Революція гвоздик (), під кодовою назвою Операція «Історичний поворот» () або 25 квітня () — військовий переворот лівих офіцерів, який 25 квітня 1974 року повалив авторитарний режим Нової Держави в Лісабоні, спричинивши значні соціальні, економічні, територіальні, демографічні та політичні зміни в Португалії та її заморських колоніях в рамках Революційного процесу в дії (). Наслідком став перехід Португалії до демократії та завершення Колоніальної війни.

Революція почалася як переворот, організований Рухом збройних сил () (MFA), що складався з військових офіцерів, які виступили проти режиму, але незабаром до нього приєдналася несподівана, народна кампанія громадянського опору. Почалися переговори з африканськими рухами за незалежність, і до кінця 1974 року португальські війська були виведені з Португальської Гвінеї, яка стала державою-членом ООН під назвою Гвінея-Бісау. 1975 року незалежність здобули Кабо-Верде, Мозамбік, Сан-Томе і Принсіпі та Ангола в Африці, а також проголосив незалежність Східний Тимор у Південно-Східній Азії. Ці події спричинили масову еміграцію португальських громадян з африканських територій Португалії (переважно з Анголи та Мозамбіку), що призвело до появи понад мільйона португальських біженців — реторнадос.

Революція гвоздик отримала свою назву завдяки тому, що під час неї майже не пролунало жодного пострілу, а також тому, що коли населення вийшло на вулиці, щоб відсвяткувати кінець диктатури, працівниця ресторану Селеста Каейру запропонувала гвоздики солдатам, а інші демонстранти наслідували її приклад і поклали гвоздики на дула рушниць і на солдатську форму. У Португалії 25 квітня є національним святом — День Свободи, () що відзначається на честь революції.

Організована майором, пізніше — бригадним генералом Отелу Сарайвою де Карвалью () за допомогою приблизно 300 офіцерів різних політичних поглядів, в основному капітанів за військовим званням.

Сигналом до початку підготовчого етапу стала передача по радіо («і після прощання»), це був тодішній португальський номінант на пісенний конкурс Євробачення, передана о 22:55 24 квітня, а початок самого заходу повинен бути переданий по католицькому радіоканалу «Ренашсенса» пісні композитора Жозе Афонсу «Grândola, vila morena» («Грандола, селище-смуглянка»), яка вийшла в ефір о 1:05 25 квітня. У розпорядженні організаторів були інженерний полк, школа військових адміністраторів, батальйон «касадореш», полк легкої артилерії, команда стрілецького полігону, піхотний полк, навчальний центр артилерії, 10-а група поліції громадського порядку, три військові школи різного профілю в околицях Лісабона, кавалерійський полк (де-факто танковий), навчальний центр «спеціальних операцій».

О 3-й годині ночі були взяті штаб гарнізону, радіостанції, телебачення, аеропорт, і введені сили в район Террейру-ду-Пасу, де розташовувалися міністерства. О 11:45 змовники оголосили, що контролюють ситуацію в країні на всій її площі, але прем'єр-міністра Марселу Каетану вдалося вмовити піти у відставку тільки ввечері.

На вулицях викрикувалось гасло «O Povo unido, jamais será vencido!» («Об'єднаний народ ніколи не переможуть!», переклад пісні «El pueblo unido jamás será vencido», присвяченої опору чилійської диктатури), що знаменувало закінчення найтривалішої фашистської диктатури в Європі.

Передумови До 1970-х років майже півстоліття авторитарного правління обтяжувало Португалію. Державний переворот 28 травня 1926 року запровадив авторитарний режим, що включав соціальний католицизм та інтегралізмPinto, António Costa and Rezola, Maria Inácia, 'Political Catholicism, Crisis of Democracy and Salazar's New State in Portugal', Totalitarian Movements and Political Religions, 8:2, 353—368. 1933 року режим був перейменований на Estado Novo (Нова держава). До 1968 року посаду прем'єр-міністра обіймав Антоніу де Олівейра Салазар.

На фіктивних виборах кандидат від влади зазвичай балотувався без опонентів, тоді як опозиція використовувала обмежені політичні свободи, дозволені під час короткого виборчого періоду, для протесту, знімаючи своїх кандидатів перед виборами, щоб позбавити режим політичної легітимності.

Політична поліція Нової держави, PIDE (Polícia Internacional e de Defesa do Estado, пізніше DGS, Direcção-General de Segurança, а спочатку PVDE, Polícia de Vigilância e Defesa do Estado), переслідувала опонентів режиму, яких часто піддавали тортурам, ув'язнювали або вбивали.

1958 року генерал Умберту Дельгаду, колишній член режиму, виступив проти кандидата в президенти від режиму Амеріку Томаша і відмовився знімати свою кандидатуру. Томаш переміг на виборах, незважаючи на заяви про масові фальсифікації, а уряд Салазара відмовився від практики всенародного обрання президента і передав цю функцію Національній асамблеї.

Португалія зберігала нейтралітет у Другій світовій війні, і спочатку була терпимою до своїх повоєнних партнерів по НАТО через свою антикомуністичну позицію. З розвитком холодної війни країни західного та східного блоків змагалися між собою, підтримуючи партизанів у португальських колоніях, що призвело до колоніальної війни 1961—1974 років.

1968 року Салазар переніс інсульт і був замінений на посаді прем'єр-міністра Марселу Каетану, який прийняв гасло «безперервної еволюції», пропонуючи реформи, такі як щомісячна пенсія для сільських працівників, які ніколи не робили внесків до системи соціального забезпечення Португалії. «Весна Марселу Каетану» передбачала більшу політичну толерантність та свободу преси і розглядалася як можливість для опозиції домогтися поступок від режиму. 1969 року Каетану санкціонував перший демократичний профспілковий рух в країні з 1920-х років. Однак після виборів 1969 і 1973 років реакціонери та військові виступили проти Каетану, розпочавши політичні репресії проти комуністів і антиколоніалістів.

