Усташі

Усташі ( «повстанці», «бунтарі») — хорватське початково сепаратистське, націоналістичне і терористичне таємне товариство, яке згодом переросло у фашистський політичний рух у 1920—1940-х роках. Сьогодні слово Ustaše вживають виключно стосовно членів цієї організації. Створена в січні 1929 р. лідером Хорватської партії права Анте Павеличем. Мала багато спільних рис із італійською фашистською партією і мала бази в Італії та Угорщині. Рух виник як відповідь на утиски хорватів режимом югославського короля Александра І. Основною метою організації була незалежність Хорватії та ліквідація Югославії.Усташі — Encyclopædia Britannica Online

Усташі причетні до вбивства в 1934 у Марселі югославського короля Александра І та французького міністра закордонних справ Луї Барту македонським революціонером Владо Черноземським. Після ліквідації 1941 року Югославії Усташі за підтримки країн Осі створили на території Хорватії, Боснії і Герцеговини Незалежну державу Хорватія на чолі з королем Томіславом ІІ, але де-факто країною керував Анте Павелич.

Усташі причетні до масових убивств жителів Югославії, упродовж трьох років перешкоджали поширенню на Балканах партизанських загонів Тіто (Народна визвольна армія Югославії).

Після поновлення держави Югославія 1945 р. більшість членів організації усташів емігрували до США та Аргентини, частину — стратили, деяких — через самосуди.

Історія виникнення В результаті поразки Австро-Угорщини та Німеччини в Першій Світовій війні, 1 грудня 1918 року було створене Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (КСХС), куди хорватів і словенців разом з Боснією і Герцеговиною втягнули під загрозою італійської окупації. Так за підтримкою Антанти була створена сербська імперія, де під облудними обіцянками рівності і братерства ховався великосербський шовінізм. Коли хорвати і словенці зрозуміли, що в новій слов’янській державі вони мають менше прав ніж в Австро-Угорській імперії, почався новий етап боротьби вже проти «братнього народу»Fischer, Bernd J., ed. (2007). Balkan Strongmen: Dictators and Authoritarian Rulers of South-Eastern Europe. Purdue University Press. pp. 207–208, 210, 226.

Суспільну і парламентську боротьбу за незалежність Хорватії у 1920-х рр. очолює Хорватська республіканська селянська партія (Hrvatska republikanska seljačka stranka), керована ветераном хорватської політики Степаном Радичем (1871—1928). Майбутній керівник Усташів Анте Павелич, обраний від Партії права спочатку до міського парламенту Загреба, а потім до Народної скупщини (парламенту) Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (Kraljevina Srba, Hrvata I Slovenaca), бере активну участь у парламентській боротьбі. Відомий сміливими промовами проти великосербського шовінізму та за самостійність Хорватії, а також регулярними сутичками з депутатами-сербами в кулуарах Павелич завойовує скандальну популярність, особливо серед націоналістично налаштованої хорватської молоді. Коли 20 червня 1927 Степан Радич і четверо його прихильників були розстріляні під час конфлікту в парламенті депутатом від правлячої сербської Народної радикальної партії (Narodna radikalna stranka) Пунішею Рачичем (двоє загинули на місці, Радич через півтора місяця помер від ран, двоє були поранені), Анте Павелич негайно виїхав до Загреба і взяв активну участь у масових акціях протесту. Ситуація переросла у масові безладдя. Офіційний Белград застосував проти мітингувальників жандармерію, а великосербські шовіністи вбили кількох хорватських політичних і культурних діячів. У ці дні Анте Павелич очолив стихійно створену націоналістичну організацію «Хорватський домобран» (Hrvatski domobran), що мала на меті захистити учасників протестів від урядових сил і формувань сербських націоналістів. Як лідер цієї організації Анте Павелич у серпні 1928 написав «Декларацію хорватської самооборони», у якій виклав основні ідеї, що пізніше лягли в основу руху Усташів. Починає виходити газета «Хорватський домобран», яка вже до Різдва 1928 р. була закрита югославськими властями за «антидержавну агітацію». Після державного перевороту 6 січня 1929 р. короля Александра І, Анте Павелич і його соратники з «Хорватського домобрану» переходять на нелегальне становище.

