Монументальний живопис, мурал, стіно́пис — різновид живопису, твори якого мають самостійне значення і сприймаються незалежно від оточення. Твір монументального живопису створюється на стаціонарній (на відміну від станкового малярства), а не на утилітарній (на відміну від декоративного живопису) поверхні. Згідно з тлумачним словником мистецтвознавчих термінів: «Монументальний живопис — це твір образотворчого мистецтва значного розміру, пов'язаний з архітектурою, але із самостійним і суспільно значимим образним змістом». Він безпосередньо пов'язаний з архітектурою, прикрашає стіни, стелі, підлогу та інші елементи архітектури споруд; може бути розташованим в інтер'єрі та екстер'єрі будівлі. До його технік належать всі види розпису по тиньку (фреска та її різновиди), мозаїка, вітраж, енкавстика, сграфіто, майоліка, гаряча емаль, кольоровий цемент, а також зроблені спеціально для певного приміщення живописні панно на полотні та гобелени. Слід відзначити, що олійна фарба інколи використовується для стінопису, проте вона зарекомендувала себе як нестійка й недовговічна. З розвитком технологій в декоративному оформленні інтер'єрів повноцінно використовуються фарби, лаки та емалі на основі синтетичних сполук (полівінілацетат, дивінілстирол, перхлорвініл, акрил, епоксид).
У західному мистецтвознавстві термін «монументальне мистецтво» () застосовується рідко, проте існує цілий ряд термінів, близьких за змістом. Такі терміни як (стійке, неминуче мистецтво), «енвайронмент» (середовищне, екологічне мистецтво), «лендарт» (ландшафтне мистецтво), «mural» (стінопис), які своїм масштабом демонструють високий професіоналізм художника та актуальні напрямки або техніки публічного мистецтва.
Специфіка творчості художника-монументаліста, що працює в архітектурі, полягає в тому, що йому більшою мірою, аніж художнику-станковику, необхідно володіти різноманітними технічними й технологічними навичками. Станковик у своєму творчому житті може бути майстром певного жанру, однієї теми та іншим. У монументаліста не існує такої можливості, оскільки робота в архітектурному середовищі ставить перед ним інші завдання та вимоги. Конкретні архітектурні умови, містобудівна ситуація, призначення, функції, стильові особливості об'єкта безпосередньо створюють ідею твору, диктують його композиційну побудову, колористику, образотворчу мову.
Живопис, що значно доповнює та підкреслює стиль будівлі, повною мірою відповідає своїй назві — монументальний. Разом з тим живопис, який служить лише прикрасою архітектури, але мало або нічого не додає до її стилю, називається просто декоративним живописом. Зразками монументального живопису є розписи, що покривають будівлі Стародавнього Єгипту, Помпеїв, розпису часів Ренесансу та ін. У завдання монументального живопису входить виявлення архітектурних форм та їх стилю, що можливо лише при досягненні значної гармонії між архітектурою та живописом. Останній, в цьому випадку, не має самостійного значення, а знаходиться певною мірою в підпорядкуванні архітектури. Це надає йому своєрідний характер, що виражається в особливому трактуванні зображуваних форм, фарб, світла, тіні та іншого. Декоративний настінний живопис, призначення якого полягає лише в оздобленні архітектури, також підпорядковується особливим законам трактування форм, фарб та іншого, оскільки й він повинен бути в гармонії зі своєю архітектурою. Таким чином, у кожному настінному декоративному живопису, підхід до вирішення мальовничого завдання завжди відмінний від підходу станкового живопису, оскільки реалізується не тільки живописне завдання, а й архітектурне.
Історія Монументальний живопис бере початок з глибокої давнини й досяг високого ступеня розвитку ще задовго до того часу, коли власне живопис розвинувся в самостійне мистецтво, що відокремилося від архітектури й отримало назву станкового живопису. Монументальний й взагалі настінний декоративний живопис становить собою самостійний розділ у живописному мистецтві. Саме тому художник, що приступає до прикраси стін розписами, повинен мати спеціальну художню підготовку. Монументальний живопис має й самостійну техніку, де базою для неї служить не полотно, а стіни будівлі, побудовані з матеріалів, властивості яких необхідно знати, що вимагає спеціальної підготовки. Технічні пізнання необхідні для живописця й при їх відсутності настінний декоративний живопис унеможливлюється.
Найбільш поширеним видом основи, тобто матеріалом, на якому виникає твір в станковому живопису були дерево й полотно, а в настінному — камінь, цегла та інші будівельні матеріали. В архітектурі минулого основою монументального живопису найчастіше слугували внутрішні поверхні стін і зводів будівлі, а також його опорні елементи — стовпи або колони. Таким чином, основу настінного живопису й становить той матеріал, з якого створена дана споруда. Тому вивчення специфіки такої основи здатне пролити світло на історію, час створення або атрибуцію виконаного на ній розпису. Все це складає предмет не стільки історії технології живопису, скільки історії архітектури. Разом з тим, настінні розписи виконувалися не лише безпосередньо на будівельному матеріалі. Як правило, винятком слугують доісторичні наскельні малюнки та печерні розписи. Призначені під такий живопис поверхні попередньо тинькувались, товщина шару коливалася залежно від характеру кладки стін — від декількох міліметрів (на тесаному камені) до декількох сантиметрів (в спорудах з цегли або грубо оброблених блоків з каменю). В ряді випадків такий шар тиньку можна розглядати як основу настінного живопису, оскільки поряд з ним існували й існують прийоми написання на сухому тиньку (наприклад, олійний, клейовий та темперний живопис).
