Кімврська війна (, 113—101 рр. до н. е.) — війна Римської республіки в кінці II ст. до н. е. із германськими племенами кімврів, тевтонів і рядом кельтських племен, що вторглися на її землі.

Кімврська війна стала першим зіткненням римлян із германськими племенами. У першій битві в 113 до н. е. римські війська, що напали на кімврів, були розгромлені в північно-східних Альпах, після чого кімври пройшли через Рейн у Галлію, де в 109 до н. е. завдали ще однієї поразки римським легіонам. Коли римляни восени 105 р. до н. е. спробували перепинити шлях племенам кімврів, германців і галлів, що приєднались до них, з Галлії до Італії, то дві римські армії були послідовно знищені поблизу Араузіона. Тим не менше варвари відмовилися від негайного вторгнення до Італії, воліючи грабувати кельтську частину Галлії.

Тільки в 102 до н. е. кімври, тевтони, амброни і гельвети-тігуріни пішли до Італії, розділившись на 3 частини. Влітку того ж року тевтони і амброни були розгромлені консулом Гаєм Маріем при Аквах Секстієвих (Нарбонської Галлії), а в 101 до н. е. при Верцеллах (верхів'я річки По) з'єднані сили консула Марія і проконсула Катула повністю знищили кімврів.

Кімврська війна не призвела до територіальних змін, однак її масштаби і розгром кількох римських армій справили велике враження на сучасників. У наступні століття римляни боялися вторгнення до Італії насамперед германців, не побоюючись численніших кельтів. У ході війни римська армія була реформована, переходячи від ополчення громадян до професійного способу комплектування, що з одного боку підвищило її боєздатність, а з іншого — перетворило на самостійну політичну силу, яку згодом використовували римські полководці для захоплення влади.

Передісторія

Римська республіка

У 120-х роках до н. е. володіння Римської республіки розширилися у бік Галлії. Розгромивши галльські племена саллювіїв (Саллі), аллоброгів і арвернів, Рим заснував тут приморську провінцію Нарбонська Галлія, що протягнулася смугою вздовж Середземного моря від Західних Альп до Піренеїв. Велика частина Галлії залишилася за місцевими кельтськими племенами.

На Балканах Рим, який завоював раніше Македонію і Грецію, просувається на північ у бік Дунаю. Підкорена Далмація, йдуть бої у Фракії з кельтами-скордісками.

У 113 році до н. е. в північній Африці загострилася міжусобна війна між нумідійським правителями Югуртою і Адгербалом. Рим підтримував Адгербала, і коли той був страчений Югуртою в 112 році до н. е., сенат послав 4 легіони в Африку. Югуртинська війна (111—105 рр.. до н. е.) стала головною війною Римської республіки в цей час. Її успішне закінчення збігся з серйозною загрозою, що нависла над Італією в результаті загибелі 2 римських армій у битві з кімврами поблизу Араузіона на нижній Роні. За словами Плутарха:

«Разом зі звісткою про полонення Югурти до Риму прийшла чутка про кімврів і тевтонів; спершу чуткам про силу і численність їх полчищ не вірили, але потім переконалися, що вони навіть поступаються дійсності. І справді, тільки озброєних чоловіків йшло триста тисяч, а за ними натовп жінок і дітей, як говорили, що перевершувала їх числом. Їм потрібна була земля, яка могла б прогодувати таку кількість людей, і міста, де вони могли б жити … Що ж стосується чисельності варварів, то багато хто стверджує, ніби їх було не менше, а більше, ніж сказано вище.» Плутарх, «Гай Марій», 11

Кімври

«Що стосується кімврів, деякі речі, які про них розповідають, неточні, а інші історії зовсім неймовірні.» Страбон, 7.2.1 Хоча античні автори відносили кімврів до германців, вказуючи на їх знаходження в Ютландії, сучасні історики звертають увагу на ряд рис, що зближує кімврів з кельтами, зокрема імена їхніх вождів.