7 січня на конспіративній квартирі у Загребі на зборах кількох керівників «Домобрана» було прийняте рішення про його трансформацію в Хорватську революційну організацію «Усташі» (Ustasa-Hrvatska revolucionarna organizacija). Хорватські націоналісти переходять до насильницьких методів боротьби за незалежність. Лідером (поглавніком) усташів був одноголосно обраний Анте Павелич.

Організаційна структура

Організація формувалася за територіальним принципом. Найнижчим підрозділом був «рій» (roj) на чолі з «ройовим», що формувався у окремому населеному пункті. «Рої» об’єднувалися у «tabor», «logor», «stožer» і очолювалися відповідними керівниками. Головний штаб організації називався «Головним усташівським станом» (Glavni Ustaški Stan). «Усташівський стан» очолював «поглавник» (poglavnik), що обирався «усташами-засновниками», він мав у організації практично необмежені владні повноваження. Мав право призначати і зміщувати членів «Усташівського стану» — 15 «доглавників» (doglavnike) і 7 «помічників» (pobočnike); видавати «Усташівському стану» накази про призначення місцевих начальників і осіб, що були наділені «спеціальними повноваженнями», включно з судовими; приймати практично будь-яке рішення стосовно діяльності організації тощо. Організація була створена за вождистським типом — про термін діяльності «поглавника» і його звітність у статуті нічого не було сказано. Членом «Усташів» міг стати «кожний хорват, здатний до повстанської боротьби, повністю відданий усташівським ідеалам». Кожний, хто вступав до організації, виголошував клятву. Клятву проказували «поклавши руку на Біблію, на якій були схрещені кинджал (kama) і револьвер»Михаил Кожемякин. Глава 1. Истоки усташеской идеологии и зарождение движения .

Діяльність Усташів у підпіллі та на еміграції

Невдовзі після створення організації Анте Павелич, лідер молодіжного крила Усташів Бранимир Єлич і колишній австро-угорський офіцер Густав Перчец, що керував військовими справами, втекли з Югославії до Відня. Потім перебрались до Будапешта, а навесні 1929 р. прибули до Болгарії. У болгарській столиці А. Павелич налагодив контакти з лідерами македонських національних революціонерів (Вътрешна македонска революционна организация, ВМРО), що боролися за звільнення своєї батьківщини спочатку від Османської імперії, а потім від Королівства Югославії та Греції, і мали величезний досвід диверсійної та партизанської боротьби. Македонці стали природними союзниками Усташів у боротьбі проти Белграда. Керівником ВМРО був Іван «Ванче» Михайлов (1886-1990), непримиренний ворог сербів. 20 травня 1929 р. між Усташами і ВМРО була підписана т. зв. «Софійська декларація», яка передбачала, що обидві організації будуть «координувати свою законну діяльність у відстоюванні людських і народних прав, політичної свободи і повної незалежності Хорватії і Македонії». Усташі стали проходити військовий вишкіл під керівництвом досвідчених македонських бійців, і навіть отримали можливість брати участь у декількох зухвалих набігах похідних груп (чет) ВМРО на югославську територію. 17 серпня 1929 р. надзвичайний суд у Белграді заочно виніс смертні вироки А. Павеличу і його військовому раднику Г. Перчецу «за підготовку військового заколоту проти престолу і югославської державності».

Одночасно з підпільною діяльністю Усташів продовжував існувати «Хорватський домобран» як легальне крило хорватського національно-визвольного руху. В еміграції виходили газети «Хорватський домобран» (Буенос-Айрес) та «Хорватська незалежна держава» (Пітсбург). Ці видання нелегально переправлялися до Югославії. Усташі були елітою «Домобранів». У своїх записках Б. Єлич каже, що «всі усташі були домобранами, але лише найдосвідченіші домобрани ставали усташами». Верховне керівництво «Хорватського домобрану» також належало А. Павеличу, який у 1931 р. очолив колегіальний керівний орган цієї організації. Єдність двох організацій привела до появи в історичній науці терміну «усташівсько-домобранський рух» (Ustaško-domobranski pokret).

