Вишняківський маєток збудовано у Вишняках, Полтавська область, за проектом відомого архітектора Миколи Львова, будівництво проводилося протягом 1805 рокуПамятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: Ил. справ. каталог. В 4-х т. / Редкол.: Н.Л. Жариков (гл. ред.) и др.- К.:Будівельник,1983.- Т.3 Львовская область; Николаевская область; Одесская область; Полтавская область; Ровенская область / Редкол.: Г.Н. Логвин (отв. ред.) и др., 1985.- 337 с., ил.- С.297. Розпочав будівництво маєтку у 1780 році Радіон Стапанович Паламенець, власник Вишняківського маєтку. Завершувила будівництво Надія Дем'янівна Пламенець (до шлюбу Оболонська). Протягом XIX- початку XX століть маєток належав панським родинам Пламенців, Оболонських, Родзянко, а з кінця XIX століття - Котляревських.
Будинок збудований з цегли, у проєкції — квадратний, двоповерховий, тинькований. Над головний входом — прямокутний балкон-тераса, що спирається на масивні колони. З тильного боку — подібний балкон, тільки вже впівкола. Композиційним центром будівлі є овальна зала, завершена куполом з невисоким шпилем. Зала на другому поверсі освітлюється вікнами з барабану купола.
На стіні будівлі встановлена меморіальна таблиця про те, що 1845 року тут гостював Тарас Шевченко.
Нині в колишньому маєтку розмістився будинок-інтернат для інвалідів.
Історія родових династій маєтку в селі Вишняки
Будівництво маєтку у селі Вишняки Родіоном Пламенцем
В квітні 1570 року король Сигізмунд ІІІ видав князю Олександру Вишневецькому жалувану грамоту на землі по Сулі, Солониці, Удаю, Хоролу з правом закладати на ній замки і міста, збирати податки на свою користь.
В 1618 році за Вишневецьким були закріплені і Вишняки. Від цього «господаря великого панства» на лівобережній Україні селяни зазнавали найтяжчої експлуатації і всіляких утисків. За ревізією 1726–1729 року Катерина ІІ закріпила за Родзянком 24 тисячі десятин землі, щедро обдарувала землею і відомого тоді поміщика із Веселого подолу інженера корабельних справ серба Радіона Пламенця. За нього вийшла заміж дочка Дем’яна Оболонського, Надія.
Відгриміло весілля і «молоді» з‘явилися у власному помісті у Вишняках у 1775 році. Це були перші пани, які постійно жили у Вишняках. Пламенець негайно взявся округлювати своє помістя, купував села, землі і невдовзі мав із дружиною 2640 осіб.
Невідомо, яким був Пламенець, коли десь працював інженером, а на старості постійно виявляв свій деспотичний характер. Перш за все він переселив вишняківських козаків за річку – та місцевість стала називатися Зарудкою, а в центр самого села переселив своїх підданих. Поступово він прибрав до рук і зарудчан. Пламенці намагались придати своєму маєтку культурний вигляд на зразок закордонних садиб. Кріпаки збудували двоповерховий будинок, оранжерею. Пламенці тримали капелу талановитих кріпосних селян – музикантів та співаків, які мусили розважати панів, які часто влаштовували у Вишняках гульбища.
З урожаїв збиралося багато хліба і багатьох панів непокоїла думка, що робити із зерном, яке було не вигідно далеко возити продавати, бо перевіз коштував дорожче, ніж сам хліб. Страждав від цього і Пламенець. Тоді й вирішив переганяти хліб на спирт, будувати недалеко від Демя’н-балки винокурню, щоб продавати і поїти всіх, хто їде із далекого Кременчука в Хорол. Так у 1883 році у Вишняках була збудована гуральня, де із зерна викурювали 2000 відер горілки на рік.
Подивилися скоса на Пламенця хорольські пани-винокури, які захопили все місто і не збудували жодної школи, зате звели 12 гуралень. Вирішили вони закінчити справу мирно, запропонували Пламенцеві продати їм винокурню, а пшеницю збувати їм. Але Пламенець спробував власної горілки і радість охопила його серце. Послав запрошення у Хорол і Горошин знатним панам з’явитися у суботу на гулянку у Вишняки по причині спиртних прибутків. І прибули в субботу други й недруги – поміщики, генерали, майори, полковники, цивільні й духовні особи. Найперше оглянули винокурню, пророкували розумному господареві успіх.
