Борис Вікторович Савінков (, 19 (31) січня 1879, Харків — 7 травня 1925, Москва) — політичний діяч, терорист, соціал-демократ. Один з лідерів партії есерів, керівник Бойової організації партії есерів, учасник Білого руху, письменник (прозаїк, публіцист, мемуарист). Літературний псевдонім — В.Ропшин. Відомий також під псевдонімами «Б. Н.», Веніамін, Галлей Джемс, Крамер, Ксешинський, Павло Іванович, Деренталь, Роде Леон, Суботін Д. Е., Ток Рене, Томашевич Адольф, Чернецький Костянтин.
Савінков був причетний до вбивств кількох високопоставлених імперських чиновників у 1904 та 1905 роках. Після Лютневої революції 1917 року він став заступником міністра війни (перебував на посаді з липня по серпень 1917 року) в Тимчасовому уряді. Після Жовтневої революції організовував збройний опір проти більшовиків. У 1921 році він написав: «Російський народ не хоче Леніна, Троцького та Дзержинського не лише тому, що більшовики мобілізують їх, розстрілюють їх, забирають їхнє зерно і руйнують Росію….народ не хоче їх з простої причини, що…їх ніхто не обирав.»Савінков емігрував із Радянської Росії у 1920 році, але 16 серпня 1924 року він був заарештований у Мінську. ОГПУ, за допомогою агента Андрія Федорова (який здобув довіру Савінкова), заманило його назад до Радянського Союзу в рамках операції «Синдикат-2». Він або був убитий у в'язниці, або скоїв самогубство.
Біографія
Сім'я
Батько, Віктор Михайлович Савінков — товариш прокурора окружного військового суду в Варшаві, за ліберальні погляди звільнений у відставку, помер у 1905 у психіатричній лікарні; Мати, Софія Олександрівна, уроджена Ярошенко (1852/1855 — 1923, Ніцца), сестра українського художника Миколи Ярошенка — журналістка і драматург, авторка хроніки революційних поневірянь своїх синів (писала під псевдонімом С. А. Шевіль). Дядько — Микола Олександрович Ярошенко(1 (13) грудня 1846, Полтава, Полтавська губернія, Російська імперія — 25 червня (7 липня) 1898, Кисловодськ, Російська імперія) — український маляр-жанрист, художник-передвижник, генерал-артилерист. Старший брат, Олександр — соціал-демократ, був засланий у Сибір, наклав на себе руки в якутському засланні у 1904; Молодший брат, Віктор — офіцер російської армії (1916—1917), журналіст, художник, учасник виставок творчого об'єднання «Бубновий валет», масон. Сестра Віра (1872—1942; у шлюбі Мягкова) - вчителька, критик, співробітник журналу «Русское богатство» Сестра Софія (1887/1888-після 1938; у шлюбі Туринович) — есерка, емігранткаСєрков А. И. Русское масонство. 1731—2000. Енциклопедичний словник. М.: РОССПЭН. 2001 Сестра Надія (?—1918/1920; у шлюбі Майдель). Разом із чоловіком Володимиром Христофоровичем фон Майделем розстріляна в Таганрозі більшовиками «за систематичну агітацію проти Совецької влади». Перша дружина — Віра Успенська (1877—1942), дочка письменника Гліба Успенського, сестра Бориса Успенського, який також був задіяний у тероризмі. З 1935 на засланні. Після звільнення померла від голоду в блокадному Ленінграді. Тесть — Гліб Успенський (нар. 13 (25) жовтня 1843, Тула — пом. 24 березня (6 квітня) 1902, Петербург) — російський письменник, народник. Син — Віктор Борисович Успенський (Савінков) (1900—1934) арештований разом з 120 заручниками за вбивство Кірова, 29 грудня суд присудив вищу міру, розстріляний. Дочка — Тетяна Борисівна Успенська-Борисова (Савінкова) (1901—?) Друга дружина — Євгенія Іванівна Зільберберг (нар. 1883/5, Єлисаветград, пом. 1942, Нейі-сюр-Сен, Франція), сестра терориста Лева Зільберберга. Савінков був її другим чоловіком. Швагро — Лев Іванович Зільберберг (1880—1907) — діяч партії соціалістів-революціонерів, член її «Бойової організації», учасник низки терористичних актів, повішений за вироком військово-польового суду в Петропавлівській фортеці. Син — Лев Борисович Савінков (1912—1987), поет, прозаїк, журналіст. В часи Громадянської війни в Іспанії — капітан республиканської армії, був тяжко поранений (його згадує Ернест Хемінгвей в романі «По кому подзвін» (1940)). В Другу Світову війну воював у Русі Опору у Франції. Після 1945 р. працював (можливо, був завербований радянськими спецслужбами) з прорадянськими організаціями. Похований на цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа.