За версією, висловленою Посідонієм, кімври вирушили всім народом у похід, коли море стало затопляти їх житла на березі Північного моря. Маршрут їх руху до зіткнення з римлянами виклав Страбон з посиланням на Посідоній. Страбон, 7.2.2 Спочатку кімври увійшли до землі бойїв (Богемія, сучас. Чехія), але були відбиті місцевими племенами, після чого, форсувавши Дунай, рушили на південь у землі кельтів-скордісків, що населяли Паннонію. Звідти вони пішли на захід в сусідній Норік, де їх в 113 році до н. е. атакували римські війська консула Карбона, який побачив загрозу для кордонів Римської республіки від мігруючого варварського народу.

Вторгнення кімврів (113 р. до н. е.)

Початок Кімврської війни відомо за фрагментом з «Римської історії» Аппіана, Олександрійський історик Аппіан пише про вторгнення тевтонів у землю Норік. Більш ранній Тит Лівій, у періохах до кн. 63 повідомляє: «У Іллірик вторгаються з розоренням кочові кімври, ними розбитий консул Папірій Карбон з військом.» Тут Іллірик — велика римська провінція на середньому Дунаї, куди у свій час територіально входив і Норік. Сама книга 63 не збереглася. збереженого у праці Костянтина Багрянородного «Про посольства».

У 113 році до н. е. кімври вторглися в Норік (суч. Австрія), альпійські землі на правому (південному) березі Дунаю, населені племенами кельтського і іллірійського походження. Консул Гней Папірій Карбон зайняв гірські проходи в північно-східних Альпах, щоб перепинити шлях кімврів з Норіка в Італію, а потім рушив на них, звинувативши в нападі на Норік Страбон (7.2.2) з посиланням на сучасника навали Посідонія називає племена норіків: тавріски (Ταυρισκους) і тевріси (Τευριστας).  — друзів римлян. Кімври повели себе миролюбно, відправивши послів до Карбона з обіцянками утриматися від нападів. Обнадіявши послів, Карбон наказав провідникам вести їх назад довгою окружною дорогою, а сам з військом пішов коротким шляхом і раптово атакував кімврів, що розташувалися на відпочинок. Однак римляни були розбиті. Дощ з громом зупинив бій і дозволив солдатам Карбона втекти в навколишні ліси.

За словами Страбона, бій відбувся поблизу міста Нореї, Страбон, 5.1.8 місце розташування якої точно не встановлено. Передбачається, що антична Норі могла бути на місці австрійського міста Ноймаркт.

Після своєї перемоги кімври рушили на захід. Пройшовши через землі гельветів (суч. Швейцарія), де до них приєдналися племена тігурінів і тоугенів, кімври перейшли Рейн і з'явилися в Галлії.

Кімври в Галлії (112—106 рр. до н. е.)

У 109 році до н. е. консул Марк Юній Сілан вступив в переговори з кімврами. Вони зажадали «землі і житла там, де вони зупинилися», обіцяючи за це служити Риму зброєю. Сенат відмовив кімврам, не бажаючи віддавати прийшлим варварам родючі землі. У битві, подробиці якої залишилися невідомі, військо Марка Сілана зазнало поразки, його табір був захоплений. Тіт Лівій. Періоха до кн. 65 Флор, «Епітоми», кн.1, 38

У 107 році до н. е. союзники кімврів гельвети-тігуріни під керівництвом вождя Дівікона на території галльського племені аллоброгів розбили військо консула Луція Касія (консул загинув) і з ганьбою провели римлян, що здалися, в ярмо, після чого відпустили, забравши половину майна. Ю. Цезар, «Галльські війни», 1.7, 1.12-13

У наступному 106 році до н. е. Рим послав у південну Галлію чергове військо під командуванням консула Сервілія Цепіона. Легіонери захопили Толозу, пограбувавши при цьому кельтський храм Аполлона, що через 2 роки стало однією з підстав для залучення Цепіона до суду, оскільки захоплене в храмі золото зникло. Про зникле золото та суд над Цепіоном див. у Т. Моммзена (Історія Риму, кн. 3, гл. 5).