Економічні умови

Економічна політика режиму Нової держави заохочувала формування великих конгломератів. Режим підтримував політику корпоратизму, яка призвела до того, що значна частина економіки опинилася в руках конгломератів, у тому числі заснованих сім'ями Антоніу Шампалімо (Banco Totta & Açores, Banco Pinto & Sotto Mayor, Secil, Cimpor), Жозе Мануеля де Меллу (Companhia União Fabril), Амеріко Аморіма (Corticeira Amorim) та сім'єю душ Сантуш (Jerónimo Martins).

Однією з найбільших була Companhia União Fabril (CUF) з широким спектром інтересів, включаючи цемент, нафтопродукти та агрохімію, текстиль, напої, військово-морське та електротехнічне машинобудування, страхування, банківську справу, папір, туризм і гірничодобувну промисловість, з філіями, заводами та проєктами по всій Португальській імперії.

Інші середні сімейні компанії спеціалізувалися на текстилі (наприклад, у Ковіляні та на північному заході), кераміці, порцеляні, склі та кришталі (наприклад, в Алкобасі, Калдаш-да-Раїні та Маріня-Гранде), інженерній деревині (наприклад, SONAE, поблизу Порту), рибні консерви (Алгарве і північний захід), рибальство, харчові продукти й напої (лікери, пиво і портвейн), туризм (в Ешторілі, Кашкайші, Сінтрі і Алгарве) і сільське господарство (Алентежу, відоме як житниця Португалії) до початку 1970-х років. Сільські родини займалися сільським та лісовим господарством.

Доходи колоній надходили від видобутку ресурсів: нафти, кави, бавовни, кеш'ю, кокосів, деревини, мінералів (включаючи алмази), металів (таких як залізо та алюміній), бананів, цитрусових, чаю, сизалю, пива, цементу, риби та інших морепродуктів, яловичини та текстилю. Профспілки були заборонені, а законодавство про мінімальну заробітну плату не виконувалося. Починаючи з 1960-х років початок колоніальних воєн в Африці спричинив значні соціальні зміни, серед яких швидке включення жінок на ринок праці.

Колоніальна війна

В африканських колоніях — Мозамбіку, Конго, Анголі та Гвінеї — розпочалися рухи за незалежність. Режими Салазара та Каетану відреагували на це тим, що дедалі більше коштів з португальського бюджету спрямовували на колоніальну адміністрацію та військові витрати, а країна ставала дедалі більш ізольованою від решти світу, стикаючись із наростанням внутрішніх розбіжностей, ембарго на постачання зброї та іншими міжнародними санкціями.

На початку 1970-х років португальські військові були перевантажені, а політичного розв'язання проблеми не було видно. Хоча кількість жертв була відносно невеликою, війна вступила в друге десятиліття; Португалія зіткнулася з критикою з боку міжнародної спільноти і ставала все більш і більш ізольованою. 1973 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, яка закликала Португалію негайно вивести свої війська з Гвінеї. Звірства, такі як різанина у Віріяму, підірвали популярність війни та дипломатичну позицію уряду, хоча деталі цієї різанини досі викликають суперечки.

Війна стала непопулярною в Португалії, і країна дедалі більше поляризувалася. Тисячі лівих студентів та антивоєнних активістів уникали призову, нелегально емігруючи, переважно до Франції та США. Тим часом три покоління правих бойовиків у португальських школах керувалися революційним націоналізмом, частково під впливом європейського неофашизму, і підтримували Португальську імперію та авторитарний режим.

Війна мала глибокий вплив на країну. Революційний Рух збройних сил (РЗС) розпочався як спроба звільнити Португалію від режиму Нової держави та виступити проти нових військових законів, що набували чинності. Закони передбачали скорочення військового бюджету та реформування португальських збройних сил. Молоді випускники військової академії були обурені програмою Каетану, яка передбачала призначення офіцерів ополчення, що пройшли короткий курс підготовки і служили в оборонних кампаніях колоній, на рівні з випускниками академії.

Революція У лютому 1974 року Каетану вирішив усунути генерала Антоніу де Спінолу від командування португальськими військами у Гвінеї через дедалі більшу незгоду Спіноли з просуванням по службі офіцерів і напрямком португальської колоніальної політики. Це сталося невдовзі після публікації книги Спіноли «Португалія і майбутнє», в якій були викладені його політичні та військові погляди на колоніальну війну. Кілька військових офіцерів, які виступали проти війни, сформували РЗС, щоб повалити уряд шляхом військового перевороту. РЗС очолили Вітор Алвеш, Отело Сарайва де Карвалью та Васко Луренсу, а пізніше до них приєднався Салгейру Мая. Руху допомагали інші офіцери португальської армії, які підтримували Спінолу і демократичні цивільні та військові реформи. Існують припущення, що революцію фактично очолив Франсішку да Кошта Гоміш.

Переворот мав два таємні сигнали. По-перше, пісня Паулу де Карвалью «E Depois do Adeus» (пісня Португалії на пісенному конкурсі Євробачення 1974 року) вийшла в ефір на Emissores Associados de Lisboa о 22:55 24 квітня. Це сповістило капітанів і солдатів повстанців про початок перевороту. Другий сигнал надійшов о 12:20 25 квітня, коли Rádio Renascença транслювала «Grândola, Vila Morena» (пісня Зеки Афонсу, впливового політичного фолк-музиканта і співака, який на той час був заборонений на португальському радіо). РЗС дало сигнал до захоплення стратегічних пунктів влади в країні.