Чо́рні клобу́ки (Полное Собрание Русских Летописей. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 418—445. — л.152об.; → каракалпа́киМ. Ф. Котляр. Клобуки чорні //  — «чорні ковпаки/шапки») — у ХІ—ХІІ століттях руська назва об'єднання тюркських родів печенігів, торків, берендеїв і ковуїв, які з дозволу київських князів осіли у лісостеповій частині Київської Русі (переважно в межах захисної лінії у регіоні річки Рось та Трубежі на Чернігівщині)стор. 3766, том 10, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2000 р. ISBN 5-7707-4048-5. Це об'єднання було зумовлене потребою спільної оборони від нападів половців, войовничо налаштованих щодо Русі. Відповідно у давньоруських літописах Чорні клобуки згадуються як «свої пога́ні» (від , що також уживалося християнами у сенсі «язичник»), з котрих було створено форпост Русі проти нападів кочівниківЗалізняк Л. Стародавня історія України / Ред. В. Олексієнко. — К.: Темпора, 2012. — 542 с.Сегеда С. П. У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія України К.: Наш час, 2012—432 с. (259 с.) ISBN 978-966-1530-80-4.

Загальні відомості

Вперше назва «Чорні клобуки» була згадана в Іпатіївському літописі в 1146 році, востаннє — в 1193 році. За повідомленням літопису, до складу чорних клобуків входили: торки, печеніги, берендеї і ковуї. Також по одному разу літопис згадує турпеїв (1150) і каєпічів (1160). Остання згадка тюркських союзників київських князів в літописі відноситься до 1235 року і стосується торків. Ядром цього прикордонного контингенту вважається Торчеськ, центром берендеїв Ростовець, племена ковуїв та турпеїв поселилися на півдні Чернігівщини. З археологічних даних випливає, що на відміну від постійних поселень Правобережжя (переважно Поросся), присутність слідів осілих кочівників на Лівобережжі майже не зафіксованаМоця О. П. Населення Поросся давньоруського часу за даними некрополів // Археологія, 1979, вип. 30 (129 с.). Дослідники звертають увагу на особливість літописних згадок про чорних клобуків: на відміну від половців, про яких літописець зазвичай зазначає імʼя конкретного хана, чорні клобуки згадуються майже виключно колективно, без імен своїх правителів. Це може свідчити про існування в них певної форми первісної демократії з колективним ухваленням рішень.

Чорні клобуки складали частку війська київських князів і брали участь практично у всіх їх озброєних заходах, особливо в усобицях княжої династії. Військові сили київських князів, згідно з Іпатіївським літописом, складалися з 3 частин: киян, чорних клобуків і княжої дружини. У політичному плані в Київському князівстві в цей час існувало 2 головні сили: київське боярство і чорні клобуки.

Клобуки не завжди були слухняними підданими, часом повстаючи або відходячи у степ, відмовляючись виконувати службу. Так, після заворушень у 1121 р. Володимир Мономах вигнав з руських земель племена берендеїв, печенігів і торків. А вже у сорокові роки XII століття в Пороссі на південному кордоні Київської землі складається союз із берендеїв, торків та печенігів, що перейшли на службу до руських князів, отримавши назву Чорні клобуки. Чорні клобуки і київські бояри спільно ухвалювали рішення про запрошення до Києва того або іншого князяБубенок О. Б. Проблема черных клобуков в восточноевропейской историографии от XVIII в. до наших дней // Східний світ. 2014. № 4 — С. 45–64. / С. 62; С. 46. [Смачевский 1855, 99–100].

Про важливу роль чорних клобуків в політичному житті Київського князівства свідчить стійкий вираз, що неодноразово повторюється в літописі, «вся земля Руська і чорні клобуки». Перський історик Рашид-ад-дін, описуючи завоювання Русі монголами в 1240 році, пише:

Царевичі Бату з братами, Кадан, Бурі та Бучек попрямували походом в країну русів і народу чорних шапок і в 9 днів узяли велике місто русів, якому ім'я Манкеркан (Київ).Бубенок О. Б. Следы исчезнувших торков Северного Причерноморья // Східний світ. 2014, № 1; с. 13-25. / С. 17. «под названием города „Манкер-кан“ следует подразумевать Киев»Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов. относящихся к истории Золотой Орды // Институт востоковедения АН СССР — 1941; Т. 2 — 308 с. / С. 37. («Манкеркан» прим. 17: Чит. Манкерман, по всей вероятности Киев.)Бубенок О. Б. Внесок Я. Р. Дашкевича в розвиток номадологічних студій у незалежній Україні // Східний світ. — 2012. № 1. C. 15-20 / С. 18-19. «місто Ківа-Манкермен, тобто Київ» Згідно з археологічними даними після монгольського завоювання частина чорних клобуків переселилась до Поволжя та Молдавію і увійшла до військово-аристократичної структури улусу Джучі (половецького). Проте напівосіла і осіла частина чорних клобуків залишилася в Пороссі і з часом асимілювала з тутешнім слов'янсько-варязьким населенням, взявши участь в етногенезі українців. Печенізька мова — мова низки тюркських племен, відомих під назвами чорні клобуки: печеніги, огузи, торки, ковуї, турпеї, боути, каєпичі, берендеї.

Чорні клобуки мали свою самоврядну організацію (віче старшин), яка підлягала київським князям. Як складова частина Київської Русі, чорні клобуки охороняли її південні кордони та брали участь у походах київських князів. Під впливом сусідів чорні клобуки поступово переходили від скотарства до осілого рільництва.

Після татарської навали 1240 року частина чорних клобуків асимілювалися зі слов'янським населенням, інші подалися до степів, і про них історичні документи більше не згадують.

Вважається, що з торками пов'язаний топонім Торське (Чортківський район).

Див. також Каракалпаки Карапапахи

Примітки

Джерела та література

М. Ф. Котляр. Клобуки чорні // Кирпичников А.Н Древнерусское оружие // Археология СССР. Свод археологических источников. — Выпуск ВІ-36. Л., 1971. Комнина Анна. Алексиада. — М., 1965. Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. — К., 1990. Крип'якевич [., Гнатевич Б., Стефанів З., Думін О., Шрамченко С. Історія Українського війська [в 2 т.]. — Т.1. — К.: Варта, 1994. Летопись по Ипатскому списку. — СПб., 1871. Моргунов Ю. Ю. Древнерусские городища окрестностей летописного города Лохвица // Свод археологических источников. — 1988. № 2. Моця А. П. Кочевники Причерноморья на рубеже тысячелетий (венгры, печенеги, горки). Николаев, 1997. Плетнева С. А. Древности черных клобуков // Свод археологических источников. — Выпуск Е1-19. -М., 1973. Плетнева С. А. Закономерности развития кочевнических обществ в эпоху средне-вековья // Вопросы истории. — 1981. № 6. Плетнева С. А. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях // Материалы и исследования по археологии СССР. — М., 1958. Повесть временных лет. — М. -Л., 1950. Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. — М. -Л., 1952. — Т. 1. — Кн. 1. Рыбаков Б.А Торческ — город черных клобуков // Сборник «Археологические отк-рытия 1966 года». М., 1967. Рутківська Л. М. Степові кочівники та Київська Русь IX—X ст. // Український іс-торичний журнал. — 1965. № 11. «Дружинні старожитності Центрально-Східної Європи VIII—X ст.» Матеріали міжнародного польового археологічного семінару, Чернігів, «Сіверянська думка» 2003.

Посилання