«В новому будинку, славному палаці почався гучний бенкет. А будинок панський складався із круглої зали, з якої на чотири сторони світу вели двері в квадратні величезні кімнати, з'єднані між собою. Господиня Надія Дем’янівна надала будинкові шик палаців. Це було на першому поверсі, а на другому, точній копії нижнього, повинен був початися бал із танцями на петербурзький лад.
Хорольські винокури позаздрили славі Пламенця, бо прийшла звістка безпосередньо під час бенкету, що Пламенець буде постачати горілку в Москву й Петербург.
Залишили гості їжу й питво і розпарені вийшли до ясних зірок на свіже повітря. Тут їм був заготовлений шиплячий і блискучий феєрверк та стрілянина із старовинної гармати, котру привіз чоловік Надії Оболонської з петровських походів.
Родіон Степанович покликав усіх на східний схил довгого горба, на якому стояв панський будинок, що панував над заплавними луками. Тут і пішла розмова про те, що даремно річка Хорол далеко тече від палацу Пламенця і позбавляє господарів насолоди річковим пейзажем.
Ранком стояв Пламенець на своєму високому березі і дивився на світле сонце, що підіймалося зі сходу і прикрашало зелений пейзаж з плавнями і далекою річкою, котра протікала зліва, за два кілометри обходила село Вишняки з північного сходу і з півночі. Зухвала думка про річку Хорол, наче стріла пронизувала душу серба.
Якщо ніхто не сумнівався в тому, що поміщик може судити своїх кріпаків, будувати і розвалювати будівлі, то ніхто не чекав, що Пламенець підніме руку на цілу річку, яка ніде в світі не продавалася і не купувалася. Підняв Пламенець руку на річку Хорол і в один день зігнав весь люд із своїх сіл, близьких і далеких. Ревіли воли, іржали коні, стояв стогін, якого не було на жодному із чотирьох хорольських ярмарків. Проснулися хорольці і почули далеке іржання й мукання. Вийшли на свої круті береги і побачили рух якоїсь орди.
Шістсот підвід з кріпаками їхали із Вишняків у місто Хорол. Чорна пилюка стояла над цим незрозумілим походом, котрий тягнувся за паном Пламенцем, котрий з тріумфом виглядав із своєї карети. Поруч із ним сидів нікому невідомий технік-меліоратор, викликаний із Харкова, і щось говорив панові. Ось панська карета повернула направо і поїхала понад берегом Хорола, далеко по крутому вигинові річки. Допитливі кинулися навздогін вияснити, для чого поміщик вигнав у один день стільки людей, але кріпаки не сказали нічого, бо Пламенець суворо зберігав таємницю.
Та швидко все відкрилося. За п’ять верст від Хорола вгору по течії річки орда зупинилася і розташувалася табором, розбилася на артілі. Технік раніше таємно вивчив течію Хорола, дав наказ, і сотні людей взялися скопувати на крутизні правого берега високі схили піску і возити його до річки. Висипавши пісок у воду, кріпаки знову поверталися і навантажувалися. На очах здивованих хорольців пішла у річку широка смуга жовтого свіжого піску.
Побігли хорольці з криком і скаргами на Пламенця. Але доки приїхав розлютований повітовий начальник, вал розширився і вже на десяток саженів пішов у річку. Тоді погнали коней у Полтаву зі скаргою до губернатора. А Пламенець робив свою справу, ті ж шістсот візниць, обливаючись потом, возили і возили пісок до річки. А Хорол кипів і тремтів десятий день, обурюючись на таке свавілля полковника і з гнівом спостерігав, як крок за кроком відступає річка від міста, як змінюється рівень води у глибоких колодязях, потрібних для винокурень і для двотисячного населення міста.
Нічим – ні прокльонами, ні проханнями, ні сльозою, ні грозою не могли взяти Пламенця імениті пани Хорола. І як розреготався він, коли від губернатора не прийшло ніякої відповіді, бо сам полтавський губернатор, не хотів ризикувати своїм авторитетом при дворі через якусь гнилу річечку.