Вже в XIV—XV столітті Ченніно Д'Андреа Ченніні у своєму відомому творі «Книга про мистецтво» рекомендував наступне. Для роботи на стіні потрібно: її промити, тинькувати, писати прикраси, полірувати, малювати, писати по сирому і, нарешті, закінчувати по сухому, змішувати темперу, прикрашати й закінчувати настінний живопис. Це було правилом, згідно з яким його сучасники та наступники створювали свої настінні роботи. Ченніні зазначав, що така техніка не була його особистим досягненням, а була засвоєна від вчителів. Мистецтво живопису на стіні він називав «найприємнішою та прекрасною роботою».
Дослідження техніки настінного живопису давньоруських художників нероздільно йде з питанням про її походження взагалі. Знайомлячись з технікою класичного живопису Середньовіччя й технікою раннього Відродження в Італії стає відомо, що руська техніка є похідною від них, проте не позбавлена ознак самостійного розвитку. Однак, визначити саме час її походження та становлення досить нелегко. Починаючи з XII й закінчуючи XIV століттям, про які збереглися достовірні відомості, стає відомо, що всі вони писані в одній техніці, хоча й різняться колоритом. Спільність рис художньої майстерності руських митців та афонських ченців-стінописців виявив та дослідив ієромонах (1701—1735) Його роботи базувалися на давніх текстах рукописів XVI століття, серед яких трактати живописця та іконописця , який працював на Афоні.
Питання довголіття творів стінопису, що знаходяться не в музейних умовах, завжди хвилювали художників, спонукаючи їх до пошуку найбільш доцільного розв'язання таких задач, виходячи з матеріалів і рівня розвитку технології, характерних для часу створення витворів. Свого часу художник-живописець І. Ю. Рєпін на Всеросійському з'їзді художників у 1911 році сказав: «Якщо злочинні архітектори, які побудували будинки, стелі, карнизи, що падають, то так само злочинні неосвічені живописці, які написали картини, фрески, що облуплюються…». Саме на уникнення цього сучасний художник повинен використовувати всі засоби, всі знання, які були накопичені до цього часу наукою та практикою. Він повинен бути технологічно грамотним і застосовувати всі відомі матеріали й так їх використовувати при веденні робіт, щоб досягти не тільки художніх висот, але і довголітнього збереження творів.
Вивченням накопиченого досвіду в цьому виді образотворчого мистецтва здавна займалися представники різних народів. Починаючи з часів античності видатні особи як Гай Пліній Секунд, Марк Вітрувій Полліон почали систематизувати наявний досвід монументального живопису. Художники й архітектори наступних століть, як то , Леон-Баттіста Альберті, Джорджо Вазарі, Ченніно Д'Андреа Ченніні, Діонісій Фурнаграфіот підняли мистецтво розпису на стаціонарній поверхні на новий рівень. Сучасний теоретично-практичний базис є плодом праці великої кількості вчених, дослідників та технологів, серед яких можна виділити Панькевич Ю. І., Бойчука М. Л., Петрова А. І. та інші.
На території України монументальне мистецтво відомо з часів Київської Русі. Починаючи з XVI ст. в настінному розписі вже виразно почали проявляються риси національної самобутності українського народу (Онуфріївська церква в с. Лаврове та церква Святого Духа в с. Потеличі на Львівщині). Мистецтвознавець, дослідник української архітектури, музейник Таранушенко Стефан Андрійович підкреслював, що наша архітектура з другої половини XVI—XVII ст. наповнювалася новим змістом. З його досліджень стало відомо, що принципи побудови архітектурно-художнього образу монументальних пам'яток цього періоду наближається до принципів побудови художнього образу в італійському мистецтві доби Ренесансу. Видатною пам'яткою доби українського ренесансу з його культом симетрії й гармонії є церква св. Юрія в Старому Хуторі.
У XVII ст. настінним розписом було оздоблено багато релігійних споруд, зокрема Троїцький собор Густинського монастиря на Слобожанщині. У XVIII — на початку XIX ст. настінні розписи збагачувалися місцевою тематикою. Саме тому український декоративний розпис показує історію культури українського народу. Завдяки діяльності українського історика, археолога, етнографа, фольклориста, лексикографа, письменника, дослідника історії українського козацтва Дмитра Івановича Яворницького стало загально відомо про декоративний розпис. До нього ніхто не звертав уваги ні на декоративний, ні на настінний розписи, ніхто їх не колекціонував. Навіть такий відомий український етнограф як Федір Кіндратович Вовк не тільки не досліджував цей вид народного мистецтва, а й навіть не знав про нього. Слід зазначити, що настінний розпис у кожній місцевості країни мав свої особливості: відрізнялися колорит, власне орнамент та розміщення декору. Розписи Хмельниччини більш геометризовані: великий орнамент у біло-червоній гамі на темному фоні. Для Вінниччини більш характерний складний рослинний орнамент, що зображувався на світло-сірому тлі з використанням білої фарби. Настінні розписи Херсонської та Кіровоградської областей близькі до подільських, але орнаментально вони є менш навантажені, що загалом характерно для всього південного регіону України. На Чернігівщині та у північних областях України стінопис майже не використовувався. Для Полтавщини настінний розпис не характерний, а якщо і використовувався, то не мав основного декоративного навантаження. Панівними в оздобленні інтер'єру тут є кераміка, гобелени та вишиті рушники. Розпис Дніпропетровщини невеликий за розміром, але мав значно більшу кількість дрібних деталей. Саме стінопис на білому тлі вищезгаданої місцевості став основою для розвитку цілої орнаментальної школи — петриківського розпису.
Техніка стінопису
Темпера