Піфаго́р (або Пітаго́рПітагор // ) Само́ський (, 570 до н. е., Самос — 497 до н. е., Метапонт) — давньогрецький філософ, полімат, засновник піфагореїзму. Його політичні та релігійні вчення були добре відомі у давньогрецькому світі й вплинули на філософію Платона, Аристотеля, а через них на західну філософію загалом. Сучасні дослідники розходяться в думках щодо освіти Піфагора й джерел його впливу, але загальноприйнятим є твердження, що він прибув до Кротона на півдні Італії близько 530 року до н. е., де заснував школу, в якій посвячені нібито давали обітницю мовчання та жили спільним аскетичним життям.
У давнину Піфагору приписували математичні й наукові відкриття, зокрема теорему Піфагора, Піфагорійський стрій, п’ять правильних багатогранників, теорію пропорцій, кулястість Землі, ототожнення "ранкової" та "вечірньої" зір з однією планетою Венерою, а також поділ земної кулі на п’ять кліматичних зон. За переказами, саме він уперше назвав себе філософом («любителем мудрості»). Історики сперечаються, чи насправді ці відкриття й висловлювання належали самому Піфагору, адже частина з них, ймовірно, має давніше походження або належать його сучасникам чи наступникам, зокрема Гіппасу й Філолаю.
Учення, яке найвірогідніше дійсно належить Піфагору, — це переселення душ або «метемпсихоз», згідно з яким кожна душа є безсмертною й після смерті входить у нове тіло. Він також міг бути автором учення про гармонію сфер, за яким планети рухаються згідно з певними математичними пропорціями, створюючи нечутну гармонію звуків. Після вирішальної перемоги Кротона над Сибарісом близько 510 року до н. е. піфагорійці вступили в конфлікт із прибічниками демократії, і їхні будинки для зібрань були спалені. Піфагор міг загинути внаслідок цих переслідувань або втекти до Метапонта, де й помер.
Піфагор вплинув на Платона, чиї діалоги (особливо «Тімей») обговорюють піфагорійські ідеї. Велике відродження вчення Піфагора відбулося в I столітті до н. е. у колі середніх платоніків, одночасно з появою неопіфагореїзму. Піфагор залишався авторитетним філософом упродовж Середньовіччя, а піфагореїзм вплинув на таких науковців, як Миколай Коперник, Йоганн Кеплер та Ісаак Ньютон. Піфагорійська символіка широко застосовувалась у ранньому європейському езотеризмі, а виклад його вчення у «Метаморфозах» Овідія згодом вплинув на сучасний вегетаріанський рух.
Біографічні джерела
Жодні автентичні праці Піфагора не збереглися, і майже нічого достеменно не відомо про його життя. Найдавніші джерела про життя Піфагора є короткими, неоднозначними й часто сатиричними. Найдавнішим джерелом про вчення Піфагора є сатирична поема, ймовірно написана після його смерті грецьким філософом Ксенофаном Колофонським (бл. 570 – бл. 478 до н. е.), який був його сучасником. У поемі Ксенофан описує, як Піфагор заступається за собаку, якого били, й запевняє, що впізнав у його скигленні голос померлого друга. Алкмеон Кротонський (fl. бл. 450 до н. е.), лікар, який жив у Кротоні приблизно в той же час, що й Піфагор, у своїх працях використовує багато піфагорейських ідей і, ймовірно, був особисто знайомий з Піфагором. Поет Геракліт Ефеський (fl. бл. 500 до н. е.), який народився недалеко від Самоса і, можливо, жив у часи Піфагора, висміював його як хитрого шарлатана, зазначаючи: «Піфагор, син Мнесарха, шукав істину більше, ніж будь-хто, і, вибираючи з цих писань, створив власну мудрість — багато знань, майстерне шахрайство».
Іон Хіоський (бл. 480 – бл. 421 до н. е.) та Емпедокл (бл. 493 – бл. 432 до н. е.) у своїх творах висловлювали захоплення Піфагором. Перший стислий опис Піфагора подає історик Геродот (бл. 484 – бл. 420 до н. е.), який вважає його одним з найвидатніших грецьких учителів і зазначає, що Піфагор навчав своїх учнів досягати безсмертя. Точність праць Геродота є предметом суперечок. Твори, приписувані піфагорейському філософу Філолаю (бл. 470 – бл. 385 до н. е.), є найдавнішими текстами, які описують нумерологічні й музичні теорії, згодом приписані Піфагору. Ісократ (бл. 436 – бл. 338 до н. е.), афінський ритор, був першим, хто записав, що Піфагор здійснив подорож до Єгипту. Аристотель (бл. 384 – бл. 322 до н. е.) написав трактат "Про піфагорійців", який не зберігсяВін згадує про нього у . Деякі його частини, ймовірно, увійшли до "Протрептика". Учні Аристотеля — Дикеарх, Арістоксен і Гераклід Понтійський (усі жили в III ст. до н. е.) — також писали на цю тему.