Так, після двох тижнів важкої роботи встав на шляху річки вал на дві версти. Вибіг Хорол із-за кручі, де раніше був поворот до міста Хорола, наткнувся на піщаний вал і покотив свої води на плавні поміщика Пламенця, до панського горба, на якому стояв палац. Річка обтекла панський двір, зробила другий поворот до міста і повернулася у своє попереднє русло, але тепер відійшла від міста майже на кілометр.
Коли ж засяяв у новій річці відбиток місяця, до вікна палацу підійшов переможець винокурів з «молодою». Весело засміялася Надія Оболонська, обняла чоловіка і, висунувшись із вікна, плюнула в річку. Тоді сказав їй чоловік з великою гордістю:
- Ну, дружино, річка як і кохання моє, біля твоїх ніг! Віддамо ж належне твоїм царським ногам, щоб з’явився у нас спадкоємець цієї красивої річки.
Але спадкоємець так і не з’явився. Хворий Пламенець у 1778 році запросив попа Карпа Черняка і обіцяв йому в останній рік свого життя загладити всі свої гріхи і збудувати на свої гроші церкву. Тільки чотири роки прожив Пламенець у Вишняках і помер в 1779 році»І пересунули річку // Посухов В. Сім трав біля семи криниць: Пригорща полтавських легенд.- Полтава,2003.- С. 97-100.
Маєток у володінні Дем’яна Оболонського Залишилася вдовою Надія Оболонська без спадкоємця, продала своєму братові Дем’яну Дем’яновичу велику частину майна і на ці гроші збудувала над домовиною чоловіка церкву у Вишняках, поруч із панським будинком.
«Жадібний Дем’ян Дем’янович надумав захопити весь маєток сестри, але, скільки не чекав, не міг дочекатися її смерті. Наді п’ятдесят, живе вона, дині їсть і лікарів не знає. Шістдесят років – чорт її носе по всьому повіту, гостює вона то у Родзянок у Хоролі, то поїде в гості до брата в Горошин, голубить його малюків. А племінники ростуть в свою чергу, вже одружуються. Ще десяток років – все живе стара колода, царська хрещениця, і сама у сімдесят п’ять років ходить по господарству з усім управляється, нікому нічого не доручає»Кузьмич Володимир. Вишняки // Вісті Хорольщини.– 1991.– № 129, 132, 135, 137.
Помітив Дем’ян, що вона внуків його любить і зрадів: своє добро у заповіті їм відпише. Коли бабуся Надя, проживши п’ятдесят один рік без чоловіка, пережила п’ять царів, померла шістнадцятого листопада 1830 року на вісімдесят сьомому році життя, то відкрився заповіт царської хрещенниці, і довідався Олександр Дем’янович, старший син Дем’яна, що весь маєток Оболонської фактично переходить до його рук: село Вишняки записане на ім’я його сина Володі, п’ять інших сіл – на ім’я сина Петі, а найменшій дочці його Олександрі на придане – сто тисяч карбованців у банку, не в паперових асигнаціях, а у сріблі.
Як батько, опікун своїх дітей – нащадків Надії Оболонської, Олександр Дем’янович (народився у 1794 році) з’явився в Вишняках і вмить заспівали канчуки на спинах кріпацьких. Особливо насів він на винокурню, власною персоною став споживачем горілчаної продукції. До горілки приєдналися карти. У Хоролі, у Горошині, у Вишняках, а ще частіше в Полтаві ставив він величезний банк із живих кріпаків, сіл своїх і під п’яну руку програвав. Так програв він все майно своїх дітей. Падало в його руках сільське господарство, падав добробут села, а якщо щось і трималося то тільки винокурня.
А Полтавська губернія, виходить на перше місця в Росії по виробництву горілки, хлібний край, звідки хліб не повезеш без залізниць і де його вигідно переганяти на спирт. Про це гордо розповідається у № 40 «Полтавських губернських відомостей» від п’ятого жовтня 1846 року: «Торік на Полтавщині було чотириста сорок сім винокурень…». На першому місті у першій горілчаній губернії іде місто Хорол, яке на 13 своїх заводах зварило триста шістнадцять тисяч двісті двадцять одне відро горілки, або вдвічі-втричі більше ніж всі сусідні повіти. А всього населення в повіті шістнадцять тисяч. І припало на одного чоловіка, з немовлятами включно, по двадцять відер вогняної води.