днів її прикладів не збереглося.
Тугра обиралася султаном після сходження на престол — у більшості випадків у той же день, із запропонованих варіантів і пізніше не змінювалася за кількома винятками. Найпізнішої зміни зазнала тугра Мустафи III, в якої змінили як текст, так і начертання на п'ятому році правління султана.
Вигляд кожної наступної тугри намагалися створити якнайбільше схожим на попередній. Зазвичай тугри мали три бунчуки. Якщо наявних в імені стрімчакових літер бракувало, то їх дописували як декоративний елемент. Так, наприклад, виглядає тугра Мехмеда I Челебі, де є лише дві стрімчакові літери еліф, а третя паличка не є літерою. Так само у разі надлишку подібних літер бунчуків залишалося три, але передбачалося, що деякі з них символізуватимуть літеру двічі. Єдиний відомий на сьогодні виняток — тугра Еміра Сулеймана із чотирма бунчуками. До тугри також додавалися декоративні елементи без буквеного відповідника, коли за султаном із довгим ім'ям престол посідав султан із коротким. Так було, коли після султана Абдул-Гаміда на трон зійшов Селім, тому в тугрі Селіма III наявно багато елементів, які ніяк не читаються.
Розвиток у часі
Еволюція формули підпису
+ Еволюція формули тугри Султан Формула підпису Примітки Орхан Ґазі Орхан син Османа Найдавніша відома тугра Беязид I Беязид син Мурада Хана Вперше додано титул «Хан» Мурад II Мурад син Мехмеда Хана Звитяжний Вперше з’являється слово «Звитяжний» Мехмед II Мехмед син Мурада Хана Завжди Звитяжний Додано «Завжди» Селім I Сулейман Шах син Селіма Шаха Хана Завжди Звитяжний Уведено «Шах», а до формули «Завжди Звитяжний» додався артикль («El-Muzaffer» замість попереднього «Muzaffer») Сулейман I Сулейман Шах син Селіма Шаха Хана Завжди Звитяжний «Шах» використовується двічі Мехмед III Мехмед син Мурада Хана Завжди Звитяжний «Шах» вилучено Ахмед I Шах Ахмед син Мехмеда Хана Завжди Звитяжний «Шах» повернуто, змінено написання Махмуд I Махмуд Хан син Мустафи Завжди Звитяжний «Хан» перенесено до імені султана, «Шах» вилучено Мустафа III Шах Мустафа син Ахмеда Завжди Звитяжний «Хан» вилучено, «Шах» повернуто Абдул-Гамід I Абдул-Гамід Хан син Ахмеда Завжди Звитяжний «Шах» вилучено, «Хан» повернуто – – Надалі змін не відбувалося; іноді додавали махлас або декоративні елементи
Еволюція каліграфії й оздоблення
Перші тугри на ферманах були написані чорним чорнилом, як і решта тексту. Уперше тугру виписали золотим чорнилом за правління Мехмеда II Фатіха, а за правління його наступника Баязида II султанську тугру в середині завитків літер стали прикрашати тезхібом — східним варіантом ілюмінованого малюнка. Наприкінці XVI ст. оздоблення стало виходити за рамки, окреслені формою тугри, і набуло вигонистої форми, схожої на крону кипариса (дерева життя).
Подібні пишні оздоблення, крім іншого, покликані компенсувати каліграфічну недосконалість тугр. У XVIII столітті писані без тезхібу лише чорнилом або викарбувані на камені без прикрас тугри втратили колишню привабливість. Саме в цей період почалися спроби стандартизації тугри, коли за основу композиції бралася кафедра: завитки та тороки мали їй відповідати, а висота тугри мала становити два розміри кафедри. Проте цих зусиль виявилося недостатньо. У XIX ст. за каліграфію тугр взявся відомий майстер каліграфії . Нововведення були такими: Зміна каліграфічного стилю Тугра брала свій початок від стилю тевкі', що означає «підпис» і в попередніх варіантах тугр майже не було видно зміни товщини ліній залежно від кута тримання пера. Мустафа Раким-ефенді, будучи майстром начертань сулюс і джелі сулюс, повністю оновив написання всіх літер у тугрі на власний смак і проявив варіації товщини ліній. Оновлення композиції У попередніх варіантах тугр не зважали на естетику переплетення літер і не дотримувалися збалансованих проміжків між ними, що в результаті впливало не лише на зовнішню привабливість, а й створювало додаткові складнощі у прочитанні. Мустафа Раким-ефенді поліпшив композицію, до цього для практично рівних тугр розробив каліграфічний стандарт нахилу літер ліворуч, що додало композиції вишуканості. Зміна форми Мустафа Раким-ефенді пішов проти стандарту попередніх тугр, де основне скупчення припадало на кафедру. Він розробив математичні стандарти відповідності, якими встановив точні співвідношення у розмірах між кафедрою та іншими елементами тугри для забезпечення збалансованого вигляду.
Використання