Більшість найважливіших джерел про життя Піфагора належить до римського періоду, коли, за словами німецького класика Вальтера Буркерта, «історія піфагореїзму вже була... виснажливою реконструкцією чогось втраченого і забутого». З пізньої античності збереглися три біографії Піфагора, усі вони здебільшого наповнені міфами й легендами. Найдавнішою та найавторитетнішою з них є праця Діогена Лаертського "Про життя, вчення й висловлювання славетних філософів". Дві пізніші біографії належать неоплатонікам Порфирію та Ямвліху й частково спрямовані проти християнства. Пізніші джерела значно більші за обсягом, ніж ранні, і ще фантастичніші в описах досягнень Піфагора. Порфирій та Ямвліх використовували матеріали з втрачених творів учнів Аристотеля (Дікеарха, Арістоксена і Геракліда), і саме ці матеріали вважаються найбільш достовірними.
Біографія
Ранні роки Геродот, Ісократ та інші ранні автори погоджуються, що Піфагор був сином Мнесарха, і що він народився на грецькому острові Самос у східній частині Егейського моря. Згідно з цими біографами, батько Піфагора не був уродженцем острова, але отримав тамтешнє громадянство, втім, за Ямвліхом, він був уродженцем Самосу. Мнесарха описують як гравера на коштовному камінні або заможного торговця, cit. , але його походження є предметом суперечок. Його мати була уродженкою Самоса й походила з геоморі - групи олігархів, які в той час правили Самосом. Аполлоній Тіанський називає її ім’я — ПіфаїдаАполлоній Тіанський ap. . Ямвліх розповідає, що піфія передрекла вагітній матері Піфагора, що вона народить чоловіка надзвичайної краси, мудрості та користі для людства. Щодо дати народження Піфагора, Аристоксен зазначав, що Піфагор залишив Самос за правління Полікрата у віці 40 років, що дає приблизну дату народження — близько 570 року до н.е. Ім’я Піфагора пов’язували з піфійським Аполлоном (); Арістіпп з Кірени у IV столітті до н.е. пояснював його ім’я так: «Він говорив [, ] правду не менш, ніж піфійський [ ]».
У ранні роки Піфагора Самос був культурним центром, відомим своїми інженерними досягненнями, зокрема будівництвом Самоського тунелю, а також яскравою фестивальною культурою. Це був важливий торговий центр Егейського моря, куди прибували товари зі Сходу. Як зазначає Крістіан Жууст-Гож'є, ці торговці майже напевно приносили з собою ідеї та традиції Близького Сходу. Ранні роки Піфагора також збіглися з розквітом іонійської натурфілософії. Він був сучасником філософів Анаксімандра, Анаксимена та історика Гекатея, що жили в Мілеті, через море від Самоса.
Повідомлення про подорожі За традицією вважається, що Піфагор здобув освіту переважно на Близькому Сході. Сучасні дослідження показують, що культура архаїчної Греції зазнала значного впливу Леванту та Месопотамії. Як і багато інших важливих грецьких мислителів, Піфагор, за переказами, навчався у Єгипті. Уже за часів Ісократа, у IV ст. до н.е., навчання Піфагора в Єгипті вважали беззаперечним фактом. Антіфон, який, можливо, жив у елліністичну епоху, у втраченому творі «Про людей видатної гідності», який використовував Порфирій, стверджував, що Піфагор навчився говорити єгипетською від самого фараона Яхмоса II, навчався у жерців у Діосполі (Фівах) і був єдиним іноземцем, якому дозволили брати участь у їхньому богослужінні. Плутарх ( н. е.) у трактаті "Про Ісіду та Осіріса" зазначає, що під час візиту до Єгипту Піфагор отримував настанови від жерця Оенуфіса з Геліополя (в той час, як Солон слухав лекції Сонхіса з Саїса). За словами Климента Александрійського (бл. 150 - бл. 215 н. е.), «Піфагор був учнем Сонхіса, єгипетського архіпророка, як і Платон — Сехнупіса». Деякі античні автори стверджували, що Піфагор запозичив у єгиптян знання з геометрії та доктрину метемпсихозуcf. Антіфонт. ap. ; Ісократ, Бусіріс, 28–9; ; Страбон, 14.1.16..