Про боротьбу галльських племен з кімврами та їх союзниками відомо за записками Юлія Цезаря, який через 50 років після Кімврської війни підкорив всю Галлію. Племена белгів (проживали на території сучасної Бельгії) єдині зуміли дати відсіч прибульцям. Ю. Цезар, «Галльські війни», 2.4 Інша Галлія була розорена. Цезар цитує мову арверна арверни — галльське плем'я Крітогната, де той згадує про події недавнього минулого:

«Робити те, що робили наші предки в далеко не настільки значній війні з кімврами і тевтонами: загнані в свої міста і страждаючи від такої ж потреби харчів, вони підтримували життя своє трупами людей, визнаних за своїм віком непридатними для війни, але які не здалися ворогам.» Ю. Цезар, «Галльські війни», 7.77

Битва при Араузіоні (105 р. до н. е.)

У 105 році до н. е. армія проконсула Квінт Сервілій Цепіон був консулом в 106 році до н. е., в наступний 105 р. консулами стали Гней Маллій Максим і Публій Рутілій Руф Сервілія Цепіона захищала Нарбонську Галію на захід від річки Рони, а прохід до Італії з Галлії між морем і Альпами був замкнений армією консула Гнея Маллія, що розташувалася табором на східному березі Рони. Основним джерелом подій тут служить праця давньоримського історика Гранія Ліцініана, що фрагментарно збереглася Граній Ліцініан — римський історик II століття, з його «Римські історії» фрагментарно збереглися на декількох сторінках палімпсесту лише кілька книг, які покривають період від 163 до 78 р. до н. е. , який посилається на твір другого консула 105 року до н. е., Рутілія Руфа.

Загін Тіт Лівій і Ліцініан називають загін Аврелія Скавра армією чи військом. Ранг консульського легата давав право Скавру командувати легіоном, але швидше за все під його керівництвом був великий розвідувальний загін. консульський легат Аврелія Скавра був розгромлений кімврами, сам він скинутий в бою з коня і захоплений у полон. На племінній раді кімври запропонували йому стати їх воєначальником, але у відповідь Скавр почав відмовляти їх від вторгнення до Італії, переконуючи у непереможності римлян. За це молодий вождь кімврів Бойоріг () вбив легата.

Стривожений поразкою консул Маллій Максим закликав проконсула Цепіона до з'єднання сил. Цепіон перейшов на східний берег Рони, але відмовився з'єднати армії, розбивши табір окремо, і навіть не побажав обговорити спільний план ведення війни. Кімври вислали до Цепіона послів з пропозицією укласти мир на умові надання їм землі. Однак той вигнав послів, і наступного дня кімври атакували римлян.

Битва відбулася 6 жовтня 105 року до н. е. Точний день битви зазначений у Гранія Ліцініана: у день перед жовтневими нонами. Те ж саме у Плутарха в «Висловах царів і полководців» (87. Лукулл). поблизу Араузіона (Аравсіона), кельтського поселення на лівому березі Рони, що пізніше перетворилося на опорний пункт римлян. За словами Орозія сили варварів включали в себе кімврів, тевтонів, тігурінів (гельветів) і амбронів. Плутарх згадав про участь в битві амбронів. Хід бою залишився невідомий, античні автори описували головним чином його результат. Найбільш розгорнуту картину розгрому римських армій дав Орозій:

«Там вони [консул і проконсул] … були переможені, принісши великий сором і ризик римському імені … Вороги, захопивши обидва табори і величезну здобич, у ході якогось невідомого й небаченого священнодійства знищили все, чим заволоділи. Одежі були порвані і викинуті, золото і срібло скинуто в річку, військові панцирі порубані, кінські фалери покручені, самі коні скинуті в безодню вод, а люди повішені на деревах — в результаті ні переможець не насолодився нічим із захопленого, ні переможений не побачив ніякого милосердя.» Орозій, 5.16

Тит Лівій і Орозій (з посиланням на Валерія Анціата) називають однакове число загиблих римлян: 80 тис. вояків і 40 тис. слуг, обозників і торговців. Граній Ліцініан наводить втрати в 70 тис. легіонерів і легкоозброєних солдатів з допоміжних військ. Орозій повідомляє, що з 2 армій уцілів лише десяток осіб, які повідомили звістку про розгром. Загинули 2 сини консула Маллія Максима, хоча самі командувачі врятувалися і пізніше були засуджені на вигнання.

Сучасні історики припускають, що в ході бою варвари притиснули і потім скинули римські війська в річку Рону, що пояснює майже повне знищення двох великих армій.

Мобілізація сил і військова реформа

Становище Римської республіки