Дитинство та юність Маловідомий факт, що свою «революційну діяльність» починав з вегетаріанства та його пропаганди ще в дитинстві. Ось цитата зі спогадів Максиміліана Волошина, записаних ним зі слів своєї дружини Марії Степанівни Заболоцької — вихованки Ярошенок, яка на початку 1900-х жила у Степанівському:
Савінков навчався в гімназії у Варшаві (однокласник революціонера Івана Каляєва), потім у Петербурзькому університеті, з якого виключений за участь у студентських заворушеннях. Закінчував освіту в Німеччині.
В 1897 заарештований у Варшаві за революційну діяльність. В 1898 входив до соціал-демократичної групи «Соціалист» і «Рабочее знамя». В 1899 заарештований, незабаром звільнений. У тому ж році одружився з Вірою Успенською, дочкою письменника народника Гліба Успенського, мав від неї двох дітей. Друкувався в газеті «Робоча думка». В 1901 працював у групі пропагандистів у «Петербурзькому союзі боротьби за визволення робітничого класу». У 1901 заарештований, в 1902 висланий до Вологди, де нетривалий час працював секретарем консультації присяжних повірених при Вологодському окружному суді.
Лідер Бойової організації партії соціалістів-революціонерів
У червні 1903 Савінков утікає із засланняВідомість ВГЖУ про розшук що зникли з Вологодської посилання Б. В. Савінкова у Женеву, де вступає в партію есерів і входить до її Бойової організації. Бере участь у підготовці низки терористичних актів на території Російської Імперії: вбивство міністра внутрішніх справ В. К. Плеве, московського генерал-губернатора великого князя Сергія Олександровича, замаху на міністра внутрішніх справ І.М, Дурново і на московського генерал-губернатора Федіра Дубасова.
Савінков стає заступником керівника Бойової організації Євно Азефа, а після його викриття — керівником Бойової організації. Разом з Азефом виступив ініціатором вбивства священника Георгія Гапона.
У 1906 році Савінков у Севастополі готував вбивство командувача Чорноморським флотом адмірала Григорія Чухніна. За доносом Азефа був заарештований поліцією, ув'язнений у Севастопольську тюрму та засуджений до страти, але втік в Румунію. Адвокатом Савінкова був В. А. Жданов.
У ніч після втечі Савінков написав наступне, віддруковане у великій кількості примірників повідомлення.
«У ніч на 16 липня, за постановою бойової організації партії соціалістів-революціонерів та за сприяння вольновизначеного 57 Литовського полку В. М. Сулятицького, звільнений з-під варти член партії соціалістів-революціонерів Борис Вікторович Савінков, що утримувався на головній фортечній гауптвахті. Севастополь, 16 липня 1906»
Еміграція З Румунії через Угорщину переправляється в Базель, потім у Гейдельберг (Німеччина). У Парижі взимку 1906—1907 року Савінков познайомився з Д. С. Мережковським та З. М. Гіппіус, що стали його літературними покровителями. Основний літературний псевдонім Савінкова — В.Ропшин — «подарувала» йому Гіппіус, яка раніше сама виступала під ним. В 1909 пише книгу «Спогади терориста», у тому ж році публікує повість «Кінь блідий», в 1914 — роман «Те, чого не було». Есери скептично сприйняли літературну діяльність Савінкова, вбачаючи в ній політичні памфлети, і вимагали його вигнання зі своїх рядів. У своїх спогадах М. С. Тютчев відзначає, що Савінков-літератор у мемуарах вбиває Савінкова-революціонера, не кажучи про якість і правдоподібність цих творів; наприклад, чого вартий пасаж, коли убитий Сазонов у нього «напівлежав на землі, спираючись рукою на камені». Разом з досить ґрунтовним аналізом М. Горбунова (Є. Є. Колосова) ці поради: М. С. Тютчева дають серйозну критичну оцінку як творчості, так і особистості цього, за словами великого князя Олександра Михайловича, "спортсмена революції «Нотатки у» спогадах "про Б. В. Савінкову — Н. С. Тютчев. На засланні та інші спогади. Частина II. М. 1925М. Горбунов (Е. Е. Колосов) «Савінков як мемуарист» / / «Каторга і заслання» 1928 № 3-5Великий князь Олександр Михайлович. Книга спогадів. М.: Современник. 1991.