На міжнародній арені на початку 1930-х рр. Усташам разом з іншими хорватськими і югославськими опозиціонерами вдалося налаштувати доволі широкий спектр громадської думки проти диктатури короля Александра. Зокрема, безкарне вбивство сербськими радикалами хорватських літераторів Мілана Шуфлая та Іво Пілара викликало обурення та заяви на підтримку «хорватських борців» з боку цілої низки видатних діячів, яких аж ніяк не можна назвати «правими» — Максима Горького, Анрі Барбюса та ін.

З січня 1932 р. А. Павелич робить спроби перетворити Усташів на масову напівлегальну організацію. Починає виходити щомісячний журнал «Усташ». Одночасно Усташі намагалися вийти з-під патронату ВМРО і самостійно розгорнути повстансько-диверсійні дії на території Хорватії. Для першої збройної акції був обраний район Ліка, розташований поблизу узбережжя Адріатичного моря. У вересні 1932 р. на підпільну базу коло міста Госпич було перекинуто 10 озброєних гвинтівками та револьверами бійців-емігрантів. Саме до цього періоду відносяться перші згадки про уніформу усташів, у яку, за зразком бійців ВМРО, вони були одягнуті. За свідченнями сучасників, форма являла собою «туристичний чи дорожній одяг темного кольору з виготовленими у кустарний спосіб кокардами у формі букви «U»».

У ніч із 6 на 7 вересня бійці-емігранти, до яких приєдналось кілька хорватських усташів, здійснили спробу збройного постання. Повстанцям вдалося захопити приміщення югославської жандармерії в містечку Брушане коло Госпича. Захопивши кілька десятків гвинтівок і кілька ящиків боєприпасів, усташі планували почати набір добровольців і створити ще кілька загонів. Реакція югославських властей на вилазку усташів була дуже масштабною та жорстокою. Були задіяні багатотисячні сили армії та жандармерії, а також загони озброєних добровольців із місцевих сербів. У результаті, за хорватськими джерелами, кількість заарештованих, побитих чи пограбованих хорватів перевищила 5 тисяч чоловік. Загін усташів 13 вересня відступив до Задара, на італійську територію. Сербські втрати склали 2 убитих і 16 поранених, з боку усташів один загинув (21-річний Степан Девчич, пізніше був прославлений в усташівській традиції як один із «офіційних мучеників» руху), троє отримали легкі поранення. А. Павелич високо оцінив результати «знаменитого Ліцького повстання» (Lički ustanak). Але насправді, в результаті репресивних дій югославських властей, підпільній мережі Усташів було завдано серйозного удару.

Співпраця з фашистською Італією та Угорщиною Хвиля політичних репресій югославського королівського режиму, спровокована спробою повстання, викликала новий потік хорватських біженців до сусідньої Італії. Поява у цій країні дієвої хорватської спільноти викликала переорієнтацію Усташів на цю країну. З 1932 р. А. Павелич та його соратники, не припиняючи співробітництва з ВМРО, все більше орієнтуються на фашистську партію Муссоліні як на потенційного союзника у боротьбі з королівською Югославією. Восени 1932 р. в італійському містечку Бовеньо коло Брешії був заснований перший тренувальний табір Усташів, там був розпочатий бойовий та ідеологічний вишкіл 46 курсантів. Табір у Бовеньо відіграв важливу роль у становленні руху Усташів та його традицій. Тут усташі почали носити форму, схожу на форму італійських фашистів, з обов’язковим кинджалом на поясі (пізніше названим «сербосєком»). Було введене аналогічне до фашистського вітання «римським салютом» і гаслом: «За батьківщину готові!» (Za dom spremni!); усташівська емблема була доповнена біло-червоною «шахівницею» всередині букви «U» тощо.