Втім, інші античні автори вважали, що ці вчення Піфагор здобув у магів Персії або навіть у самого Зороастра. Діоген Лаертський стверджував, що Піфагор пізніше відвідав Крит, де побував у печері Іди з Епіменідом. Фінікійці, нібито, навчили Піфагора арифметики, а Халдеї — астрономії. Уже в III столітті до н.е. з’явилися повідомлення, що Піфагор навчався і у юдеїв. У протилежність усім цим твердженням, письменник Антоній Діоген у II ст. до н.е. писав, що Піфагор відкрив усі свої вчення самостійно, тлумачачи сни. У III ст. н.е. софіст Філострат заявляв, що окрім єгиптян Піфагор навчався й у мудреців або гімнософістів в Індії. Ямвліх ще більше розширює цей список, стверджуючи, що Піфагор також навчався у кельтів та іберійців.
Імовірні грецькі вчителі
Античні джерела також повідомляють, що Піфагор навчався у різних грецьких мислителів. Деякі з них називають можливим наставником Піфагора Гермодаманта Самоського; , місцевого самоського рапсода. Інші джерела приписують наставництво Біанту Прієнському, Фалесу або Анаксімандру (учневі Фалеса). Інші традиції стверджують, що вчителем Піфагора був міфічний бард Орфей, що пов’язує його з орфічними містеріями. Неоплатоніки писали про «священне повчання», яке Піфагор нібито написав про богів дорійською грецькою, і яке, на їхню думку, йому надиктував жрець-орфік Аглаофам під час ініціації в орфічні містерії в Лейбетрі. Ямвліх вважав, що Орфей був взірцем для Піфагора у його способі мовлення, духовному ставленні та формі поклоніння. Ямвліх описує піфагореїзм як синтез усього, чого Піфагор навчився від Орфея, єгипетських жерців, елевсінських містерій та інших релігійно-філософських традицій. Рідвег зазначає, що хоча ці історії є фантастичними, вчення Піфагора дійсно зазнало значного впливу орфізму.
Серед різних грецьких мудреців, які нібито навчали Піфагора, найчастіше згадують Ферекіда Сіросського; ; . Схожі чудесні історії розповідали як про Піфагора, так і про Ферекіда, зокрема, передбачення кораблетрощі, завоювання Мессіни і землетрусу після пиття води з криниці. Аполлоній Парадоксограф (бл. II ст. до н.е.) вважав, що ідеї про дива, пов'язані з Піфагором, виникли під впливом Ферекіда. Інша історія, приписувана неопіфагорейцю Нікомаху, розповідає, що, коли Ферекід був старим і вмирав на острові Делос, Піфагор приїхав, щоб доглянути за ним і вшанувати його. Дуріс, історик і тиран Самосу, нібито з патріотичних міркувань хизувався епітафією, яку начебто написав Ферекід і в якій зазначалося, що мудрість Піфагора перевершує його власну. На основі цих посилань на зв’язок між Піфагором і Ферекідом Рідвег робить висновок, що традиція про Ферекіда як учителя Піфагора може мати певне історичне підґрунтя. Піфагор і Ферекід, ймовірно, мали подібні погляди на душу та вчення про метемпсихоз.
До 520 року до н.е., під час однієї з мандрівок до Єгипту чи Греції, Піфагор міг зустрітися з Фалесом із Мілета, який був приблизно на 54 роки старшим. Фалес був філософом, науковцем, математиком і інженером, також відомим завдяки спеціальному випадку. Місце народження Піфагора — острів Самос — розташоване на північному сході Егейського моря, неподалік від Мілета. Діоген Лаертський цитує вислів Арістоксена (IV ст. до н.е.), який стверджує, що Піфагор запозичив більшість своїх моральних доктрин від дельфійської жриці Темістоклеї. Порфирій погоджується з цим твердженням, але називає жрицю Арістоклея. Стародавні авторитети також відзначають схожість між релігійними та аскетичними рисами Піфагора і орфічних або критських містерій; ; , або ж дельфійського оракулаАрістоксен ap. ; .
У Кротоні