Після викриття Азефа наприкінці 1908 Савінков довгий час не вірив у його провокаторську діяльність і виступав його захисником на есерівському «суді честі» в Парижі, намагався відродити Бойову Організацію (однак жодного успішного теракту в цей період організувати не вдалося) і займався цим аж до її розпуску в 1911, після чого виїхав до Франції і зайнявся насамперед літературною діяльністю. В 1912 від другого шлюбу з Євгенією Іванівною Зільберберг у Савінкова народився син Лев, згодом письменник, учасник інтербригад в Іспанії і Руху Опору; після — масон, дотримувався прорадянських настроїв, збирався повернутися на батьківщину.
Після початку Першої світової війни Савінков вступив добровольцем у французьку армію, брав участь у бойових діях в 1914—1918, був військовим кореспондентом для газет «Біржові відомості», «День», «Мова» з французького фронту. Роки війни Савінков провів з відчуттям політичної бездіяльності і почуттям, що у нього «перебиті крила» (з листа до М. О. Волошина).
1917 рік. Диктатор, який не відбувся
Після Лютневої революції 1917 Савінков повернувся 9 квітня в Росію і відновив політичну діяльність: його призначили комісаром Тимчасового уряду у 7-ї армії. З 28 червня — комісар Південно-Західний фронту. Савінков активно виступав за продовження війни до переможного кінця. Був «всією душею з Керенським» (лист від Гіппіус 2 липня). Підтримав генерала Корнілова в його рішенні 8 липня ввести смертну кару на Південно-Західному фронті. У середині липня Савінков радив Керенському замінити генерала Брусилова Корніловим на посаді Главковерху, обґрунтовуючи це тим, що Корнілов заслужив довіру офіцерства.
У тому ж місяці Савінков став керуючим військового міністерства і товаришем військового міністра (військовим міністром був сам прем'єр Керенський) і реальним претендентом на повноту диктаторської влади в країні. Волошин у листі до нього стверджував, що доля зберігає Савінкова для «надзвичайної» ролі і що він скаже «одне з останніх слів в російській смуті».
27 серпня 1917 при Корніловському заколоті був призначений військовим губернатором Петрограда і виконувачем обов'язків командувача військами Петроградського військового округу. Запропонував Корнілову підкорятися Тимчасовому уряду, але 30 серпня подав у відставку, не згодний зі змінами в політиці Тимчасового уряду.
Був викликаний до ЦК партії есерів для розгляду за так званою «корніловською справою». На засідання не з'явився, вважаючи, що партія більше не має «ані морального, ані політичного авторитету», за що і був 9 жовтня виключений з партії.
На Демократичній нараді в 1917 був обраний до Тимчасової Ради Російської Республіки (Передпарламент) як депутат від Кубанської області і увійшов до складу її секретаріату.
Боротьба з більшовиками
Жовтневу революцію зустрів вороже і вважав, що «Жовтневий переворот не більше як захоплення влади жменькою людей, можливий тільки завдяки слабкості і нерозумності Керенського». Намагався звільнити оточений Зимовий палац, вів переговори із генералом Алексєєвим; але козаки відмовилися захищати Тимчасовий уряд. Поїхав в Гатчину, де був призначений комісаром Тимчасового уряду при загоні генерала Краснова. Входив до антирадянської «Донської громадянської ради», утвореної генералом Алексєєвим; займався формуванням Добровольчої армії, входив в антибільшовицьку Донську громадянську раду.
У лютому-березні 1918 створив у Москві на базі організації гвардійських офіцерів підпільний контрреволюційний «Союз захисту батьківщини і свободи», що включав близько 800 чоловік. Метою цієї організації було повалення Радянської влади, встановлення військової диктатури та продовження війни з Німеччиною. Було створено кілька воєнізованих угруповань. Наприкінці травня змову в Москві розкрили, багато її учасників заарештували.